Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. - Новий лібералізм

Наприкінці XX ст. перед людством постали нові виклики: економічна глобалізація, індивідуалізм, структурні зміни на ринку праці та в процесах виробництва, інформатизація суспільства тощо. Зміни в суспільно-політичному та економічному розвитку людства спричинили появу "нового лібералізму". Його головною метою стало забезпечення належних умов для динамічного та вільного розвитку суспільства, збереження і поширення можливостей громадян, зміцнення їхньої свободи й добробуту. Однією з найважливіших рис нового лібералізму стало визнання позитивної ролі держави в соціальному та економічному житті, підвищення уваги до проблем солідарності, соціальної справедливості. На думку англійських лібералів, "нинішній ліберал повинен спиратися на уряд як контролюючий та стимулюючий орган". Визнаючи неминучість та навіть необхідність державного втручання, ліберали висловлюються за те, щоби чітко окреслити межі цього втручання. На Заході популярність отримало гасло лібералів: "Менше - це краще", під яким розуміється послаблення регулюючих функцій держави, скорочення соціальних програм, які себе не виправдали, заохочення приватної ініціативи та вільно-ринкових відносин. Загалом ліберальні партії займали центристську позицію у політичній структурі суспільства, а тому опинялися перед класичною проблемою: програма, що відрізнялася б від запропонованої конкурентами. Якщо в останній третині XIX ст. та 1905 -1915 рр. британські ліберали були найвпливовішою політичною силою, знаходячись при владі тривалий час, то в 1915 - 1945 рр. вони перебували в уряді лише періодично, та й то в коаліціях. А в останній третині XX ст. британська виборна система унеможливила лібералам парламентське представництво й у 1987 р. дві партії - ліберали та соціал-демократи - об'єдналися й створили ліберально-демократичну партію. Ліберали в Італії розбиті на дві партії: Ліберальну та Республіканську. У 70-ті - на початку 80-х рр. вони входили до п'ятипартійної урядової коаліції. Але ці дві партії не відіграють вагомої ролі в політичному житті країни. Французькі ліберали також розпорошені, найбільше їх у Республіканській партії та Об'єднанні за демократичну Францію. Підтримка виборцями ліберальних партій є незначною: до 12,6% у 90-х роках. Тобто ці партії лише доповнюють урядові коаліції. Як правило, ліберали входять у коаліції з християнськими демократами чи соціал-демократами. Так, в Італії 20 коаліційних кабінетів за участю Італійської ліберальної партії мали статус лівоцентристських, а 12 - правоцентристських. Лише в Німеччині невелика ліберальна партія Вільних демократів фактично постійно була при владі, окрім 1957- 1961 рр., коли блок ХДС/ХСС мав абсолютну більшість, та 1966 - 1969 рр., коли була створена коаліція християнських демократів та соціал-демократів. Таким чином, Вільній демократичній партії вдається утримувати баланс сил у німецькій політиці.

Із 1947 р. у Лондоні діє Ліберальний Інтернаціонал - федерація ліберальних, демократичних і прогресивних партій, які представляють понад 50 країн Європи, Америки та Азії. Під керівництвом цієї організації проводяться міжнародні семінари й зустрічі, покликані стимулювати обмін ідеями, сприяти збагаченню політичного та ідейного змісту сучасного лібералізму.

Дослідники вказують на такий феномен 80-х як відродження ліберальної ідеї при одночасному занепаді ліберальних партій. Торкаючись поширення лібералізму, французькі політологи констатували: "Всі хочуть бути лібералами - ліберальні соціалісти, ліберальні голлісти, ліберальні націоналісти і ліберальні католики, можливо скоро будуть ліберальні комуністи". У 1993, 1997 роках впевнену перемогу на виборах до парламенту Канади отримала Ліберальна партія (Жан Кретьєн). Незважаючи на те, що лібералам так і не вдалося утвердитися як партії більшості, їх політичний вплив у парламентах та в опозиції європейських політичних систем є доволі значним.