Бурхливий розвиток переживало у другій половині XX ст. образотворче мистецтво. Поряд із класичним малярством та скульптурою з'явилися нові види візуального мистецтва. Популярними стали експериментування, пошуки нових засобів художнього виразу. Характерною рисою мистецтва цього періоду стала його інтернаціоналізація, чимало митців упродовж життя працювали в різні періоди у різних країнах.
Головною подією мистецького життя Західної Європи у повоєнний час залишалося Венеційське бієнале - заснована в квітні 1896 р. найстаріша міжнародна виставка образотворчого мистецтва, що відбувається раз на два роки. Проведення Венеційського бієнале відновлено 1948 р., у цьому році на ньому переможцем визнано французького кубіста Жоржа Брака (1882 - 1963). У 1950 р. лавреатом бієнале став основоположник фовізму Анрі Матіс (1869 - 1954). Прихильники більш авангардних напрямків мистецтва віддавали перевагу спеціалізованим виставкам. Важливим етапом для розвитку сучасного образотворчого мистецтва стала відкрита 11 липня 1959 р. в Касселі (ФРН) найбільша в світі виставка сучасного мистецтва "Документа II". Згодом виставка стала щорічною.
Двома головними центрами розвитку образотворчого мистецтва повоєнних років були Франція та США.
У Франції жив і працював іспанський художник Пабло Пікассо (1881 - 1973), якого уважають одним із найбільших митців XX ст. У повоєнний період він створив низку картин-інтерпретацій та варіацій на теми відомих полотен минулого: "Дівчата на березі Сени. За Курбе" (1950), "Алжирські жінки. За Делакруа1' (1955), "Меніни. За Веласкесом" (1957), "Сніданок на траві. За Мане" (1960), а також оригінальний "Портрет художника, наслідування Ель Ґреко" (1950). Окрім малярства художник займався ужитково-декоративним мистецтвом, власноручно виготовляючи таці, антропоморфні глечики, статуетки та ін. Протягом листопада 1966 - лютого 1967 рр. у Парижі відбувалася велика ретроспективна виставка художника, яка представляла близько 1000 робіт майстра. У Барселоні та Парижі були створені музеї творчості П. Пікассо.
Іншим відомим художником, який працював у Франції, був Марк Шаґал (1888 - 1985), єврейський художник із Білорусі, який 1923 р. емігрував до Парижа й 1937 р. прийняв французьке громадянство. Хоча всі свої найвідоміші роботи він намалював ще до Другої світової війни, пік його слави припав на 1960 -1970-ті рр. У 1964 р., за дорученням міністра культури Анрі Мальро, художник розписав новий плафон Паризької опери. У 1973 р. в Ніцці відкрився Музей Біблійного Послання, в котрому зібрано твори М. Шагала релігійної тематики.
Крім розвитку класичних напрямків образотворчого мистецтва, художники Франції вдавалися й до мистецьких пошуків. У середині 1950-х рр. у Парижі з'явився мистецький напрямок ташизм (від фр. tache - "пляма"). Пропагандистами нового стилю були Альфред Otto Вольфганг Шульце-Баттман (1913 - 1951) та Ганс Гартунг (1904 - 1989). У цьому стилі творили Жан Фотр'єр (1898 - 1964), Анрі Міщо (1899 - 1984), Жорж Мат'ю (нар. 1921), П'ер Соляж (нар. 1919). На картинах ташистів реалістичні образи, фігури та лінії були замінені плямами випадкової форми. Картини прихильників цього стилю мали продемонструвати моментальний настрій митця, який творить не зважаючи на жодні рамки чи правила композиції.
Одним із найвідоміших художників-сюрреалістів XX ст. був іспанець Сальвадор Далі (1904 - 1989). Впродовж 1940 - 1948 pp. митець жив у США. Там він створив картини "Меланхолійно-атомно-уранова ідилія" (1945) та "Видіння св. Антонія" (1946). Повернувшись до Іспанії, С. Далі продовжував працювати у реалістично-містичному ключі, хоча звертався І до інших жанрів образотворчого мистецтва. У 1951 р. митець опублікував "Містичний маніфест". Художник був відомим ексцентриком і часто шокував публіку яскравими ескападами. Серед його легендарних вчинків - відвідини лондонської виставки сюрреалістів у спорядженні аквалангіста, прикрашання свого автомобіля головками цвітної капусти. С. Далі належала ідея про те, що духовне життя зберігатиме сталість навіть після зникнення матерії. Найвідомішими повоєнними працями художника були: "Атомна Леда" (1949), "Розп'яття Христа від святого Іоанна" (1951), "Гіперкубічне тіло" (1954), "Таємна вечеря" (1955).
Другим із центрів розвитку світового образотворчого мистецтва у повоєнний час стали США, куди напередодні та під час Другої світової війни емігрувала велика кількість європейських митців. Мистецьке життя США концентрувалося, головним чином, у Нью-Йорку, та вирізнялося авангардистськими пошуками нових форм мистецького самовираження.
Першим мистецьким напрямком світового рівня, який виник у США, став абстрактний експресіонізм. Прихильників цього напрямку називають Нью-Йоркською школою. У технічному сенсі абстрактний експресіонізм став розвитком передвоєнного сюрреалізму, традиції котрого принесли до США художники-еміфанти зі Західної Європи. Прихильники цього напрямку стверджували, що їх малярство є наслідком "спонтанного", "автоматичного", або "підсвідомого акту творення".
У Нью-Йоркській школі Існували дві мистецькі течії: "малярство дії" та "малярство кольорових площин".
Серед представників першого напрямку найвідомішим був Джексон Поллок (1912 - 1956), який удосконалив запропоновану 1942 р. німецьким сюрреалістом Максом Ернстом (1891 -1976) техніку "дрілпінгс" (анг. drippings - "патьоки"). У 1947 р. Дж. Поллок створив перші картини, виливаючи на полотно фарбу із подірявлених банок. У подібному стилі працювали Вілем де Кунінг (1904 - 1997), Франц Кляйн (1910 - 1962), Бредлі Волкер Томлін (1899 - 1953). У 1952 р. американський мистецький критик Гарольд Розенберґ (1906 - 1978) назвав вільний спосіб створення картин технікою випадкового "автоматичного малювання" загальною назвою "малярство дії" (англ. action painting). Бажаючи досягнути оригінальності художньої техніки американські митці творили свої полотна, виливаючи фарбу на полотно та згодом качаючи по ньому роздягнених натурниць, розстрілюючи пляшки із фарбою, підвішені над полотном, із вогнепальної зброї тощо.
Прихильники "малярства кольорових площин" особливу увагу приділяли кольору, котрий уважали головним медіатором емоційного стану творця. Прихильниками цього напрямку були Марк Ротко (1903 - 1970), Кліффорд Стілл (1904 - 1980), Барнетт Ньюман (1905 - 1970). На картинах, виконаних у стилі "малярства кольорових площин", немає класичної композиції, великі площини заповнюють кольорові плями із невизначеними контурами. Абстрактні форми кольорових плям повинні були виражати нескінченність. Великого значення художники надавали досягненню ідеально гладкої поверхні картини. З цією метою творці "малярства кольорових площин" лише змочували поверхню полотна фарбою так, аби вона всотувалася в картину, а не вкривала її.
У кінці 1950-х pp. у США поширився такий напрямок мистецтва як асамбляж (від фр. assemblage - "змішування") - створення мистецьких об'єктів із різноманітних предметів, або їх фрагментів. Автором ідеї був французький скульптор та художник Жан Дюбуффе (1901 - 1985). Поширення моди на асамбляж почалося після виставки "Мистецтво асамбляжу", що відбулася в Нью-Йорку 1961 р. Класиком цього жанру уважався американець Марсель Дюшан (1887 - 1968), мистецькі композиції котрого часто відрізнялися значною долею провокації. Ще під час Першої світової війни в якості витворів мистецтва М. Дюшан виставляв пісуар із чоловічого туалету та сушку для пляшок.
На початку 1960-х pp. загальний інтерес викликали мистецькі експерименти Енді Вррхола (1930 - 1987), американця українського походження. Е. Ворхол, який творив свої картини, застосовуючи трафаретний друк, був оголошений класиком попарту (скорочення від англ. popular art - "популярне мистецтво"). Його найвідомішими роботами стали зображення продуктів харчування та предметів побуту (пляшок кока-коли, банок консервованого супу "Кемпбелл", бананів, пачок прального порошку "Брілло"), а також стилізовані портрети Мерилін Монро, Жаклін Кеннеді Онасіс, Ліз Тейлор та ін. Ідеї Е. Ворхола полягали в тому, що повсякденні речі можуть стати мистецькими образами й що "кожен може бути митцем". Виняткової популярності набрала фраза Е. Ворхола про те, що "У майбутньому кожен здобуде собі світової слави на 15 хвилин".
Мистецтво поп-арту виступало як антитеза безпредметного абстракціонізму. Прихильники поп-арту оголосили своєю метою "повернення до реальності", однак пропагована цим напрямком "реальність" сприймалася крізь призму засобів масової інформації, а одним із головних завдань митця визначалося розкриття естетичної вартості зразків звичайної масової продукції. Одним із програмних пунктів поп-арту було нівелювання особистого стилю митця, дехто із адептів цього напрямку навіть не підписував своїх робіт.
Кінець 1960-х - перша половина 1970-х pp. позначилися поширенням гіперреалізму, мистецького стилю, що полягав у створенні картин, котрі з фотографічною точністю наслідували реальне життя. Для створення гіперреалістичних полотен їх автори використовували спеціальні пристрої, котрі проектували фотографії на полотно так, щоб отримані в такий спосіб контури можна було замальовувати, Гіперреалістичні скульптури відливали, застосовуючи гіпсові форми, отримані з живих прототипів або з реальних предметів. Для цього напрямку були характерними картини великого розміру та перебільшена увага до дрібних деталей. Найвідомішими "гіперреалістами" були Ричард Естес (нар. 1932), Ральф Ґоїнгз (нар. 1928), Чак Кловз (нар. 1940), Чарльз Белл (1935- 1995).
Важливим засобом мистецького виразу у другій половині XX ст. став перформенс. Ідея перформенсу полягає у творенні мистецького акту безпосередньо в присутності глядачів, але без їх участі, на відміну від гепенінгу. Класиками цього стилю стали Джон Кейдж (1912 - 1992), Ів Кляйн (1928 - 1962) та Йозеф Бойс (1921 - 1986). Перформенс практикували не лише художники та скульптори, а й представники інших видів мистецтва.
Творцем перформенсу вважають американського композитора Джона Кейджа, який відзначався великою екстравагантністю. Для виконання своєї музики він у специфічний спосіб модифікував фортепіано, наприклад, вішаючи на його струни масивні гайки. Поряд із іншими музичними творами Дж. Кейдж є автором "Терцету 4/33", який музиканти "виконують", не видаючи зі своїх інструментів жодного звуку.
В образотворчому мистецтві перформенс почав застосовувати французький живописець Ів Кляйн (нар. 1928), який увійшов до історії як творець монохромного (одноколірного) живопису. Виставка робіт І. Кляйна 1958 р. у паризькій галереї "Іріс Клерк" під назвою "Пустка" викликала скандал. Відвідувачам при вході давали склянку із коктейлем синього кольору, а після цього відводили до порожньої білої кімнати. У 1961 р. І. Кляйн створив серію "Вогняних картин". Процес творення цих картин заключався у випалюванні вогнеметом спеціально підготовленого картону.
Нетрадиційні матеріали для створення своїх художніх робіт застосовував німецький художник Йозеф Бойс. Свої арт-об'єкти він виготовляв із топленого сала, фетру та меду. Таку нетрадиційність він пояснював тим, що саме завдяки цим матеріалам та продуктам був врятований кримськими татарами, коли під час Другої світової війни його літак збили над Кримом. Демонстрації усіх творів Й. Бойса перетворювалися у перформенси. Найвідомішими були: "Як пояснити картини мертвому зайцеві" (1965, вкривши свою голову золотою фольгою та намастивши медом, художник звертався до мертвого зайця), "Койот: я люблю Америку і Америка любить мене" (1974, три дні художник прожив у кімнаті з живим койотом), "7000 дубів" (1982, у міру висаджування молодих дубків група робітників розбирала нагромадження базальтових блоків). Й. Бойс був прихильником погляду, що витвір мистецтва виникає лише тоді, коли його таким визнають. Подібно до інших прихильників перформенсу Й. Бойс часто вдавався до мистецької провокації. У 1980-х рр., переплавивши одну із автентичних корон родини російських імператорів Романових, він виготовив із отриманого в такий спосіб металу золотого зайця, виконаного в стилі кіч.
Упродовж 1960-х pp. швидко набрав популярності оп-арт (від англ. optical art - "оптичне мистецтво") - мистецький напрямок, адепти якого застосовували різноманітні оптичні ілюзії, які виникали через особливості сприйняття людським оком пласких та просторових фігур. Всесвітньої популярності напрямок набув у 1965 р. після Нью-Йоркської виставки "Чутливе око". Серед відомих представників оп-арту Віктор Вазарелі (1908 - 1997), Бріджит Рілі (нар. 1931), скульптор Ґюнтер Уекер (нар. 1930). На картинах, створених у стилі оп-арту, найчастіше зображали повторювані геометричні фігури чи лінії, скомпоновані подібно до рухомих картинок калейдоскопа. Споглядання таких картин створює ілюзію руху, вібрації, об'єму, появи світлових плям тощо. Візуальний вплив картин оп-арту був настільки сильним, що перед окремими з них у відвідувачів виставок траплялися випадки запаморочення або навіть втрати свідомості.
Ще одним напрямком образотворчого мистецтва 1960-х -1970-х pp. був відео-арт - різновид перформенсу, під час котрого використовувалися досягнення відеотехніки. Перший показ відео-арту здійснив 1964 р. у США американо-корейський митець Нам Джун Пайк (1932 - 2006). "Творчим матеріалом" митця були працюючі телевізори, із яких він складав різноманітні конструкції. Відомими творцями відео-арту були Віто Аккончі (нар. 1940), Джон Бальдессарі (нар. 1931), Петер Кампус (нар. 1937).
У другій половині XX ст. набрали популярності ідеї концептуального мистецтва. Прихильники цього напрямку твердили, що мистецький об'єкт, який має передавати вкладену митцем ідею, повинен бути якомога простішим. Концептуальне мистецтво ставить ідею над формою, яка її виражає. Іншою назвою, яка вживалася на позначення концептуального мистецтва, є мінімалізм. Мінімалізм з'явився у Нью-Йорку, одним із його головних теоретиків став Карл Андре (нар. 1935). У 1976 р. лондонська галерея Тейт купила створену К. Андре інсталяцію із 120 звичайних цеглин, складених у формі прямокутника. Експонування цього витвору мінімалістського мистецтва під назвою "Еквівалент VIH" викликало у Великій Британії значну суспільну дискусію. Галерею критикували за марнотратство коштів, які були витрачені на твір сумнівної мистецької вартості. Відомими представниками мінімалізму були: Дональд Джуд (1928 - 1994), Тоні Сміт (1912 -1980), Сол Левітт (1928 - 2007), Дан Флевін (1933 - 1996), Ентоні Каро (нар. 1924).
Найвідомішими скульпторами другої половини XX ст. були Константін Бринкуші (1876 - 1957), Генрі Мур (1898 - 1986), Альберто Джакометті (1901 - 1966).
Румунський скульптор К. Бринкуші, який від 1939 р. працював у Франції, ще на початку XX ст. започаткував абстрактний напрямок у скульптурі. Його роботи вирізнялися лапідарною простотою та виразністю. Одним із найславніших митців XX ст. уважають британця Г. Мура. Створений ним стиль, який дещо нагадував архаїчне мистецтво, називали органічною абстракцією. Виконані Г. Муром із металу та каменю скульптури відзначає досконала композиція та оригінальність. Поряд із абстрактними творами митець виконував скульптури людей, найчастіше жінок, або постатей, що лежать. Авторський стиль Г. Мура викликав численні наслідування й мав великий вплив на формування цілого покоління скульпторів. Свій власний стиль створив швейцарський митець А. Джакометті. Він переважно виконував бронзові скульптури людських постатей (фігури жінок, що стоять та крокуючих чоловіків). Скульптури А. Джакометті є дуже видовженими, однак попри це вони не втрачають своєрідної гармонійності.
Започаткований К. Бринкуші абстрактний стиль у скульптурі знайшов низку послідовників. У 1980-х рр. поширилася мода на абстрактні скульптури, створені з використанням різноманітних предметів та вторсировини. Такі твори виконували представники організаційно неоформленої групи британських скульпторів, яких критика умовно називала адептами "нової британської скульптури". Провідними представниками "нової британської скульптури" були Ричард Дікон (нар. 1949), Білл Вудроу (нар. 1948), Тоні Ґрегг(нар. 1949).
Значний вплив на поширення сучасного мистецтва мало створення нових центрів вивчення та збереження образотворчого мистецтва. 2 лютого 1977 р. у Парижі відкрито Центр ім. Помпіду. Центр включає громадську бібліотеку, Національний музей сучасного мистецтва й Інститут досліджень і акустичної творчості. У травні 2000 р. у переобладнаному будинку електростанції лондонська галерея Тейт відкрила відділ сучасного мистецтва. 16 вересня 2002 р. у Мюнхені відкрито мистецький центр під назвою Пінакотека сучасності.
Деякі з сучасних мистецьких проектів межують із добрим смаком й подекуди викликають суспільні скандали. Так, наприклад, у 1999 р. мер Нью-Йорка Рудольфо Джуліані зажадав усунути з виставки в Бруклінському музеї картину британського художника нігерійського походження Кріса Офілі (нар. 1968) "Богоматір", автор котрої застосував у своєму творі слонячі екскременти. На захист художника виступила значна частина мистецького середовища Нью-Йорка, а мер міста зазнав цькування у пресі.