Козацькі вожді України - Сушинський Богдан - РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

"Український народ писав свою історію не літописами та хроніками, а козацькими шаблями й пістолями, витворюючи з рідної землі величну, безсмертну енциклопедію козацьких могил".

Богдан Сушинський

Остафій Дашкевич. Гетьман, один з фундаторів українського козацтва.

Цей славетний воїн походив з давнього роду української аристократії, що посідала маєтності на Брацлавщині та Поліссі. Народився і зростав в Овручі. Готуючись до військової та політичної кар'єри, ще замолоду побував у Німеччині та Франції, де вдосконалював освіту й набував військового досвіду. Згодом це дістало гідне поцінування при дворі Великого князя Литовського Олександра І, який 1502 року наділив молодого завзятця Кричевським староством.

Землі цього староства межували з Московією. Оскільки її воєводам увесь час кортіло розширювати свої території коштом українських, то будення староства минали здебільшого в сутичках залоги та ополчення з московітськими загонами та в готуваннях до нових боїв. Отже, спокою цей край майже ніколи не знав. У боях і гартувався Дашкевич як воїн. Під час однієї з сутичок фортуна повернулась до нього не тим боком, і староста потрапив у полон. Проте московіти поставились до бранця не дуже суворо. Навпаки, знаючи його добрі військові вміння, покликали навіть на службу до Великого князя Московського Василя III.

Вибір перед Дашкевичем постав невеликий: або погодитись, або вмерти. І він погодився. Але тільки для того, щоб визволитися з полону і при першій-ліпшій змозі втекти додому. Так, власне, він і вчинив. 11507 року ми знову зустрічаємо майбутнього полководця в Любліні, при дворі польського короля, де він, чоловік освічений і бувалий, загартований у боях, дуже скоро здобув собі визнання. І не лише серед придворних дам. Як же повівся в цій ситуації король? Розумно. Вимушену службу Дашкевича в царя московітів за зраду не взяв, визнав, що воїн такого рівня має право здобувати лицарську славу в будь-якій армії світу. І призначив Дашкевича старостою черкаським і канівським. Знову-таки на кордоні, але ще небезпечнішому.

Тоді Остафію Дашкевичу й довелось уперше зіткнутись із силою, що звалася козацтвом. Ідея створення з нього суто українського війська заполонила войовничого старосту, захопила так, що землі своїх повітів він, по суті, почав перетворювати на своєрідні козацькі бази, де по-справжньому гуртувались і проходили добрий вишкіл загони, що повели згодом у звитяжні походи тисячі українських воїнів. І вдавався Дашкевич до цього, не маючи ні дозволу Великого князя Литовського, ні підтримки польського короля, - отак собі, за покликом власного серця та на відчай душі.

Щоб озброювати та й взагалі утримувати козацькі загони, він як староста навіть самочинно збільшив податки. Дехто з цього приводу ремствував, збереглися, зокрема, скарги на Дашкевича з боку дрібної шляхти. Зате серед простих українців заходи його особливого невдоволення не викликали. Кожен розумів: якщо козаки не захистять, татари одберуть увесь набуток разом із життям.

Час від часу Дашкевич полишає свої адміністративні клопоти і сам бере участь у боях з татарами. 1523 року в одному з таких боїв він, можливо, пораненим, потрапив у полон. Та пробув у ньому недовго: козаки викупили.

Втім, татари вже добре знали Дашкевича і як союзника. За два роки до його полону сталася досить неординарна подія. Річ у тім, що, як би не ворогували козаки з татарами, але Московію і ті, й ті завжди мали за ще дужчого спільного ворога, якого треба було всіляко ослаблювати. Тож не дивно, що коли 1521 року хан Мехмет-Гірей вирушав у похід проти Московії, він звернувся до польського короля з проханням дозволити Дашкевичу разом з козаками піти з ним. Король дозволив. Бо коли одні його вороги - татари - бралися бити других - московітів, йому це чомусь дуже подобалося. А Дашкевич мав свої порахунки з тими ж таки московітами, і похід виявився вдалим. Татарсько-українське військо дійшло аж до Москви і захопило силу-силенну бранців.

Радянські історики подарувати цього Дашкевичеві не могли. Де ж бо таки: в похід на "старшого брата" На кого, мовляв, шаблюку наважився зняти? А про те, скільки разів війська "старшого брата" плюндрували українські землі, історики чомусь намагались не згадувати. Втім, облишмо полеміку. Хоч би ще й тому, що на зворотному шляху козацька душа Дашкевича таки повстала проти хана.

Достеменно невідомо, що там між ними сталося, але хан підступом полонив Дашкевича - вирішив, мабуть, одним заходом і Московії допекти, і ненависному старості вчинити припін. Проте Дашкевичу пощастило втекти, і вже за кілька місяців татари дорого заплатили йому за свою підступність: зібравши великий козацький загін, він пішов... на Очаків.

Татарська розвідка дізналася про підготовку цього походу, і поблизу фортеці на козаків чекало чимале турецько-татарське військо. Та українці розгромили його, а потім удерлися в Крим і спустошили не один десяток улусів. Що вдієш: миротворчих сил, які й нині не дають сподіваного ефекту, тоді зовсім не існувало, а "дипломатія шаблі" показувала себе набагато зрозумілішою та переконливішою, аніж посольське красномовство і "дипломатія завірянь" та договорів про "вічний мир". Як бачимо, засиджуватися по домівках і таборах козакам не доводилося.

Повернувшись до Черкас - вже з усталеною славою полководця - Остафій Дашкевич ще активніше заходився формувати лицарські козацькі загони. Він повірив у козацтво як незбориму силу, і на польські гарнізони та війська більше не покладався. Щоб унеможливити орді її несподівані напади, гетьман Дашкевич створює передові прикордонні загони козаків, які рейдують поблизу татарських улусів, тримаючи кримчаків у постійній напрузі, а подеколи й нападають на стійбища, захоплюють здобич і полонених.

А тепер уявимо собі стан польського короля Сигізмунда І, коли одного ранку йому до ліжка, замість кави, якої в Польщі тоді ще не знали, подають... скаргу кримського хана! Ні, королеві, певна річ, не вперше таким способом підносили скарги. Але завжди прикордонні старости скаржилися на татар: рятуйте, ваша величність! Нападають, грабують! Надішліть війська! А вільних військ у короля не було. І скарбниця королівська давно спорожніла. Одне слово, не до скарг...

А тут раптом світ перевернувся: не прикордонний староста на хана скаржиться, а хан - на старосту Дашкевича. "Приборкай його! - просить короля. - Світлої години через Дашкевича та його козаків не бачимо. Мало, що ні України, ні Московії грабувати не можемо, він ще й наші улуси спустошує".

Це ж до якого стану треба було довести хана Саїд-Гірея та як принизити його, щоб він, "повелитель повелителів", почав скаржитися на козаків своєму найлютішому ворогові - польському королю! До речі, він не тільки кипів гнівом на козаків, а й повідомляв: "Черкаські й канівські володарі пускають разом з козаками й неприятеля твого та мого - московського князя по Дніпру під наші улуси, і, що лише в нашому панстві дізнаються, дають звістку в Москву". Щодо московітів і розвідданих для них, то для хана це була тільки зачіпка. Московіти потикались до нього нечасто. Але ж не будеш скаржитися на самих козаків, якось незручно.

Проте король не розсердився б на козаків, навіть якби мав такі скарги щоранку. Кожна з них - єлей на душу. Ні, перед татарськими послами Сигізмунд, звичайно, насупився, навіть зопалу поцікавивсь у радників, хто воно є, отой Дашкевич та як посмів?! Розібратися і!.. А послів спровадити, щоб і духу їхнього... Тож чи варто дивуватися, що вже наступного року загони Дашкевича разом із загонами Предслава Ля-нцкоронського знову рушили в похід. Та все туди ж таки... під Очаків. Де, як ми вже знаємо з оповіді про П. Лянцкоронського, здобули три перемоги в трьох битвах і повернулися з великою здобиччю.

Тим часом до влади в Криму став новий хан – Саадат-Гірей, якому ще тільки потрібно було утвердитися на троні та здобути славу воїна. "Оце довоювалися! - зневажливо присоромив він своїх мурз-полководців, почувши про ще один напад козаків. - Якимось зайдам ради дати не можемо! Показати вам, як це треба робити?". Й сам повів орду. Та просто на Черкаси. Щоб раз і назавжди...

Але козаки теж не без гонору. *Чули, сам хан веде свою орду?!" - "Ег то вже й ханові не сидиться?! Нехай собі, зустрінемо". Сили були нерівними. Орда неабияк потіснила козаків і кілька разів штурмувала замок, що його боронила залога під орудою Дашкевича.

Саме тоді, під час облоги, дослухуючись, як попід стінами й вежами татари життєрадісно гукають "Алла! Алла!", Дашкевич по-справжньому почав думати про те, щоб отакий замок, отаку фортецю поставити на одному з островів Дніпра. ., По-перше, це одразу б наблизило козацькі землі до моря, відчинило б таке собі "вікно в Азію". По-друге, виставивши в фортеці залогу (Дашкевич мріяв про постійний 2-тисячний гарнізон), козаки могли б створити і флотилію кораблів. Вона б уже не дала татарам дороги на правий берег Дніпра, та й турецькі галери можна було б попоганяти. Татари б не важились наскакувати розбоєм в Україну, маючи в себе за плечима великий загін козаків, що може в цей час напасти на улуси чи перестріти орду, як вона йтиме назад. Тоді їм стане зась до українських сіл - хай спершу попокричать своє "Алла!" під стінами острівної твердині.

На жаль, королі не завжди здогадуються, про що там мріється їхнім старостам. Далеко не завжди вони й хочуть знати про це...

Здолати татарам козаків того разу не вдалося. Як не вдалося й надалі. А Дашкевичу за два роки трапилась нагода поділитися своїми мріями із сеймом та королем. Виступаючи на засіданні сейму, він, як староста і сенатор, розгорнув цілий план захисту південних кордонів держави. Як запевняє польський хроніст Мартин Бєльський, - йому вірити можна, - план припав до вподоби всім. Навіть королеві. Лишень утілювати його у фортечні стіни та вежі ніхто не поквапився. "Знаєш, старий, - казали Дашкевичу впливові сенатори, - ти вже якось там без фортеці тримайся. Сам бачиш, не до неї зараз. І так бюджет латаємо, як можемо" А король - він у Польщі був виборним і майже цілком залежав од сенату - сам пустив перед Дашкевичем сльозу. Бач, мовляв, що то за сейм. У нього не те що на фортецю - на зайву шаблю злотого не випросиш. Та й до чого нам оті фортеці, як татари й самого духу козацького бояться? Одне слово, ситуація знайома.

Одначе ідея могутньої, неприступної твердині на пониззі Дніпра виникла, набула розголосу і зажила самостійним життям. Мало не за двоє десятиліть, вона все ж таки набула здійснення. Тільки досяг цього інший староста - заможніший і впливовіший. Це був князь Дмитро Вишневецький. Він, не чекаючи участі в справі короля та сейму, силами своїх козаків та селян, спорудив на Хортиці дерев'яно-земляне укріплення - січ. Воно й поклало основу традиції Запорізької Січі. Але то вже інша історія, до якої ми ще повернемося.

Що ж до Остафія Дашкевича, то цей полководець має право на гідне місце в історії України, історії її воїнства, її військового мистецтва.