Політична історія України - Танцюра В.І. - 1.1. Особливості еволюції політичної історії

На широкому полотні історії людської цивілізації політичній тематиці завжди відводилось окремішнє місце й належала неповторна роль. Людство в його розвитку супроводжували різноманітні соціальні потрясіння: кровопролитні війни, революції, повстання, злети й падіння громадянського духу та суспільно-політичних ідеалів. Аналіз писемних пам'яток і творів мислителів різних країн і народів, незалежно від часового, просторового і особистісного факторів чи форм їх втілення (релігійної, філософської, соціологічної та ін.), засвідчує звивистий, нерідко драматичний шлях організації політичного життя людей і народів.

1.1. Особливості еволюції політичної історії

Політична специфіка на тлі сукупного досвіду людства простежується в загальному руслі світової політичної думки, починаючи з окремих висловлювань і системних підходів Конфуція, Платона, Арістотеля, Цицерона, Августина Блаженного, Фоми Аквінського та ін. До політичних проблем, які хвилювали їх, належали питання оптимального правління, суспільної моралі, загального добробуту, ідеальної держави. Вони завжди переймалися тим, як побудувати найсправедливіше, найбільш гармонійне суспільство на землі.

Для утвердження політичної історії принципове значення мало арістотелівське розмежування держави й суспільства. Підійшовши по-новому до розуміння політичного життя, Арістотель виділив у ньому:

¾ політичні відносини;

¾ безпосередню участь членів суспільства у справах міста-держави;

¾ життєдіяльність громадян у недержавній (приватній) сфері, де пряме втручання держави є не тільки небажаним, а й неприпустимим.

Запропонований поділ тривалий час мав значення лише для локальних теоретичних узагальнень. Реальне політичне життя ще довго не давало достатнього матеріалу для висновку щодо не-ідентичності понять і функцій, з одного боку, держави як форми політичного спілкування її громадян та сукупності громадян як суб'єктів економічних, моральних, побутових, сімейно-шлюбних та інших відносин і зв'язків — з іншого. Разом з тим підхід Арістотеля на кілька століть уперед визначив необхідність опанування політичної проблематики як окремішими сфери людського буття, що згодом стало об'єктом для політичної історії.

З позиції сьогодення здається, що історія завжди була насамперед історією політичних відносин. Насправді політична тематика утверджувалась повільно. Формування ранньої політичної історії як науки розпочалося в Італії епохи Відродження. Виникнення саме в цій країні історичних способів пояснення суспільного життя було пов'язане з поступовим подоланням, починаючи з Данте Аліг'єрі, середньовічних релігійних поглядів на світ. Зокрема, у праці Нікколо Макіавеллі "Історія Флоренції" (1532) на новій цивілізаційній основі було відроджено арістотелівський республіканський ідеал. Принципове значення мало розв'язання проблеми існування республіки в часі — як засобу трансформації традиційного суспільства в сучасне — як корабля, що прокладає собі шлях у бездонному морі без берегів. Рушійною силою історії Н. Макіавеллі визначив політичну боротьбу. При цьому він підійшов до проблеми не спрощено, а системно, започаткувавши пошуки через політику історичних закономірностей, глибинних причинно-наслідкових зв'язків подій, незалежних від волі й бажання їх учасників. Таке розуміння стало благодатним ґрунтом для розвитку історичного знання загалом і для виокремлення предмета політичної історії.

Епоха становлення Нового часу означала створення владних структур, характерних для абсолютизму, політичне оформлення державності нового типу. Ці процеси супроводжувались небаченими до тих пір революційними потрясіннями від Нідерландської до Великої французької революцій. За словами французького історика Ле Гоффа, епоха злету монархічної держави вивела на авансцену "театру тіней" маріонеток двору й адміністрації, які буквально заворожили істориків. А з тих пір, як Вольтер опублікував свою працю "Нові роздуми про історію" (1744), символом віри і догмою цього важливого етапу в загальноісторичних та історико-політичних підходах постала ідея прогресу. Саме вона служила історичному виправданню, легітимації політичних дій, панування і влади. Характеризуючи ідею прогресу як шлях до політизації й ідеологізації суспільного життя, німецький мислитель XX ст. Бріх Фромм зауважив: "Великі Обіцянки Безмежного Прогресу — передчуття панування над природою, матеріального достатку, найбільшого щастя для найбільшого числа людей і необмеженої особистої свободи — живили надію й віру поколінь від самого початку індустріальної епохи".

Багата на творчий доробок історіографія XVIII — початку XIX ст. однак ще не була свідченням панування політичної історії. Епоха Просвітництва уславилась насамперед творами, метою яких було визначення загальних тенденцій історичного розвитку, характеристика різних видів політичних систем. Особливу увагу тогочасних дослідників — Ш.-Л. Монтеск'є, Е. Фергюсона, А. Гіббона та інших привертала історія Давнього Риму. Поряд з цим почали з'являтися яскраві сучасні історико-політичні твори: Жозе де Местра "Міркування про Францію" (1796), Луї де Бональда "Теорія політичної і релігійної влади" (1796), Франсуа де Шатобріана "Історичний, політичний і моральний досвід про революції давні й нові, розглянуті у зв'язку із сучасною французькою революцією" (1797) та ін.

Як окрема наука, політична історія остаточно утвердилась лише у другій половині XIX ст. Своєї класичної форми вона набула в німецькій історичній школі. Увага історичної науки до політичної сфери була тоді пов'язана з підвищенням рівня національної самосвідомості в межах європейських національних держав. За цих умов політична історія була покликана відігравати виховну, ідеологічну роль. "Історія без політики, — як зауважував німецький історик А. Шлецер, — це просто монашеські хроніки". Виходячи з цього, представники німецької історичної школи основним предметом дослідження обрали державу й націю, на основі яких вони сформулювали проблеми традиції та наступності як чинників, що забезпечують стабільність розвитку держави-нації. Політика у творчості німецьких істориків надовго набула ролі домінанти у визначенні форми історичного детермінізму як системи причинно-наслідкових зв'язків у межах соціально-історичного часу.

Піднятий німецькою історичною школою статус політичної й державної проблематики привернув увагу істориків до нових джерел — історичних документів. Особливу роль відіграли наукові пошуки Л. Ранке, автора таких відомих творів, як "Правителі й народи Південної Європи в XXVI—XVII ст." (1837—1845) та "Римські папи, їх церква і держава в XVI і XVH ст." (1869). Важливим внеском в розвиток політизованої ним історичної науки була його дослідницька методика, що ґрунтувалася на таких положеннях: об'єктивна істина утримується насамперед в архівних матеріалах політичного характеру — доповідних записках послів, державних, політичних діячів; чого немає в документі — не існує для історії.

У XX ст. розвиток політичної історії відбувався одночасно з її внутрішньою кризою. Це пов'язано з ускладненням суспільного й політичного життя, виникненням нових напрямів історичного світорозуміння, пов'язаних з опануванням економічної, соціальної, психологічної, культурної, географічної та інших сфер суспільного розвитку. Водночас відбувалося поступове зміцнення засад політичної науки, яка в пошуках своєї предметної сутності поступово відбирала у політичної історії її тематику. Ці чинники, а також, починаючи з 70-х років, ігнорування головних атрибутів політичної історії — політики, мета оповіді, ідеалу "великого героя", ідеї лінійно-поступального розвитку (прогресу) — спонукало до необхідності глибокого переосмислення як історії загалом, так і політичної історії зокрема. Одним з перших цю необхідність відчув англійський історик А. Тойнбі, який ще у 1946 р. зафіксував зародження нового етапу в розвитку західноєвропейської культури, ознаменованого переходом від політики, що спирається на мислення в категоріях національних держав, до політики, що враховує глобальний характер міжнародних відносин.

У 90-ті роки XX ст., з початком нової хвилі демократизації, пов'язаної з глобальною суспільно-політичною трансформацією постсоціалістичних країн, постала потреба повного методологічного переосмислення й переоснащення політичної історії, її відродження на принципово новій основі. Такою основою, поряд з політизацією соціального життя, є активізація пошуків сенсу життя на індивідуально-особистісному рівні, в тому числі й у суспільствах зі збереженням традиційної специфіки. За цих умов політична історія покликана переосмислити минуле, глибоко усвідомивши історичну правду з усіма її суперечностями, а також співвіднести його із сучасністю.