Політична історія України - Танцюра В.І. - 10.1. Формування та утвердження і радянського ладу в Україні

Період боротьби за державну незалежність у 20—30-ті роки XX cm. змінився наступом на українські державницькі сили, українство загалом. Це був період згортання діяльності, придушування українських політичних сил, позбавлення України реальних прав суб'єкта у внутрішніх справах та в міжнародних і зносинах.

10.1. Формування та утвердження і радянського ладу в Україні

Міжнародне і внутрішнє становище України на початку 20-х років

Після Першої світової війни українські землі опинилися у складі різних держав. Основна їх частина входила до Української СРР (452 тис. кв. км, населення 25,5 млн осіб). Західна Україна (Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся) відійшла до Польщі. Тут проживало 8,9 млн осіб, у тому числі 5,6 млн українців. Північна Буковина була захоплена Румунією, Закарпаття — Чехо-Словаччина.

Східна частина України, яка стала радянською, змогла відтворити свою історичну назву "Україна" і, формально, державність. Ця державність була досить умовною, оскільки всі політичні питання вирішувала Москва. Проте в перші роки мирного розвитку (1921 р. — перша половина 1922 р.) це уможливлювало встановлення дипломатичних контактів з іншими державами і навіть укладення з ними міжнародних договорів.

Перший міжнародний документ — мирний договір з Литвою — був укладений 14 лютого 1921 p. А 18 березня того ж року Росія та Україна уклали Ризький мирний договір з Польщею, за яким державним кордоном була визнана лінія фактичного розмежування територій до початку радянсько-польської війни, що давало можливість Польщі зберігати контроль над західноукраїнськими землями. Разом з тим Ризький договір призвів до послаблення діяльності уряду УНР, який перебував тоді в Польщі, змусив його відмовитися від збройних акцій на території радянської України.

Протягом 1921 р. УСРР встановила дипломатичні відносини з Латвією та Естонією, у січні 1922 р. — з Туреччиною, що мало суттєве економічне значення, оскільки майже половина зовнішньої торгівлі республіки припадала на- цю країну. Україна була запрошена до участі в Лозаннській міжнародній конференції, яка розглядала питання про статус чорноморських проток (кінець 1922 р. — початок 1923 p.).

З посиленням централістських тенденцій у політиці Москви зовнішньополітична діяльність уряду УСРР почала згортатись. Закривались дипломатичні місії у балтійських республіках, а у вересні 1923 р. остаточно перестав існувати апарат Наркомату закордонних справ. Відповідно зовнішньополітична діяльність України припинилася на багато років.

Поза межами радянської України продовжував існувати уряд УНР в екзилі (Тарнув, Париж, Прага) на чолі з С. Петлюрою. Суттєвого впливу навіть на українські емігрантські кола цей уряд не мав, а після вбивства С. Петлюри (травень 1926 р.) він взагалі втратив значення. Поразка у національно-визвольних змаганнях фактично нічого не навчила українських політичних діячів-емігрантів: вони продовжували діяти розрізнено, критично ставлячись один до одного. Натомість українські соціал-демократи підтримували досить тісні контакти з Соціалістичним Інтернаціоналом.

Тогочасна економіка України була у надзвичайно скрутному стані. Загальні збитки народного господарства республіки сягали 10 млрд. золотих крб., промислове виробництво скоротилося в 9 разів порівняно з 1913 р., а в деяких галузях ще більше. Так, виробництво сталі становило лише 1,7% довоєнного рівня, продукції машинобудівної промисловості — 4%. З 57 домен працювала лише одна. Не кращою була ситуація і в сільському господарстві. Посівні площі зернових скоротились порівняно з довоєнними на 30%, виробництво технічних культур зменшилось на 75—90%.

Загострилась і політична ситуація. Селянин не був зацікавлений у продрозкладці, яка забирала у нього всі надлишки продукції, що спричинило скорочення посівних площ і урожайності. Бо який сенс вирощувати більше потрібного для прожиття і посіву" якщо все зверх цього забирала влада. Це значно погіршило продовольче постачання міст. За таких умов більшовицька влада застосовувала силу для складання "чорних списків", куди нерідко потрапляли цілі села, систему заручників, каральних акцій проти селян, товарних блокад. Це призвело до збройного опору селянства. Особливо великого розмаху селянські повстання набули у Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській, Донецькій губерніях. У них брала участь більшість населення сіл, за винятком бідняцьких мас. У великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. осіб. Цей рух, крім політико-економічного, мав і певне ідеологічне забарвлення, пов'язане з протистоянням більшовицькій системі поглядів. Селянські виступи відбувалися здебільшого під анархістськими, частково — національно-визвольними, гаслами. Звернення до анархізму з його відмовою від держави було цілком зрозумілим, адже саме в державі, її органах (насамперед у більшовицьких, які силою забирали у селян їх добро) повстанці вбачали найбільше зло. Повстанський рух нерідко зливався з відкритим бандитизмом, що мало соціально-психологічне підґрунтя. Його соціально-психологічною причиною була особлива ментальність, яка історично склалася за 250-річне перебування українських земель під владою царської Росії. В її основі — низький рівень політичної культури, відсутність демократичних традицій, соціальна ненависть до привілейованих верств, крайня радикалізація мас, які прагнули досягати своїх інтересів лише силою. Значний вплив на це справила кількарічна світова та громадянська війни, де багатомільйонні маси звикали до щоденного насильства, вбивств, збройної боротьби.