Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. - МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 70-х - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 80-х РОКІВ

Поворот від розрядки до нового витка напруженості

Військово-стратегічний паритет, що встановився між двома протиборствуючими сторонами наприкінці 60-х років, у другій половині 70-х років зазнав нових випробувань. Вимотуюча, особливо для СРСР, гонка озброєнь дедалі більше прискорювалася. Рівність в озброєннях між СРСР і США стала підтримуватися на вищому, небезпечнішому рівні.

Для США та їхніх союзників розрядка першої половини 70-х років була прийнятною лише за умови збереження міжнародного політичного та військово-стратегічного статусу-кво. Проте, на думку Заходу, радянське керівництво під виглядом досягнення військового паритету зі США активно використовувало розрядку для нарощування своїх озброєнь.

Після своєї поразки у В'єтнамі США болісно сприймали посилення радянського впливу в Африці, на Близькому Сході та в інших районах світу. Так, у 1975 р. в Анголу був направлений кубинський експедиційний корпус з метою підтримки прокомуністичного режиму Агостіньо Нето. Захід розцінив цю акцію як відновлення комуністичного гео - політичного наступу, як кінець розрядки. Особливе занепокоєння викликала європейська політика СРСР, його спроби усупереч духу Хельсінкі витіснити Сполучені Штати Америки з Європи і, використовуючи свої нафто- та газопроводи, економічно прив'язати західноєвропейські країни до Радянського Союзу. Ця політика була підкріплена масованим розгортанням ракетно-ядерних установок середнього радіуса дії (від 500 до 5000 км) СС-20, націлених на Західну Європу. Спроби американського керівництва, зокрема державного секретаря Сайруса Венса під час його візиту до Москви 1977 p., переконати радянських лідерів відмовитися від цієї авантюри не мали успіху. Однак ракетна політика проти Західної Європи була не єдиним військово-силовим прийомом радянського керівництва. "Розширення сфери радянського впливу, — наголошував російський історик В. Дашичев, — досягло в очах Заходу критичних меж з уведенням радянських військ до Афганістану. За попередніх часів такі дії неминуче призвели б до розв язання великої війни ". Відомо, коли якась країна порушує рівновагу сил, то відповіддю на її дії є створення могутньої анти коаліції. Так було й після грудня 1979 p., коли радянські війська вторгнулися до Афганістану. Лише загроза ядерного знищення планети втримала Захід від лобового воєнного зіткнення з СРСР. Проте засоби "холодної війни" були включені на повні оберти. Масова гонка озброєнь, що знову розгорнулася, була не на користь СРСР. Навіть применшене радянською статистикою співвідношення економічних потенціалів країн НАТО і ОВД становило 2,5:1. Проти Радянського Союзу та Його брежнєвського керівництва об'єдналися матеріальні й ідеологічні ресурси всього капіталістичного світу. Навіть дехто із лідерів соціалістичних країн (Й. Броз Тіто, Н. Чаушеску) відкрито заявили про свою незгоду з політикою радянського керівництва. СРСР опинився фактично в зовнішньополітичній ізоляції.

Сама ж криза була викликана головним чином прорахун-ками та некомпетентністю радянського керівництва, яке конче прагнуло продемонструвати, що світовий революційний процес продовжується. І цього разу до соціалізму мирним шляхом переходить Афганістан, де звичайна змова військових кабульського гарнізону в 1978 р. була роздута до масштабів так званої Квітневої революції. Незабаром виявилося, що її нікому підтримувати й захищати. Вступ до Афганістану радянських військ, які мали захищати "здобутки" Квітневої революції, Заходом був сприйнятий вкрай негативно, тим більше, що тривалий час Середній Схід розглядався обома сторонами як район "хисткої рівноваги", порушувати яку ніхто не наважувався. На Заході заговорили про можливість використання ядерної зброї на випадок прориву радянських військ до теплих вод Перської затоки. Парадоксально, але стратегічні плани СРСР на Близькому та Середньому Сході переплелися з банальними суб'єктивними мотивами, що не мали нічого спільного з великою політикою. Брежнєв прагнув помститися новому прем'єр-міністрові Афганістану X. Аміну за вбивство його попередника Н. М. Та-ракі, якого радянський лідер добре знав і підтримував, а міністрові оборони Д. Устинову кортіло спробувати в дії досягнення воєнно-стратегічного паритету. Агресія СРСР в Афганістані всіляко замовчувалася радянськими органами масової інформації, а якщо й подавалася, то у вигляді "гуманної акції-протидії американському та світовому імперіалізмові".

Водночас розгорнулася нова грандіозна кампанія пропаганди миролюбної політики СРСР. У Європі відбувалася мобілізація прихильників антиракетного руху, щоб не допустити розміщення там американських ракет, націлених на СРСР. У котрий раз уже виникла своєрідна невідповідність між декларативними заявами про мир і безпеку та конкретними діями, які руйнували цей мир та безпеку. Знову уже в котрий раз класові інтереси взяли гору над здоровим глуздом.

Уся післяжовтнева історія підтверджує, що радянська зовнішня політика входила в більш-менш нормальне русло тоді, коли на чільне місце виходили національно-державні інтереси, коли ж їх відтісняли класові, а це, на жаль, відбувалося набагато частіше, тоді провали і катастрофи не заставляли себе чекати. У першому випадку складні питання вирішувалися політичним шляхом, у другому — воєнним. Те, що розрядка першої половини 70-х років не вирішила проблеми війни і миру, було закономірним. Адже на перший план висувалися не політичні, а політико-суспільні проблеми. З 1945 по 1985 р. СРСР виступав у ролі воєнного гаранта розширення сфери соціалізму у світі й опинився надовго втягнутим у конфронтацію. Це було помилкою чи наслідком доктринальної необхідності? Очевидно друге. Прийнята у 1971 р. на XXIV з'їзді КПРС програма миру не була і не могла бути підкріплена глибокими зрушеннями в економші та політиці, які могли б стати основою для розрядки напруженості та повороту від війни до миру.