Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. - Становище угорців у сусідніх країнах. Паризька мирна конференція

Зовнішня політика Угорщини контролювалася СКК, очолюваною маршалом К. Воро-шиловим. У листопаді 1945 p., згідно з рішеннями Потсдамської конференції, розпочато виселення до Німеччини угорських німців. У складному становищі опинилися й угорці, що мешкали в сусідніх країнах. У Трансільванії гвардійці румунського націоналіста Маніу влаштували криваву різанину угорського населення і лише завдяки втручанню радянських військ вдалося зупинити це кровопролиття. Із Закарпаття та суміжних з ним районів на "триденні відбудовчі роботи" до внутрішніх районів СРСР було вивезено близько 40 тис. дорослих чоловіків-угорців, більша частина яких так і не повернулися до рідних домівок.

У Чехословаччині угорське населення було позбавлене громадянства, закрито національні школи, заборонено угорську пресу, люди похилого віку залишилися без засобів існування. У населених пунктах зі змішаним населенням заборонялося розмовляти угорською мовою. Прага розраховувала, що учасники Потсдамської конференції ухвалять рішення про однобічне й цілковите виселення угорців із Словаччини, однак ці заміри не були підтримані західними країнами. У лютому 1945 р. обидві країни все ж досягли домовленості про обмін населенням, згідно з якою було встановлено однакову квоту добровільного переселення словаків з Угорщини й угорців зі Словаччини. До початку 1949 р. 80 тис. словаків повернулися на свою етнічну батьківщину, а в Угорщину було переселено 76,5 тис. етнічних угорців. Такі масштаби переселення не задовольнили уряд Чехословаччини, і він спочатку депортував 42 тис. угорців у Судетську область, а в червні 1946 р. провів так звану "ресловакізацію" — кожен угорець міг повернути собі громадянство за умови визнання себе словаком. Улітку 1946 р. близько 411 тис. угорців були змушені пристати на цю пропозицію (327 тис. із них отримали словацьке громадянство). Проте чехословацький уряд продовжував вимагати виселення з країни ще 200 тис. угорців.

Угорці, хоча й усвідомлювали провину уряду своєї країни за вступ у війну, все ж не могли визнати себе "злочинною нацією", як це намагалися стверджувати правителі деяких сусідніх країн. Від Паризької мирної конференції угорці очікували справедливого вирішення національного питання, проте делегація Угорщини не була допущена до участі в мирних переговорах і навіть до обговорення економічних зобов'язань країни. Інтереси Угорщини представляла радянська делегація, якій, з урахуванням поділу між союзними державами сфер і зон впливу, при обговоренні всіх пов'язаних з Угорщиною питань належало вирішальне слово.

На конференції угорські територіальні претензії до Румунії, схвалені США й Великобританією, не були підтримані В. Молотовим, і тому 102 тис. кв. км угорської території відійшли до Румунії. Радянська делегація наполягала на кордонах 1937 p., унаслідок чого було досягнуто домовленості про відновлення тріанонських кордонів Угорщини з незначними змінами: на прохання Чехословаччини їй додатково передано 43 тис. кв. км угорської території. Відтак чехословацькі кордони навпроти Братислави пролягли уздовж правого берега Дунаю. У мирному договорі, укладеному 10 лютого 1947 р. в Парижі, не йшлося про захист прав і свобод національних меншин, деякі його статті виявилися для угорців ще важчими, аніж після Тріанону. Була відхилена також пропозиція США про економічну допомогу республіці у вигляді скорочення суми репарацій з 300 до 200 млн. доларів.

У вересні 1947 р. в Угорщині припинила свою діяльність СКК і країна теоретично відновила свій суверенітет. Однак на території республіки залишилися підрозділи Червоної Армії, що мотивувалося необхідністю підтримання транспортного сполучення з радянською окупаційною зоною в Австрії. Така ситуація через радянсько-американське протистояння законсервувалася на довгі роки. Після створення у 1955 р. ОВД і вступу до неї Угорщини присутність радянських військ була поставлена на договірну основу. Вона стала визначальним чинником як зовнішньої політики, так і внутрішнього життя країни.