Горбачовська перебудова в СРСР і процеси демократизації, розпочаті в інших країнах Східної Європи, поставили румунське суспільство перед дилемою: тоталітаризм чи демократія. Приводом для масових виступів проти тоталітарного режиму стали події в місті Тімішоарі, де 16 грудня 1989 р. відбулися сутички між силами правопорядку і демонстрантами, які організували живий ланцюг навколо будинку протестантського священика Ласло Тьокеша, якому загрожувала депортація. Виступ на захист священика-інакодумця переріс у масовий протест проти режиму Чаушеску. Масові мітинги та демонстрації відбулися і в інших містах. 22 грудня в Бухаресті після кривавих сутичок з секуратистами і військовими повстанці штурмом захопили будинок ЦК РКП. Напруженість у румунській столиці зберігалася ще кілька днів: обстрілювались центральні вулиці, пожежею були охоплені королівський палац, університетська бібліотека та інші будівлі. У вуличних боях загинуло 1104 і поранено понад 3 тис. повстанців. 22 грудня поблизу міста Тирговіште були заарештовані Ніколає та Єлена Чаушеску. 25 грудня за умов секретності відбувся військовий трибунал, який визнав диктатора та його дружину державними злочинцями й засудив їх до страти. Вирок було виконано того ж дня.
Створений в ході революції Фронт національного порятунку (ФНП), який очолив опальний партійний діяч Йон Ілієску, 23 грудня оприлюднив заяву, в якій повідомляв про падіння клану Чаушеску й перехід влади до його рук. Програма ФНП декларувала відмову від однопартійної системи, встановлення демократичної плюралістичної форми правління, проведення вільних парламентських і президентських виборів, реорганізацію національної економіки, проведення політики дружби й співробітництва в дусі "єдиної Європи". На падіння режиму населення зреагувало фразою "бог повернувся до Румунії". На підставі закону-декрету про політичні партії почалося формування багатопартійної системи. Зокрема, відновили свою діяльність націонал-ліберали. Розгорнувся складний і тривалий процес становлення демократії та цивільного суспільства.
Складний шлях до ринку й демократії
На початку 1990 р. на вимогу громадськості заборонено діяльність компартії Румунії, а її майно конфісковано. До травня місяця було зареєстровано 76 партій, а у вересні того ж року їх налічувалося вже 105.
Серед них п'ять "зелених" і сім республіканських партій, кілька демократичних рухів і національних фронтів, низка християнсько-демократичних союзів, циганських партій і союзів інших національних меншин, ціла серія аграрних і кооперативних партій та ін. Швидко набирали силу відновлені "історичні" партії: Націонал-цараністська, Націонал-ліберальна, а також Соціал-демократична, котрі на перших вільних виборах виступили єдиним блоком. Ці політичні угруповання відображали тенденцію до відродження й реставрації колишніх політичних структур, що засвідчили результати травневих (1990) парламентських виборів. Переконливу перемогу на них здобули депутати від ФНП, який невдовзі трансформувався в Партію соціальної демократії (ПСД). Президентом Румунії, попри своє комуністичне минуле, був обраний Й. Ілієску.
Радикальна антикомуністична опозиція (Націонал-цараністська, Християнська і демократична, Націонал-ліберальна, Ліберально-монархічна партії, націоналістична партія "Велика Румунія" та ін.) не визнала результатів виборів і організувала на університетській площі Бухареста мітинг-марафон, вимагаючи відставки новообраного президента й уряду. Акція протесту переросла у криваву бійку з силами правопорядку й шахтарями, яких викликав на підмогу до столиці президент. У листопаді 1991 р. похід 50-тисячного легіону румунських гірників на Бухарест та спровоковане безладдя (кілька чоловік загинуло, сотні дістали поранення) завершилися відставкою тодішнього уряду Петре Романа.
Економічний та соціальний хаос, суперечки в суспільстві навколо майбутнього державного устрою, зокрема заклики правих до відновлення монархії та повернення на престол короля Михая, як і гостра критика на адресу президента й виконавчої влади призвели до відставки законодавчого органу та глави держави й позачергових виборів (1992). Президентом Румунії вдруге став Й. Ілієску, а перемогу на парламентських виборах здобув пропрезидентський блок "червоний квадрат" (Партія соціальної демократії, Соціалістична партія праці та праві партії "Велика Румунія" і Партія національної єдності румун), який сформував новий уряд.
Кабінет Н. Векерою вніс істотні корективи в хід реформ, і вже в 1993 р. відбувся перелом. Економічний спад змінився зростанням виробництва на 1,3 %, а в 1995 р. цей показник сягнув 9,2 %. При цьому було змінено саму концепцію економічних перетворень. Румунські реформатори керувалися не стільки рекомендаціями західних експертів, скільки практичним досвідом щодо подолання кризових ситуацій у країнах з розвинутими ринковими системами. Процес приватизації дещо загальмувався. Лібералізація перестала бути самоціллю, а роль держави в економіці незмірно зросла.
Поліпшення макроекономічних показників в економіці супроводжувалося позитивними структурними зрушеннями, а темпи зростання промислового виробництва були вищими за валові показники по економіці в цілому. У самій промисловості випереджаючими темпами характеризувалися її обробні галузі, а серед останніх швидше розвивалися наукомісткі виробництва. Динаміці макроекономічних показників відповідала й активність надходження іноземних інвестицій в різні сфери румунської економіки. Лише у 1993— 1994 pp. у країну надійшло 1,3 млрд доларів іноземних інвестицій. Найкращим свідченням фінансової стабілізації був той факт, що населення повірило в ефективність реформ і масово обмінювало свої доларові заощадження на національну валюту, яку, своєю чергою, на вигідних умовах вкладало в банки. Заощадження населення стали важливим додатковим джерелом інвестицій.
Характер реформ кабінету Н. Векерою цілком вписувався в рамки неокейнсіанських концепцій, проте з наближенням парламентських і президентських виборів 1996 р. права опозиція звинуватила його в прихильності до комуністичних методів правління, а країни ЄС, посилаючись на нібито недемократичну еволюцію румунського суспільства, істотно зменшили обсяги допомоги.
Зовнішня політика
Розділ 16. СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ
Післявоєнна реконверсія. Внутрішня політика
Формування зовнішнього курсу США
Післявоєнні соціальні проблеми і президентські вибори 1948 р.
Кінець ядерної монополії США. Успіхи та невдачі зовнішньої політики Г. Трумена
Доктрина "звільнення від комунізму". Маккартизм
Економіка США в 50-х роках. Перехід до системи ДМК, його специфіка у США
Республіканці та демократи в 50-тІ роки. Консервативна згода