Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан - Кирило Розумовський, граф, гетьман Лівобережної України, генерал-фельдмаршал.

Життя і службова кар'єра цього" останнього, гетьмана Лівобережної України вражають своєю фантастичністю. Оповідь про них нагадує омріяну безліччю людей казку про те, як звичайний сільський пастушок стає королем, принцом чи ще кимось там.

Народився він 1728 року, на козацькому хуторі Лемеші, на Чернігівщині, в сім'ї простого козака Григорія Розума. Спочатку доля усміхнулася його старшому братові Олексію. Російський полковник Ф. Вишневський, їдучи одного разу селом, почув чудовий голос хлопця і забрав його з собою до Петербурга. Там Олексій Розум незабаром став не тільки "Розумовським*, змінивши прізвище на польсько-аристократичний штиб, а й графом Римської, а потім і Російської імперії, фаворитом, а за деякими даними, навіть таємним чоловіком цариці Єлизавети, управителем її маєтків і царського двору.

Мусимо віддати належне Олексієві Розумовському: він не забув про свого брата. Взяв його до себе, допоміг здобути освіту - спочатку в Петербургу, а коли Кирилові минав шістнадцятий, послав (1743 р.), у супроводі академіка графа Теплова, до Німеччини. Навчання там тривало менше двох років, проте за цей час він устиг вшанувати своєю присутністю не лише Берлінський, а й кілька інших університетів, подорожував Італією, Францією. Він ще перебував за кордоном, коли, сімнадцятирічним, став графом Російської імперії, діставши титул разом із братом, який, як уже мовилося, був графом імперії Римської.

З-за кордону Кирило повернувся навесні 1746 року. Вродливий, молодий, шляхетної постави, досить заможний, шанований при царському дворі. Придворні аристократки закохуються в нього, незалежно від свого віку. Сама цариця Єлизавета, коханка старшого брата, поглядає на нього з лукавою посмішкою. Подейкують, що й вона трохи закохалась у Кирила. І диво-дивне сподіялось у світі: вісімнадцятирічного парубійка, вчорашнього підпаска, призначають... президентом Петербурзької Академії Наук! Можна тільки уявити собі, які розмови та плітки точилися з цього приводу в академічних кулуарах. Ні серйозної освіти, ні хоч чогось подібного до наукових праць - і на тобі: президент Академії! Втім, про те, що він син козака Розума з якогось там українського хутора, вже забуто. На нього поширюється та ж сама легенда, завдяки якій убравсь в аристократи його 3 річний брат, - нібито вони походять від якогось там польського шляхтича Рожинського. Ну, польського, то й польського... Треба ж якось адаптуватись у великопанському середовищі столиці.

Ще впевненішим стало становище Кирила Розумовського по тому, як цариця підшукала для нього наречену. Нею стала родичка Єлизавети, графиня Катерина Наришкіна, майже Кирилова ровесниця. Посаг, що його наділила цариця молодим, був разючим: із десяток сіл, десятки тисяч кріпаків, прегарний будинок у столиці. Єлизавета Петрівна знала, що робила: збагачувала й наближувала в такий спосіб до себе свого улюбленця і таємного коханця. Знали про це й при дворі. Але хто посміє натякнути?

Ще до весілля Кирила і Наришкіної, яке відбулось у жовтні 1746 року, цариця дорозумілася, що президент Академії наук із Кирила ніякий, та кар'єра такого плану його жодною мірою й не цікавить. Отже, треба подумати про якесь інше офіційне становище для нього. Але що обрати: військову службу? Пост міністра? Посол в одній з держав? Відповідь підказали... українські офіцери, що їх запросили на весілля. Ідея цих запросин належала, мабуть, Олексієві Розумовському, який давно опікувався українськими справами і на якого козацька старшина молилася: своя ж бо, рідна, українська душа під самим боком у цариці! Та й чоловік чуйний: вислухає, перед ким завгодно поклопочеться, навіть Єлизавету Петрівну вмовить.

Але чого прибули до столиці козацькі полковники Яків Лизогуб та його товариші? Чого просили? Гетьмана! "Якого ще, в дідька, гетьмана?! - сердились петербурзькі чиновники. - Гетьманство в Україні давно скасоване! " - "А ми просимо його поновити".

Тут уже, мабуть, і сам Олексій Розумовський розгубився. Хтозна, як на це подивиться вседержителька. Ну, а що до Кирила, то йому про це все було байдужісінько.

Зате цариця хутко зорієнтувалась у ситуації. Зміркувала, що, відродивши гетьманат, постане перед українцями мало не матір'ю-рятівницею. А разом з тим і Кирила до діла приткне. І матиме в Україні надійного чоловічка, який, коли що до чого, - а часи непевні, от-от двірцевим переворотом запахне, - військами козацькими підтримає. Та й прохання Олексія Розумовського задовольнить. Одне слово, в травні 1747 року цариця ущасливила нашу країну своїм Указом про відродження гетьманату та призначення гетьманом графа Кирила Розумовського.

За столицю йому попервах визначили Глухів. Може, такого рангу це місто й не сягало, але ж не повертати до життя Батурин! А Правобережжя з Києвом - не під царською рукою. Церемонію "обрання" гетьмана спланували препишно. Повиводили на міську площу козацькі полки. Граф Гендриков, що репрезентував царицю, зачитав Указ, І тут полковники та кілька, заздалегідь намовлених, простих козаків гукнули: "Нехай Кирило Розумовський гетьманує!" Аякже, щоб не тільки з волі цариці, а ніби й з волі козацької... І - пустили сльозу щиру. Потім став до мови митрополит Київський Тимофій Щербацький. Поблагословив Кирила Розума, майже "висвятив" його на гетьмана, і склав уклінну дяку цариці від своєї української пастви: за батька-гетьмана.

А коли новий гетьман послав до Петербурга своїх представників, цариця ще раз подивувала козацтво: дозволила все ж узяти за столицю Батурин. Може, для того, щоб козаки поступово забули про те, якої наруги зазнало це місто від "старшого брата". До російських маєтків гетьмана прилучалися й величезні маєтності в Україні: палаци, містечка, села, хутори...

А далі почало діятися вже щось геть прецікаве. Скасовано всі московські канцелярії, Малоросійську комісію та інші інституції, а всім російським урядовцям звелено повертати додому! Неважко здогадатися, з яким захватом вітала такі зміни Лівобережна Україна. І як заздрили лівобережанам українці Правобережжя!

На подив багатьох, хто знав Кирила Розумовського з його петербурзьких походеньок, новий гетьман узявсь досить серйозно розбудовувати українську державність. Створено Генеральний суд, а відтак відроджено й українську судову систему. Набував упорядкованості адміністративно-територіальний устрій. Посилився вишкіл козацьких полків. Почали відбудовуватись та прикрашатися новими палацами Батурин і Глухів. Гетьманський двір поступово звикав до театрального життя, балів, розваг, та й узагалі нагадував царський двір у провінційній батуринсько-глухівській мініатюрі.

І ще одне. Віднині Запорізька Січ, усі землі запорізького козацтва, теж підлягали гетьманові Лівобережної України. Мріяв новий гетьман і про створення університету в Батурині, який би не поступався кращим університетам Європи.

Однак перебував К. Розумовський в Україні недовго. Вже в листопаді 1751 року, можливо, на його прохання, імператриця викликає гетьмана з усією родиною та численними слугами й охоронцями до Петербурга. Відтоді Розумовський лише час від часу і ненадовго навідується до своїх володінь, вважаючи, що цілком може керувати ними і з петербурзької резиденції. Тим паче, що Петербург починає вимагати від нього дедалі пильнішої уваги. Його покровителька Єлизавета несподівано вмерла, а імператором став Петро Ш. На троні він, як відомо, пробув недовго, але встиг ізвабити до столиці чимало молодих українських аристократів і формував із них так зване "гольштинське військо". Таку собі національну гвардію, елітні полки, що вирізнялися з-поміж інших військ лишень червоними хусточками на шиях.

Гетьман К. Розумовський спостерігав за цим з певною осторогою і потерпав за своє майбутнє. За кілька місяців владарювання нового імператора він побачив, що контактувати з ним нелегко, і приєднався до заколотників, що організували двірцевий переворот на користь дружини імператора, Катерини II. Петро Ш зрікся престолу, пішов у заслання, але незабаром один з братів-графів Орлових його вбив: залишати живим було небезпечно.

Спочатку нова імператриця поставилась до гетьмана з повагою. Знала, що він допомагав у підготовці перевороту, тож призначила своїм генерал-ад'ютантом. Не позбавила також і президентського крісла в Академії наук. Та незабаром фортуна відвернулась од нього. З кількох причин. По-перше, в Україні, з ініціативи генерала Мельгунова, почали створюватися так звані пікінерські полки. До них, із дозволу сенату, записували всіх. Навіть тих, хто ніколи й не служив у козацьких полках, а як і служив, то не найкраще. Полки не входили до підпорядкування гетьмана, і це його дуже дратувало.

Друге. Побувавши ще раз в Україні, Розумовський підготував два проекти, з якими мав звернутися до Катерини II. Один з них передбачав повернути Україні давні вольності козацькі, а владу гетьмана Розумовського зробити спадковою. Другий мав у собі пропозицію створити в Батурині університет і перебудувати на університет Києво-Могилянську колегію. Ну, щодо університетів, то це особливих заперечень імператриці не викликало, хоч вона й могла б спитати, навіщо, мовляв, Україні стільки університетів. Зате спадкоємність гетьманської влади... Це неабияк насторожило самодержицю. Ще дужче, ніж багатьох вищих козацьких офіцерів та відомих полковників. Спадковість влади в розумінні Катерини II одразу припускала певну незалежність України. І це в той час, коли навіть найменшим виявам незалежності вирішено раз і назавжди покласти край! Розумовський цього настрою імператриці не втямив і почав спадковості влади просто домагатися. Дійшло до того, що імператриця мало не віддала його до суду, як зрадника інтересів імперії, що дозволив собі зазіхнути на найсвятіше — на засади Єдіной і Нєдєлімой. І віддала б, якби за нього не заступилися всілякі знайомі чиновники та його брат. Але всім стало ясно: бути й далі гетьманом України йому вже не світить. Що й затвердив Указ Катерини II від 10 листопада 1764 року. Ним раз і назавжди гетьманство в Україні скасовувалось, а реальна влада переходила до відомої вже Малоросійської колегії. Очолив її малоросійський генерал-губернатор граф Рум'янцев, на той час фаворит Катерини II. Бо ж таки воно так: інша імператриця - інший і фаворит. А сили волі для того, щоб спробувати збройно обстати за незалежність України і своє гетьманство, Кирилові Розумовському забракло. Не такої вдачі, не козацької, був цей чоловік...

Зрештою, імператриця його не дуже й скривдила. Надала чину генерала-фельдмаршала, залишила гетьманське жалованіє, передала на власність новозбудований у Батурині гетьманський палац і містечко Гадяч на Полтавщині. А понад те в його посіданні зосталося кілька заводів та фабрик, що їх граф спорудив на власні кошти. І в цілому: як працювали на нього російські кріпаки та близько 75 тисяч українських селян, так і лишилися працювати...

Єдине обмеження: позбувшись гетьманської булави, граф позбувся й права жити в Україні. Імператриця остерігалася, щоб навколо нього не згуртувалися козацькі сили, що обстоюють незалежність та давні вольності козацькі. Дізнавшись про це, Розумовський геть і не поткнувсь до столиці, побоюючись, щоб його там не віддали до суду або не вбили - майнув за кордон. Подорожував по Німеччині, Італії, Франції, Англії... Відвідав чимало місць, знайомих йому ще з юнацьких подорожей у супроводі графа Теплова. Він ще не старий, йому лише 36 років. Багатій з багатіїв, весь в орденах і титулах.

Саме з таким настроєм і повернувся він наприкінці літа 1777 року до Петербурга.

У мандрах минуло майже 13 років. Про його гетьманство вже забули, чи майже забули. Принаймні тепер він уже не потерпає, що Його пошлють у заслання або вб'ють. А тим часом він став іще заможнішим. Брат Олексій помер, відказавши Кирилові в спадок Анічковський палац, що його збудував колись архітектор Растреллі для імператриці Єлизавети. Вона й жила в ньому певний час, а потім подарувала Олексію Розумовському, щоб мати де зустрічатися з ним.

Як і перше, коло Кирила Розумовського величезна обслуга - Серед ад'ютантів навіть один генерал і кілька флігель-ад'ютантів. Особиста охорона, почесна варта...тобто все, як і годиться генералові-фельдмаршалу, дарма, що він так ніколи в своєму житті в жодному поході не побував. До політики він у цей час не втручався, здебільшого займавсь улаштуванням доль своїх десятьох - шість синів та чотири доньки - дітей. Дітям теж не було чого нарікати: всі влаштувалися. Чотири сини стали генералами, один, Олексій, міністром освіти, ще один - бригадиром (чин, близький до полковника).

Та все ж із плином часу Кирило Розумовський не витримав петербурзької атмосфери, яка чимось гнітила його, і перебрався до Москви, поблизу якої було чимало володінь покійної (1787) дружини. Чи снилася йому в ці часи Україна? Мабуть, снилася. І не раз. Недарма, маючи вже 66 років, він залишає Москву і назавжди переїздить до свого палацу в Батурині.

Він не одружений. Живе життям столичного вельможі, що на старість осів у родовій провінції. Вся його увага звернена тепер на спорудження нового, величного кам'яного палацу. Схожого на ті, що бачив у Римі чи Парижі. Можна припустити, що граф сподівався: цей палац стане своєрідним пам'ятником останньому гетьманові Лівобережної України, його музеєм. Одначе довести справу до кінця Розумовському не судилося. 9 січня 1803 року, на сімдесят п'ятому році життя, він помер. Поховали його там-таки, в Батурині, в церкві Воскресіння Христового, яку він теж свого часу збудував.

Ось таким, некозацьким, видалося життя останнього гетьмана козаків.