Політична історія України - Танцюра В.І. - Військове будівництво та його роль в національно-державному відродженні України

Лютнева революція каталізувала створення різноманітних національних комітетів і організацій в армії, на флотах колишньої імперії. В Петрограді виникла Українська військова рада для формування українізованих частин, яку підтримали матроси й частина офіцерів Морської школи. На Чорноморському флоті серед українців розгорнув організаторську роботу військовий клуб імені І. Сірка. У березні 1917 р. діячі "Братства самостійників" сформували в Києві комітет з організації національних збройних сил, а також Український військовий клуб імені гетьмана П. Полуботка. Солдати-українці, самоорганізовуючись в окремі частини, керувалися насамперед прагматичними цілями: перебування в однорідному культурному середовищі, можливість виконувати військову повинність на Батьківщині, перспектива встигнути до розподілу поміщицьких, земель, мати тісніший зв'язок з рідними. Враховуючи наростання стихійної українізації в армії, УСДРП і УПСР у квітні 1917 р. підтримали ідею створення українських полків, їх передислокації в Україну.

На той час М. Гру шевський і В. Винниченко вважали армію неминучим злом. Якщо прихильники М. Міхновського вбачали в українізації військових підрозділів початок створення національної армії для відродження української державності, то більшість партій в УЦР обмежувалася культурно-просвітницькою роботою.

Тимчасовий уряд, всіляко заохочуючи створення польських, естонських, латиських, чеських частин, не поспішав формувати українські полки. Це, а також використання українських військових підрозділів як "гарматного м'яса", спонукало Одеську Українську військову раду в травні 1917 р. прийняти рішення про припинення відправки на фронт маршових рот, що складалися з українців.

Збільшення кількості українізованих частин змусило задуматись над питанням щодо створення загальновизнаного органу, який би управляв цим процесом. Клуб імені П. Полуботка запропонував скликати Всеукраїнський військовий з'їзд. Цю ідею підтримали лідери УЦР. З'їзд, який почав свою роботу у травні 1917 p., після гострої боротьби самостійників з автономістами схвалив ідею створення національних частин, але тільки з метою поліпшення дисципліни, викорінення дезертирства солдатів. Було також сформовано Український генеральний військовий комітет (УГВК) на чолі з С. Петлюрою. У резолюції з'їзду соціалістам вдалося проштовхнути рішення про ліквідацію після закінчення війни постійної армії та заміну її народною міліцією. Зазначалось, що збройні сили — це опора української демократії, а не державності. Через прихильність до такої концепції УГВК відав лише військово-технічними питаннями, узгоджуючи свою діяльність з командуванням російської армії. У свою чергу УЦР, не маючи чіткої програми військового будівництва, самоусунулась від керівництва цими процесами, а всіх вищих офіцерів вважала контрреволюціонерами та українофобами. Через місяць у Києві, всупереч забороні Тимчасового уряду, розпочав роботу II Всеукраїнський військовий з'їзд, який звернувся до петроградського уряду з вимогою почати широку українізацію в армії та на флоті, визнати щодо цього обов'язковим для російських військових установ рішення УГВК. З'їзд легалізував загони "вільного козацтва", які виникли навесні 1917 р. Загалом рух у військах лідерам УЦР вдалося утримати в автономістському руслі, про що свідчив оголошений 10 (23) червня 1917 р. І Універсал, який декларував гасло національно-територіальної автономії у складі Росії.

Наприкінці червня Тимчасовий уряд заборонив стихійну українізацію військових частин, що дезорієнтувало багатьох солдатів-українців.

Під час українізації армії виявилися і негативні явища: відмова від виконання наказів і несення повсякденної служби, якщо українізацію не затверджував вищий штабний орган; небажання йти на фронт, висунення вимог щодо передислокації в Україну; ворожнеча солдатських комітетів і українських військових рад; втручання національних організацій в оперативну діяльність штабів; ігнорування розпоряджень командування, не продубльованих УГВК тощо.

У вересні-листопаді на фоні революційної кризи, падіння дисципліни в армії, масового дезертирства посилився процес більшовизації, полівіння політичних настроїв солдатських мас. Щоб зберегти контроль над боєздатними українізованими частинами, Тимчасовий уряд погодився українізувати 20 дивізій, укомплектувати українцями 14 піхотних дивізій, стрілецьку дивізію і два артилерійські дивізіони. Проте це запізніле рішення залишилося на папері. Втягування військових у політичну боротьбу, недовіра до офіцерського корпусу прискорювали деморалізацію і розпад українізованих частин. Більше того, з грудня 1917 р. в українські полки брали лише офіцерів, які народилися в Україні, а ті, хто прибув з інших регіонів, повинні були мати довідки від революційно-демократичних організацій про політичну благонадійність. Усі генерали і старші офіцери були відправлені у запас, хоча це відбувалося за дефіциту командних кадрів.

До осені 1917 р. ні УЦР, ні структури Тимчасового уряду ситуації в Україні не контролювали. Тим часом в армії посилювався вплив більшовицьких військово-революційних комітетів, а військовий міністр Радянської Росії М. Криленко у грудні заборонив українізацію на фронтах і в тилових гарнізонах.

На початку 1918 р. УЦР перейшла від концепції українізації війська до формування армії за принципами добровільності — як народної міліції. До кінця березня у ній нараховувалося 15 тис. військовослужбовців. Планувалося відкрити Академію національної армії, інструкторську школу для підготовки старшин, робилися спроби сформувати вісім територіальних армійських корпусів, відповідні технічні частини. Було реорганізовано Генеральний штаб, затверджено "Тимчасовий закон про фльоту УНР". Водночас Рада народних міністрів, не домігшись переформування загонів "вільного козацтва", більшість з яких перетворилася на банди злочинців, у березні 1918 р. призупинила їх фінансування, а на початку квітня розпустила їх. Тоді ж було вирішено розформувати 6-тисячну Першу українську дивізію "синьожупанників", що, як і дивізія "сірожупанників", повністю втратила боєздатність і лояльність до уряду УНР.

Визначити реальну чисельність збройних сил УНР наприкінці квітня 1918 р. складно. Найімовірніше, що особовий склад її напіврегулярної армії міг налічувати до 30—33 тис. багнетів і шабель. Це без врахування команди кораблів Чорноморського флоту, бо з березня 1918 р. тут відбувалася демобілізація. Крім того, флот, що розколовся на основі політичних платформ, морському міністерству УНР не підпорядковувався. Процес подальшої розбудови національних збройних сил продовжувався вже гетьманом Павлом Скоропадським.