Політична історія України - Танцюра В.І. - Спроби політичної реставрації держави

Великий князь київський Володимир, розгортаючи широку програму реформ, мав на меті посилити великокняжу владу. Передусім він зосередився на зміцненні адміністративної влади, спрямованої на ліквідацію племінних княжінь і запровадження нового адміністративного поділу країни на уділи — землі довкола найбільших міст. Таких уділів було вісім: Тмутаракань, Муром, Ростов, Новгород, Полоцьк, Турів, Псков і Володимир-Волинський. Південна Руська земля з центром у Києві перебувала під безпосереднім керівництвом Володимира. Міста, в які Володимир послав намісниками своїх синів, було обрано не випадково. Здебільшого вони були розташовані на окраїнах держави, потребували особливого захисту від зовнішньої агресії. У міста в середині країни (Чернігів, Переяславль, Любич) нікого зі своїх синів Володимир не послав. У цих рішеннях Володимира простежувалась тенденція до створення великокняжого домену, факт існування якого в Давній Русі піддається сумніву.

Володимир утвердив династичну ідею, за якою тільки його нащадки мають володіти руською державою, яка на той час відігравала консолідуючу роль.

Володимир Святославич (Володимир Великий; після хрещення — Василій; ?-1015) — син Святослава Ігоровича, великий князь Київський (6л. 980—1015), один з найвидатніших державно-політичних діячів Київської Русі. В 969—978 pp. князював у Новгороді, а через два роки, перемігши свого брата Ярополка, став великим князем у Києві. Значно зміцнив і розширив кордони Київської Русі (зайняв Перемишль, Червенські міста, підпорядкував Закарпатську Русь і Тмутаракань). Завершив об'єднання всіх руських земель у складі Київської держави. Здійснив релігійну реформу (запровадження християнства). Розвивав політичні, економічні, культурні зв'язки з Візантією, Польщею, Угорщиною, Чехією, західноєвропейськими країнами. Домагався зміцнення міжнародних позицій своєї держави: саме за нього Київська Русь досягла найбільшої політичної могутності. Після смерті канонізований церквою.

Адміністративна реформа зовсім не означала, що держава поділилася на удільні князівства. Навпаки, державна єдність Русі зміцніла. Сини Володимира були не князями, а лише намісниками князя, повністю залежними від верховного володаря, і цим принципово відрізнялись від своїх попередників — племінних князів і старійшин, які спиралися на місцеві сили, ресурси й традиції, протидіючи централізації країни.

Унаслідок адміністративної реформи основними містами держави управляли, збираючи данину і здійснюючи судочинство, намісники київського князя, які мали в підпорядкуванні чиновників нижчого рангу. Вони заправляли справами у волості. Все це сприяло консолідації, хоч і відносній, державної території, зміцненню рубежів Русі.

Володимир був першим реформатором на Русі. Прогнавши скандинавів, опираючись на міцне місцеве управління, він докорінно змінив орієнтацію Київської держави. Якщо його батько і дід ставили понад усе військові походи, менше переймаючись внутрідержавними справами, то Володимир і діяльність за межами Русі підпорядкував завданням внутрішнього впорядкування. Якщо Олег, Ігор, Святослав були типовими володарями дофеодальної (родоплемінної) епохи, то Володимир своєю діяльністю об'єднав обидві історичні епохи: родоплемінну й феодальну.

Саме він усвідомив необхідність та ініціював проведення правової реформи. У "Повісті минулих літ" йдеться про те, що він думав і про ратні справи, і про "устав земний"; про діяльність київського князя в сфері державного будівництва, про вироблення закону, який би регулював суспільно-правові відносини в державі. Цим він продовжував політичну лінію, намічену "уроками" й "уставами" Ольги щодо зміцнення влади над общинниками-данниками, які жили на землях, що вважалися власністю київських князів, тобто державними. Передбачалося й улаштування вотчинного господарства на землях, які перейшли в двірцеву князівську власність.

Володимир був помітною політичною фігурою і на міжнародній арені. Його шлюб із сестрою візантійського імператора принцесою Анною, укладений під тиском Володимира (військовий похід на Херсонес, нині — Корсунь), зробив його рівним імператорові.

Найвагомішою його історичною заслугою е здійснення релігійної реформи. Починаючи з 980 p., Володимир вів інтенсивні пошуки оптимальної з точки зору об'єднавчих, централізаторських інтересів молодої Київської держави релігійної структури. Ці пошуки завершилися наверненням Русі у християнство за візантійським (східним) обрядом, у віровченні якого втілився багатющий суспільний досвід, нагромаджений в умовах такого громіздкого й етнічно різнорідного державного утворення, яким була Візантійська імперія. За недостатньої обізнаності в християнських догматах та обрядовості, князю, безперечно, було відомо про підпорядкованість церкви інтересам світської влади. Ця обставина була, мабуть, вирішальною у запровадженні християнства за візантійським взірцем, який щонайкраще відповідав системі політичного устрою Київської Русі, що була тоді відносно єдиною ранньофеодальною монархією. Християнізація відкривала шлях до визнання за Київською державою права посісти чільне місце в політичній структурі тогочасного світу й на входження до світової християнської спільноти. Як зауважував П. Толочко, внаслідок прийняття християнства Київська держава стала ідеологічним партнером більшості країн середньовічної Європи.

Водночас християнізація Русі не перебувала в однобічній залежності від її міжнародних інтересів та зв'язків. Прийняття християнства було передусім результатом соціально-економічного, політичного й культурного розвитку східного слов'янства. Воно відповідало назрілим потребам давньоруського суспільства, яке за правління Володимира опинилося на переломі історичного розвитку. Саме тоді відходив у минуле родоплемінний побут слов'ян, утверджувалися нові, прогресивні для того часу феодальні виробничі відносини й притаманні їм форми політичного та духовного життя. Завершувалося об'єднання східнослов'янських земель у складі Київської держави, стабілізовувалася ситуація на її зовнішніх рубежах. Послабилися впливи варязької дружинної еліти, яка орієнтувала політику київських князів на далекі військові походи, через що консервувалися процеси внутрішнього, насамперед соціально-економічного, розвитку. Тому від грабіжницьких війн із сусідніми народами місцева знать переходить до освоєння власних земель, експлуатації своєї челяді. Так народжувалася нова аристократія, об'єднана матеріальною основою буття (землеволодінням) та спільними рисами соціальної психології. Пошуки ідеологічних засобів консолідації цієї еліти й поширення її влади на всі верстви тогочасного суспільства спричинилися до проголошення наприкінці X ст. християнства офіційною релігією.

За правління Володимира не всі давньоруські землі було цілком християнізовано, але більшість населення навернулася, принаймні формально, в нову віру. Було закладено основи церковної організації. Розростаючись у глиб і вшир, вона об'єктивно визначила єдину для всього населення Київської держави релігійну приналежність. Церква сприяла територіально-адміністративному зміцненню держави, засновуючи єпископії в адміністративно-політичних центрах давньоруських земель — князівствах. Все це відповідало потребам об'єднавчої політики Володимира та згуртуванню країни. Однак процес християнізації держави відбувався повільно, інколи виникали гострі конфлікти (надто у віддалених землях). Населення Київської Русі не завжди схвально реагувало на нові ідеологічні віяння. Християнські проповідники наштовхувалися на прихований чи прямий опір, який подекуди переростав у фізичне протистояння. Ініціаторами й організаторами опору християнству були насамперед служителі язичницького культу — волхви. Вони спровокували заворушення у Суздальській (1024), Ростовській (1071) землях та на Білоозері.

Дослідники розходяться щодо світоглядного змісту народних рухів, очолюваних волхвами, та незаперечним є те, що всі вони мали передусім риси релігійно-політичної боротьби. Вітчизняні історики О. Моця і В. Ричка слушно стверджують, що важко трактувати їх як рухи, спрямовані насамперед проти феодальних порядків. Сумнівним є й намагання вбачати у цих конфліктах класовий характер. Адже дослідникам не вдалося виявити слідів приватного феодального землеволодіння в Північно-Східній Русі раніше XII ст. Отже, зіткнення інтересів двох основних класів давньоруського суспільства — феодалів і селянства, що формувалися тоді, ще не могло відбутись.

Церква в тогочасному суспільстві провадила гнучку соціальну політику, виступаючи проти свавілля феодалів, утисків народу та інших крайнощів суспільного життя.

Вона сприяла утвердженню єдиних для всього населення морально-етичних норм. Розвиваючи східно-християнську концепцію верховної державної влади, церква працювала на утвердження в давньоруському суспільстві нової політичної моралі. її діяльність позитивно вплинула на розвиток суспільної думки, писемності, літератури, книжництва, архітектури, іконопису, духовної культури загалом. Яскраве свідчення цього — спорудження в Києві величного Софійського собору, який став монументальним втіленням політико-ідеологічних уявлень давньоруського суспільства про місце Києва і правлячого великокняжого дому в системі тогочасної цивілізації. Київський храм не був простим відтворенням образу Софії Константинопольської. Але, як і вона, Софія Київська стала символом поєднання божественного начала і державної влади. Християнство пов'язало образ Софії з ідеалом соборності, централізованої держави.