Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан - Семен Мороз, кошовий отаман Задунайського козацтва, архімандрит.

Минали роки, але козацтво, яке заклало свою Січ на Дунаї, і далі називалося "запорізьким". І мудро робило: адже в такий спосіб воно не переривало історії й традицій запорізького низового козацтва. Хоч і відчувалося, що тут, на Дунаї, козацтво українське помітно фізично, бо ж нема, не існує тих могутніх, невмирущих джерел народних, які живили його в Україні; і духовно підупадає, а отже наближається до свого небуття.

Одним з останніх "помітних" кошових отаманів цієї Січі був Семен Мороз, якому довірили булаву десь на початку 1825 (?) року. Розпочиналося його отаманування спокійно. Часи були мирні (чергова російсько-турецька війна розгорілася лише 1828 року) воювати було ні з ким, тож, аби українські козаки не занудьгували на своїй Січі, турки запропонували кошовому сформувати такий собі будівельний полк, який би, за угодою з турецьким урядом, споруджував на якійсь річці поблизу Стамбула греблі та шлюзи. Справа ґрунтувалася на суто добровільних засадах і, за свідченнями учасників того будівництва, турки ревно додержувалися усіх умов трудової угоди з козаками, добре годували та щедро платили.

Загалом, слід відзначити, що всі дослідники сходяться на одному: турецький уряд, по суті, створив усі можливі умови для того, щоб задунайське козацтво могло нормально існувати, жити, а коли доводилося, то й воювати... за своїми власними традиціями, при власному самоврядуванні. Саме цим ставлення турків принципово відрізнялося від росіян, які весь час прагнули його ліквідувати, порушити традиції, насадити над ним своє чиновництво, зрусифікувати. Не зазнавали козаки і жодних релігійних утисків. Отож, на мій погляд, історія Задунайської запорізької Січі - це та, надзвичайно цікава, частина спільної українсько-турецької історії, яка ще потребує серйозного вивчення і здатна сьогодні бути прикладом мирного співіснування колись ворогуючих військ, народів та релігій. І це може прислужитися справі налагодження сьогочасних дружніх українсько-турецьких відносин.

Але повернімося до кошового Семена Мороза. Отаманував він два роки, тобто два терміни, а далі, відчувши, що літа вже не ті, подався на Афон, у ченці. Й ось тут стався рідкісний, на уявлення справжніх козаків, випадок: учорашній козак-рубака, який пролив чимало крові, а ще більше - нагрішив, раптом став так ревно відмолювати і кров, і всі інші гріхи, що мав на душі; з такою наполегливістю заходився пізнавати слово Боже, - а людиною він, судячи з усього, був досить освіченою, - що незабаром його висвітили в архімандрити!

Ну, здавалося б, що в цьому особливого! Висвятили, то й висвятили. Був кошовим, став архімандритом... Проте дивовижність долі цього козака-ченця в тому й полягає, що вона не вкладається у жодні звичні норми. Саме в цей час греки робили отчайдушні спроби відродити свою Елладу, визволитися з-під турецького iга. На кого вони могли покладатись у цій справі? Звичайно ж, на козаків. Причому тактика їхньої пропагандистської роботи серед задунайського козацтва - для цього греки прислали на Дунай свого архімандрита Філарета, теж з Афону - полягала ось у чому. Може, ви, українські козаки, і не будете битися за свободу Греції, бо то не ваша земля, не ваша справа, але не виступайте на боці турків, не придушуйте нашого повстання. Це теж полегшить нам, вашим братам-християнам, боротьбу.

А щоб зменшити військову силу козаків, Філарет почав посилено агітувати їх податися разом із ним до Росії. Та оскільки просто так у чужу країну запрошувати він не міг, є підстави підозрювати, що прибув він з Афону на Дунай не без згоди та благословення російського уряду, який теж був зацікавлений переманити якнайбільше задунайців на територію імперії.

Судячи з усього, агітував за повернення козаків під російську корону не він один. За даними дослідника історії українських поселень в Добруджі Ф. Кондратовича1 та інших вчених, цей рух набув такої загрозливої для турецької влади масовості, що той уже почав розглядати варіанти виселення чи розселення, розпорошення козаків, аби вони як військова сила не дісталися Росії, відносини з якою на той час (1827-1828 рр.) різко погіршилися. В уряді Туреччини навіть існував проект переселення задунайців до Малої Азії або до Греції, здійснити який завадила сама політична ситуація: в 1828 росіяни розпочали бойові дії проти Османської імперії.

Слід віддати архімандритові належне: замовлення росіян він виконав добре. Повертаючись до Одеси - звідки, власне, й прибув на Дунай (так стелилася йому дорога із Афону) - він привів із собою кілька сотень запорожців, на чолі із сотником Чорнявським.

Царський уряд щедро винагородив архімандрита за його труди праведні, а щодо козаків... То одні з них одразу подалися у "вірні козаки", що служили російській імперії, другі залишилися в Одесі, приєднавшись до тих козацьких родин, які вже давно осіли в цьому місті та його околицях.

А що ж колишній кошовий Мороз? Не витримала душа його козацька молитов та праведностей афонських. Бо таки, на витримала! Щойно стало відомо, що розпочинається турецько-грецька війна, він зрікся архімандритського сану та постригу і знову подався в козаки.

"Оце по-нашому! - схвалили його рішення на Січі. - Бо ж яка душа козацька витримає, щоб отак-о, день при дневі, молитися, замість того, щоб козакувати?!"

Щоправда, на Січі вже мали кошового, та ще й шанованого - Григорія Головатого. Тож Мороза козацтво нарекло отаманом наказним. Розпочинати боротьби за булаву Семен Мороз не став. Пошвидше згуртував чималий загін козаків і вирушив на війну... проти греків. Хоч, мабуть, не варто було. Виступати на боці турків, придушуючи прагнення греків повернути собі захоплені Портою території?.. Без цього походу українські козаки могли б обійтись. Але що було, те було...

При цьому нема жодних підстав стверджувати, що цей загін православний священик почав формувати за наполяганням турків. Або насильно був мобілізований турками на війну проти греків. Парадокс у тому й полягає, що православний архімандрит, учорашній афонський (у Греції) чернець добровільно приєднався до турецького війська (мабуть же, за непогану платню). Проблеми єдиновірія з греками його не хвилювали.

Воювали козаки-"турки" довгенько. Є свідчення, що брали участь в облозі міста Міссолонга. А коли бойовим діям настав кінець і час було повертатися додому, турецький корабель, на якому перебувало близько 600 козаків на чолі з наказним кошовим Семеном Морозом, затонув. За одними даними, затонув нібито через те, що дістав якісь пошкодження в боях, а тут ще шторм. За іншими - його нібито затопили греки.

А. Кащенко подає цю історію в такому трактуванні: "Коли запорожці вже верталися з Греції у Стамбул морем, то турецький корабель, на якому було 600 запорожців, і сам Мороз, греки потопили вибухом, і всі козаки, за винятком небагатьох, загинули в морі". Та оскільки годинникових і радіокерованих мін за тих часів ще не знали, то можна припустити, що греки використали спосіб тарану. Це коли в корабель уганяється човен чи невеличка яхта, начинена вибухівкою, при якій чатує смертник з факелом.

Але то вже подробиці. Для нас важливо, що на цьому кораблі знайшов свою загибель колишній кошовий, а згодом архімандрит, і знову кошовий, тільки вже наказний, Семен Мороз, царство йому...