Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. - Лівий рух, його трансформація

До лівих, як правило, відносять соціал-демократів, соціалістів, а також комуністів. Усі три течії в лівому русі, як відомо, стали виявлятися ще на зламі XIX—XX ст. Сьогодні найвпливовішою силою, що відповідає вимогам часу, є соціал-демократія, яка з минулого століття, пройшовши стадію революційного марксизму, дедалі більше схилялася до стратегії реформізму. Соціал-демократія перестала розглядати соціалізм як якусь суспільну модель й орієнтується на вдосконалення суспільних відносин у рамках існуючого ладу за умов демократії і демократичними засобами. Наявність численних пересудів ліво- та праворадикального характеру стосовно сучасної соціал-демократії змушує дещо детальніше зупинитися на її ролі та позиції лівих у післявоєнний час.

Після Другої світової війни вплив соціал-демократії в ряді країн Західної Європи був досить значним. У перші повоєнні роки відбувалося організаційне відновлення її структур: у 1947 р. створено Комітет інтернаціональних соціалістичних конференцій — Коміско, у 1951 р. перетворений на Соціалістичний Інтернаціонал (СІ). Тоді ж на франкфуртському конгресі було прийнято декларацію "Цілі й завдання демократичного соціалізму", де, на противагу марксистській теорії класової боротьби, викладена теорія політичної та економічної демократії, вперше заявлено, що соціалістичне планування сумісне зі збереженням приватної власності в основних галузях економіки, а шлях до соціалізму лежить через еволюцію суспільства. Декларація, таким чином, узаконила визнання приватної власності, що донедавна для соціал-демократії було досить делікатним питанням. У документі простежується відмова від марксистсько-ленінської теорії наукового соціалізму і боротьби з так званим імперіалізмом (у ленінському розумінні цього слова), оскільки термін "імперіалізм" після війни став уживатися західними публіцистами та політологами виключно в розумінні агресивної політики.

Саме поняття "демократичний соціалізм" уособлює два взаємопов'язані моменти: економічну демократію, що виступає як реальне право людини чи групи людей набувати, володіти та розпоряджатися власністю, з одного боку, і політичну демократію, як похідну категорію економічної свободи, її породження, — з іншого. Соціал-демократи дійшли висновку, що без економічної демократії, економічної свободи не може бути політичної свободи, політичної демократії, конкуренції політичних партій, умів індивідів, незалежної особистості як такої. У цьому полягав відхід соціал-демократії від марксистсько-ленінської догми, що стало наслідком тривалої еволюції, практичного переосмислення історичного шляху розвитку людства особливо після 1917 р.

Важливим проявом демократичного соціалізму, результатом взаємодії економічної і політичної демократії є соціальна демократія, котра певною мірою урівнює життєві шанси тих, хто з тих чи інших причин неспроможний використати постулати соціальної справедливості, надані людині демократією у правовому суспільстві. Зважена і реальна соціальна політика, на думку соціал-демократів, можлива лише за умов високоефективного ринкового виробництва.

З початком переходу капіталізму в постіндустріальну фазу пов'язана дальша еволюція соціал-демократії. У прийнятій в 1959 р. Бад-Годесберзькій програмі німецької соціал-демократії зроблено рішучий крок у напрямі остаточного визнання приватної власності та ринкових відносин як основи цивілізованого, прогресивного розвитку суспільства. Соціал-демократія однозначно стала на захист ринкового господарства і зробила значний внесок у створення моделі соціальної держави, що є важливим надбанням людської цивілізації післявоєнного часу.

Прийнятий у 1962 р. новий програмний документ Соц-інтерну "Світ сьогодні: соціалістична перспектива" підтвердив остаточний розрив соціал-демократії з реальним соціалізмом Східної Європи. Для соціал-демократії поняття соціалізм дедалі більше асоціювалося з активною соціальною політикою. Саме тому в західноєвропейських країнах соціал-демократія — невід'ємна частина партійно-політичної структури, а дуже часто й державної влади. Вона забезпечує модернізацію системи в рамках приватної власності та вільної ринкової економіки.

Водночас соціал-демократія зарекомендувала себе відкритим противником тоталітарних режимів, порушень прав людини, борцем за повсякденні інтереси людей. її діяльність спрямована на використання переваг демократії для того, щоб змусити ринок служити людині, а не "державі", "нації" чи магнатам з "корпорацій". Соціал-демократія несумісна з імперіалізмом, націоналізмом, державництвом та мілітаризмом. Вона відкидає авантюри і барикадний терор.

Серйозним конкурентом соціал-демократичному реформізмові є ліберальний реформізм центристських партій, таких як консервативна партія в Англії, ХДС/ХСС у Німеччині тощо. Нерідко через свою схильність до перерозподільних функцій (що призводило до гальмування технологічної модернізації виробництва) соціал-демократи, основна маса електорату яких — наймана робоча сила, щоб не йти на радикальні заходи у справі урізування соціальних витрат, змушені були поступатися місцем своїм правоцентристським конкурентам. Останні не тільки справлялися з поставленими завданнями, а й успішно модернізували економіку, що в кінцевому рахунку приводило до підвищення життєвого рівня населення.

Після Другої світової війни соціал-демократичні партії стали називати себе народними, оскільки виражали інтереси більшості соціальних груп — робітників, дрібних службовців, частини чиновників і менеджменту, лікарів, юристів, учителів та ін. Технологічні зміни у сфері виробництва, зростання індивідуального характеру діяльності, комп'ютеризація закріпили тенденцію зростання впливу соціал-демократії у розвинутих країнах. Поява "нової середини", пов'язаної з новим типом зайнятості, її ціннісні орієнтації штовхають соціал-демократію на позиції соціального лібералізму.

Перевага соціал-демократії полягає в тому, що вона прагне одночасно політичними методами реалізувати дві основні цінності, якими керується людина. Це свобода і соціальна справедливість. Соціал-демократи своєю діяльністю доводять можливість практичної реалізації цих категорій. Разом з тим, цінність "соціальна справедливість" вони намагаються пов'язати з правом людини на приватну власність, виступають за створення на приватновласницьких і державних підприємствах гідних умов праці, належного соціального страхування, участі у володінні підприємством через пільгові акції тощо, наполегливо проводять у життя реформи, особливо в галузі трудових стосунків.

Соціал-демократи далекі від утопічного підходу до суспільства. Це проявляється втому, що вони не прагнуть до створення "держави загального благоденства", виражають лише намір, відповідно до якого за людиною залишається головна роль у влаштуванні свого життя на основі трудової діяльності. Тільки так, на їхню думку, можна подолати тенденцію до соціального утриманства, яке позбавляє суспільство загальної потреби в розвитку. Разом з тим, соціал-демократи відмовились від намірів створення справедливого суспільства, звернулися до ціннісних установок свободи, справедливості, солідарності, взяли курс на реалізацію їх за умов демократії і демократичними методами. А процес цей, зрозуміло, є безконечним.

Нині Соцінтерн об'єднує близько 140 соціалістичних і соціал-демократичних партій, є найбільшою міжнародною політичною організацією зі світовою структурою. З'їзди проводяться один раз на три роки. В 11 із 15 країн ЄС соціалісти перебувають при владі. Проте катастрофічні втрати на останніх виборах свідчать, що соціал-демократи втрачають популярність. Найдалекоглядніші політики від соціал-демократії — англійський прем'єр-міністр Тоні Блер і канцлер Німеччини Г. Шрьодер — шукають шляхи оновлення світового соціалістичного руху, підтримують ідею "третього шляху", центральне місце в якому вони відводять людському факторові, оскільки такі цінності, як знання, ідеї, творчість уже сьогодні мають не менше значення, аніж фінансовий капітал. А формула комуністів "хто не працює, той не їсть" трансформувалася у формулу "хто не працює — той не отримує допомоги". Курс колишніх лейбористів на досягнення рівності в розподілі соціальних благ відходить у минуле. Якщо для традиційних соціал-демократів первинними є інтереси трудящих, то для неосоціалдемократів — підприємців, бо саме вони забезпечують робочі місця для перших. Такою є філософія "третього шляху". В рішеннях XXI Паризького конгресу Соцінтерну (8—10 листопада 1999 р.) зафіксовано наявність розбіжностей між старими і новими соціал-демократами, які знайшли відображення у відповідній декларації, де, з одного боку, наголошувалося на важливості ринкових відносин, а з іншого — заявлялося про-необхідність критичного ставлення до капіталізму.

Прихильники реформістських методів побудови соціалістичної моделі суспільства називали себе соціалістами. Незгодні з ними створювали комуністичні партії.

Проте останнім часом різниця між соціал-демократами і соціалістами фактично зникає. 1 ті й інші обстоюють соціал-демократичну платформу. Лейбористська партія Великобританії, Партія праці Голландії, Соціалістична партія Франції стоять на одних і тих же позиціях — демократії, соціальної держави, реформ як методу дій, орієнтації на подальшу гуманізацію суспільних відносин.

Західноєвропейські комуністи, які вийшли із соціал-демократії і по-іншому аніж російські більшовики трактували марксистські положення, у 70—80-х роках XX ст. переглянули своє ставлення до диктатури пролетаріату, "буржуазної демократії" у рамках "єврокомунізму". Фактично "єврокомуністи" визнали принципи парламентської демократії, погодилися з реаліями ринкової економіки і дотримувалися комуністичної фразеології лише з метою збереження власної ідентичності. Повністю перейшли на соціал-демократичну платформу італійські комуністи, в урядовій "лівій опозиції" співробітничали з соціалістами комуністи Франції. А східнонімецька компартія (СЄПН) Е. Хонеккера, перейменувавши себе на ПДС (Партія демократичного соціалізму), також переглянула свої ортодоксальні позиції в бік парламентської демократії. Схожі процеси спостерігалися в Польщі, Угорщині, Чехії.

Водночас розвал КПРС не привів до створення масових партій на теренах СРСР. Причина відома. Об'єктивно соціал-демократія міцна в розвинутих, стабільних країнах. З іншого боку, значна маса активних у політичному плані людей залишилася в полоні марксистсько-ленінської ортодоксії, що сприяло реанімації на старих ідейних засадах компартій в Росії, Україні та інших країнах СНД. їх прихід до влади в будь-якій з цих країн завів би суспільство у глухий кут, оскільки повернення назад — це шлях у нікуди, а рух уперед не відповідає заскорузлій і спростованій життям доктрині. Однак соціал-демократія, що конституювала себе у країнах СНД, виявилася передчасною. Відсутність розвинутого ринку, його механізмів означає, що сфера її діяльності поки що відсутня.