Українська культура в європейському контексті - Богуцький Ю.П. - УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ НА АВАНСЦЕНІ ПОЛІТИЧНИХ І КУЛЬТУРНИХ ЗМІН

Українські університети і національна самосвідомість

Розвиток суспільно-політичного і культурного життя України другої половини XIX ст. свідчив про зростання національної самосвідомості, яке, з одного боку, було найсуттєвішим проявом інтенсифікації процесу становлення української нації, а з другого, й саме впливало на цей процес у сфері такої важливої ознаки будь-якої нації, як спільність її психічного складу, національного характеру.

З цією історичною добою пов'язана стадія українського відродження, коли національний рух переводить українську справу з утопічної всеслов'янської федерації на ґрунт реальних відносин по всій території проживання українського народу (під владою обох імперій — Російської й Австро-У горської).

Виникненню й поширенню української національної самосвідомості сприяло багато факторів суспільно-політичного і культурно-освітнього характеру. Такими факторами стали, зокрема, українські університети, наука та творча інтелігенція.

Основними чинниками розвитку української культури XIX ст. були ідеї Великої французької революції, Просвітництва, німецький романтизм та ідеї слов'янського відродження. Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільноти, яке спиралось на спільність мови та культури.

Видатну роль в обґрунтуванні та поширенні цих ідей відіграють інтелектуали. Інтелігенція, як специфічний, найбільш освічений прошарок суспільства виходить на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі, в тому числі й в Україні.

Модернізм став одним із способів відкриття і пізнання реального світу, що склалися в останні десятиріччя XIX ст. Особливий тип поєднання об'єктивного і суб'єктивного у творчості дав імпресіонізм. Панує суб'єктивне начало (враження), але й воно завжди відштовхується від чогось зовні. У реальному житті мистецтва ця рівновага не надійна—можуть розростатися начала об'єктивного, і тоді імпресіонізм своїми новими засобами виразності збагачує натуралізм і реалізм; розростання начала суб'єктивного веде до символізму, експресіонізму, формалізму.

У процесі зростання національної свідомості вирішальну роль відігравало відтворення національної історії. Бажання спростовувати твердження ряду російських істориків (В. Татищев, М. Карамзін, М. Ломоносов), що Малоросія—споконвічна російська земля, яка не має ні власної історії, ні мови, ні культури, започаткувало національну історіографію.

Група освічених українських патріотів почала збирати гетьманські універсали, дипломатичне листування, рукописні записки видатних діячів минулого. Найвідомішими такими збирачами були Андріян Чепа і Григорій Полетика. На основі зібраного матеріалу Яків Маркович почав складати енциклопедію українознавства. Встиг видати лише перший том під назвою "Записки про Малоросію, її жителів та виробництва", в якій містяться короткий огляд географії та етнографії України. Григорій Полетика основну увагу приділяв вивченню діяльності Богдана Хмельницького та інших гетьманів. Є припущення, що він був автором "Історії Русів".

Перші спроби синтезованого викладу історії України зробив Дмитро Бантиш-Каменський, який у 1822 р. опублікував документовану чотиритомну "Історію Малої Росії", і Микола Маркевич, котрий у 1842—1843 рр. видав п'ятитомну "Історію Малоросії".

Історії Галичини присвятив свої праці відомий учасник "Руської трійці" Яків Головацький. У збірці "Вінок русинам на обжинки" він умістив матеріали з історії та етнографії, українські народні пісні Галичини, Буковини й Закарпаття, з позицій слов'янофільства пропагував ідею єдності українського народу з Іншими слов'янськими народами.

Значний вплив на зростання національної свідомості справив історичний трактат невідомого автора "Історії Русів", що вийшов друком у 1846 р. Цей твір прославляє козацьке минуле, його героїв, Б. Хмельницького, непокірного П. Полуботка, який повстав проти Петра І. Автор убачав в українцях окремий від росіян народ, закликав надати йому самоврядування і документально переконував, що Україна, а не Росія, є прямою спадкоємицею Київської Русі. Автор твору виступає як палкий прибічник правди й справедливості, противник тиранії та рабства. І це не було чимось винятковим. Погляди, висловлені автором твору в першій половині XIX ст., були властиві широкому колу інтелігенції. На "Історії Русів" виховувалися сотні українських патріотів, і вплив її позначився на творчості М. Мар-ковича, Д. Бантиш-Каменського, М. Костомарова, М. Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченка. Не випадково дослідник О. Оглоблін назвав цю книгу "Декларацією прав України".

Крім історії українського народу молоді дворяни-інтелігенти цікавилися фольклором, селянськими звичаями, традиціями, піснями. Ідейною базою такої зацікавленості української інтелігенції стали ідеї німецького філософа і просвітителя Йоганна Гердера (1744—1803 рр.), що поступово просочилися і в Україну. Він стверджував, що оскільки основною передумовою повнокровної і животворної культури є природність, слід відкинути так звану "високу культуру" імперських дворів та аристократії й звернутися в пошуках свіжих джерел натхнення і засобів самовираження до не-зіпсованої, справжньої та самобутньої культури простих людей. І дійсно, саме в культурі українського села, тобто в традиційній народній культурі, прибічники Гердера вбачали гарант збереження національної культури, адже в умовах капіталізації і бездержавності національна культура в містах України XIX ст. підлягала русифікації і була змушена ховатися від поліцейського і цензорського бюрократичного ока у селах і хуторах. При цьому слід підкреслити й те, що одна з найхарактерніших особливостей українців крилася в їхньому багатому й живому фольклорі, і насамперед у героїчному епосі — достовірних документах славного минулого. Тому цілком зрозуміло, що етнографічні дослідження незабаром захопили українську інтелігенцію, яка ходила по селах, розшукувала, збирала й згодом публікувала перлини народної мудрості.

Одним з перших до фольклорних джерел української культури прилучився князь Микола Цертелєв (1790—1869 рр.), котрий попри своє грузинське походження та російське виховання працював в Україні й глибоко полюбив її народ. У 1819 р. він опублікував у Петербурзі збірник "Опыт собрания старинных малороссийских песней", що дав початок українській фольклористиці. У передмові М. Цертелєв зазначив, що ці пісні відбивають геній і дух народу, чисту мораль, якою завжди славились малороси. Ним опубліковані також зразки українських дум, записаних на Полтавщині.

Більш ґрунтовні дослідження української етнографії здійснив згадуваний вище Михайло Максимович — видатний український вчений-приро-дознавець, історик, фольклорист, письменник. Він автор трьох збірок народних пісень: "Малоросійські пісні", "Українські народні пісні", "Збірник українських пісень". Вже сама передмова до збірки "Малоросійські пісні", зазначав історик Д. Дорошенко, "звучить як літературний маніфест, і справді, для свого покоління вона мала значення маніфесту, вона була прапором, на якому було написано магічне слово для тих часів: "народність".

М. Максимович — автор однієї з перших у Росії "Истории древней русской словесности" (1839). Він випускав альманах "Денница", "Киевлянин", "Украинец". Максимович чи не перший вивів українську фольклористику на рівень наукового пізнання.

Вивчення народного фольклору давало можливість українській інтелігенції зробити ширші висновки щодо розвитку національної свідомості, становлення нації.

Український професор Московського університету Йосип Бодянський (1808-—1877 рр.) присвятив свою кандидатську дисертацію порівнянню російських та українських народних пісень. Узагальнюючи матеріал, він робить висновок: "...яка велика різниця існує між Північчю і Півднем, і наскільки різні народи там живуть".

Провідне місце у становленні української мови та літератури дошевчен-ківської доби належить творчості Івана Петровича Котляревського (1769—1838 рр.)- Його поема "Енеїда", герої якої розмовляють влучною й барвистою українською мовою, була першим твором, написаним мовою селян і міщан. Публікація перших трьох частин "Енеїди" знаменувала появу української мови як літературної, заснованої на живій мові народу, його усному фольклорі, а також початок сучасної української літератури. Велике захоплення серед дворянства Слобожанщини викликали і п'єси І. Котляревського "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник". Заслугою Котляревського є не лише те, що він першим писав українською мовою, а й те, що його твори були творами високого літературного ґатунку. Тому не випадково його називають "батьком сучасної української літератури".

Розширенню літературного діапазону української мови великою мірою сприяли харківські письменники-романтики. Вони збагатили літературу новими жанрами — баладою, драмою, історичною поемою. Улюбленою темою харківських письменників була козаччина та визвольна боротьба, яку змальовували у типових для романтиків барвах, наповнюючи літературу нечуваним доти пафосом та патріотичним духом. Це такі талановиті письменники, як Петро Гулак -Артемовський (1790—1865 рр.), Григорій Квітка -Основ'яненко (1778—1843 рр.), Євген Гребінка (1812—1848 рр.), Левко Боровиковський (1806—1889 рр.), Амвросій Метлинський (1814—1870 рр.) і, особливо, Микола Костомаров (1817—1885 рр.). Вони виробили концепцію національного романтизму, згідно з якою джерелом морально-естетичних культурних цінностей є дух нації, сконцентрований у фольклорних пам'ятках — достовірних документах славного минулого народу.

Зростання національної свідомості відбувалося і на західноукраїнських землях. У 30-х роках XIX ст. "народними будителями" виступали молоді ідеалістично настроєні і захоплені ідеями Гердера львівські семінаристи, їх лідер Маркіян Шашкевич (1811—1843 рр.) та його товариші Яків Голо-вацький (1814—1888 рр.) та Іван Вагилевич (1811—1866 рр.) утворили знамениту "Руську трійцю", яка своєю плідною діяльністю пробуджувала національну свідомість українців Австро-Угорської імперії. Метою цієї організації було піднести український діалект до рівня літературної мови, що на думку її членів, відкривало б селянству доступ до знань, полегшувало б їх долю.

Під впливом революції 1848 р* у Львові галицькою інтелігенцією було засновано Головну Руську Раду — першу українську політичну організацію, що виборювала крайову автономію для українців у Габсбурзькій монархії. У 1848 р. було проведено з'їзд інтелігенції "Собор руських учених", у Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури, засновано літературно-наукове товариство "Галицько-Руська матиця". Іншою важливою подією "весни народів" став вихід 15 травня 1848 р. першого українського тижневика "Зоря Галицька", що започаткував появу української преси в Галичині.

Отже, перші дослідження української історії, фольклору, мови і літератури були першим пробудженням сучасної української свідомості і забезпечили їй міцні підвалини.

Перший в Україні університет (не беручи до уваги Києво-Могилянської академії) було відкрито у Харкові у 1805 році. На відміну від інших російських університетів, які засновано за ініціативою і підтримкою царського уряду, Харківський університет відкрито за бажанням місцевого населення і на його пожертвування.

6 жовтня 1833 р. Микола І підписав указ про утворення Київського університету. В указі, зокрема, зазначалося, що "після переведення Волинського ліцею з Кременця до Києва перетворити оний у вищий навчальний заклад з відповідним поширенням і на твердих основах, переважно для мешканців Київської, Волинської і Подільської губерній". Така ідея, очевидно, вперше зародилася після польського повстання 1830 р., коли російський уряд з метою послаблення польського впливу в Правобережній Україні впровадив на повну силу політику русифікації. Саме в 1831 р. цар запропонував реорганізувати освіту на українських землях і перевести усе навчання на російську мову. Через два роки було затверджено статут і штати нового університету, а 16 липня 1834 р. відбувся "публічний акт відкриття" його. Університет спочатку мав два факультети: філософський та юридичний. Невдовзі відкрито медичний факультет, а філософський поділено на два: історико-філологічний та фізико-математичний. В університеті навчався лише 61 студент, з яких на філософському факультеті — 27. Першим ректором був 30-річний М. Максимович, друг Гоголя та Шевченка, дослідник історії й археології України, відомий згодом енциклопедист.

Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований у 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. На цей час в українських університетах навчалося до 4 тисяч студентів.

Бурхливий розвиток економіки другої половини XIX ст. зумовив потребу у створенні вищих спеціальних закладів, таких як Південноросійський технологічний інститут у Харкові (1865), Київський політехнічний інститут (1898), Вище гірниче училище в Катеринославі та ін. Практично на кінець XIX ст. в Україні діяло 27 ВНЗ, де здобували вищу освіту 35 тисяч осіб.

Складною була доля Львівського університету, заснованого в 1661 р. з латинською мовою викладання. У 1805 р. його було перетворено на ліцей, а в 1817 р. — знову на університет. У1849 р. в університеті вперше створено кафедру української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький, і лише в 1894 р. — кафедру історії України, яку посів М. Грушевський.

На Буковині університет засновано в 1875 р. у Чернівцях з німецькою мовою навчання, але були й кафедри української мови і літератури, церковнослов'янської мови та практичного богослов'я.

Науковими й освітніми центрами стали Харківський і Київський університети, які зібрали навколо себе кращі наукові сили. Науковці Харківського університету зосередились на вивченні свого краю і на піднесенні його економічного і культурного рівня. Серед них — один з ініціаторів і засновників університету Василь Каразін (1773—1842 рр.), який очолював філотехнічне товариство для поширення досягнень науки і техніки та сприяння розвитку економіки України.

Вихованець, а згодом і професор Харківського університету Ізмаїл Срезневський (1812—1880 рр.) захоплено працював над дослідженням української народної творчості і побутової старовини, наслідком чого було видання української народної поезії "Запорожская Старина" в шести книгах, а також великий збірник українських народних пісень "Собрание памятников украинской народной поэзии". Він видає "Украинский Сборник", де вміщено "Наталку Полтавку" і "Москаля-чарівника" Котляревського.

Загалом за перше десятиліття існування університету випущено 210 книжок, що становило половину видань Російської імперії на той час. З них 90 праць належить професорам, 16 — студентам.

У Харківському університеті був помітний ухил до українознавства. Створене історико-філологічне товариство поставило своїм завданням розвиток і поширення історичних знань і збереження творів та пам'яток старовини. Значний внесок у розвиток загального мовознавства, теорії словесності, фольклору, етнографії, досліджень про походження мови зробив професор університету Олександр Потебня (1835—1891 рр.).

Із заснуванням Київського університету інтелектуальний центр України перемістився із Харкова до Києва. У першій половині XIX ст. тут працювали математики М. Дяченко і О. Дяченко, які розробляли питання диференційованого та інтегрального обчислення. Помітний слід у розвитку проблем механіки та гідравліки залишив І. Рахманінов. Значні зрушення у розвитку фізичних досліджень пов'язані з іменами вчених Є. Кнорра і М. Тализіна. Під керівництвом Кнорра було засновано метеорологічну обсерваторію. Розвиток хімічної науки в університеті пов'язаний з діяльністю Г. Фонберга, який створив хімічну лабораторію. У цей час в університеті розпочалися перші дослідження з географії та геології. Значний внесок у розвиток ботаніки Р. Траутфеттера — під його керівництвом за планом В. Беретті було закладено університетський ботанічний сад.

Перші вчені-медики університету були учнями і послідовниками М. Пирогова. Особлива заслуга в розвитку його наукових ідей належить В. Караваєву — одному із засновників вітчизняної офтальмології.

Патріархом вітчизняної науки був Михайло Олександрович Максимович (1804—1873 рр.). Його праці в галузі історії та філології сприяли зародженню історико-філологічної школи Київського університету, яка дала українській науці таких видатних учених, як В. Антонович, М. Драгома-нов, О. Лазаревський, Д. Багалій, М. Дашкевич, М. Грушевський та ін. Вони й продовжили вивчення української минувшини.

Значні здобутки мав М. Максимович і в дослідженні української мови. У своїх працях він науково довів, що українська мова — це дійсно самостійна мова. Максимович перший докладно подав усі найвиразніші прикмети української мови.

У романтичному XIX ст. багато людей захоплювалося старовиною. Наукові дослідження провадились у численних наукових товариствах, зокрема у 1835 р. при Київському навчальному окрузі засновано Тимчасовий комітет для дослідження старовини, а згодом замість нього відкрито Тимчасову комісію для розбору давніх актів. Нею підготовлено і видано значну кількість історичних матеріалів у фундаментальному виданні — "Архив Юго-Западной России".

Одеське товариство історії і старожитностей досліджувало пам'ятки грецької колонізації Чорномор'я, культуру скіфів, Запоріжжя.

Багато українських учених у першій половині XIX ст. працювали в інших університетах та наукових й освітніх закладах. Так, світову славу здобув М. Остроградський (1801—1862 рр.), один із засновників петербурзької математичної школи. Його іменем названо деякі математичні формули. Філософ П. Юркевич (1826—1874 рр.) був академіком Російської, Чеської, Празької академій наук.

З початку століття заборони на все українське стали фронтальними. Багата, соковита, пісенна українська мова оголошувалась "малороссийским наречием". Ще з 1721 р. набуло чинності царське розпорядження про заборону друкованого слова в Україні. На знаряддя русифікації українського народу була перетворена і церква, що століттями виступала центром і рушієм освіти в Україні. Пізніше, у зв'язку із закріпаченням селян і колоніально-русифікаторською політикою царизму, майже нанівець було зведено початкову освіту. За даними загальноросійського перепису 1897 р., кількість письменних в Україні становила більш як дві п'ятих населення.

Щодо освіти на західноукраїнських землях, то школи тут були під значним впливом католицької церкви. У Галичині існували п'яти- і шестикласні середні школи, де в основному панували латинська і польська мови. Вважалося, що ні українська, ні церковнослов'янська мови не придатні для занять. І тільки в 1874 р. дозволено навчання в цих класах гімназії українською мовою.

На Буковині перші середні школи засновані наприкінці XVIII ст. У 1808 р. відкрито гімназію в Чернівцях, а в 1828 р. — семінарію для підготовки вчителів, У всіх цих середніх школах викладали українську мову як предмет навчання.

Українське шляхетство за кожної нагоди ставило питання про заснування університету "по примеру находящихся в иностранных государствах". Однак усі його освітні проекти так і залишилися на папері.

Крім російських початкових шкіл продовжували існувати "дяківські", що утримувалися на кошти батьків, але кількість їх порівняно з другою половиною XVIII ст. значно зменшилась. У губернських та деяких повітових містах відкриваються гімназії з чотирирічним навчанням, в інших повітових — дворічні "повітові школи". За ініціативою студентів Київського університету, зокрема М. Драгоманова, шириться просвітницький рух за так звані недільні школи для народу, які згодом були заборонені царським урядом, що вбачав у них небезпеку поширення "обурливих ідей". Осередками середньої освіти стали колегіуми, що діяли в Чернігові, Переяславі та Харкові. До відкриття Харківського університету головним центром освіти в Слобідській Україні був Харківський колегіум, організований за зразком Київської академії. Більшість професорів колегіуму були вихованцями Києво-Могилянської академії. Деякий час тут викладав відомий український філософ Г. Сковорода. З 1768 р. у колегіумі запроваджено нові класи: математики, географії, рисунку, артилерії, геодезії, що відповідало новим потребам.

У другій половині XIX ст. на українських землях викладання велося різними мовами (залежно від державного підпорядкування): російською, польською, німецькою. Російська панувала в Лівобережній та Степовій Україні. У1864 р. всі початкові школи отримали єдину назву — початкові народні училища. Воли були проголошені безстановими і мали таку навчальну програму: Закон Божий, письмо, читання, 4 дії арифметики, церковний спів. Таких шкіл на кінець XIX ст. було лише 17 тисяч, внаслідок чого близько 70 відсотків дітей залишалося поза навчанням.

З 1864 р. існують гімназії двох типів: класичні і реальні. Ці ланки се-редньоосвітньої загальної школи були проголошені безстановими і загальнодоступними, хоч за навчання треба було платити. Третина навчального часу у класичних гімназіях відводилася грецькій і латинській мовам, а природознавство, хімія майже не вивчалися. Випускники цих закладів без іспитів могли здобувати освіту в університетах. У реальних гімназіях давніх мов не було, ширше викладалися природознавство, хімія, фізика, математика, креслення, нові мови. По закінченні учні могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів. Для жінок існували окремі жіночі гімназії, вищі жіночі курси. Наприкінці XIX ст. в Україні діяло 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ.

У західноукраїнських землях (Галичині і Буковині) навчання в усіх школах, крім початкових, велося лише польською й німецькою мовами. У 1890 р. загальна кількість неписьменних досягла у Галичині 66,4 відсотка, а в Буковині — 75. В українських початкових школах діти могли вчитися до четвертого класу, а подальшу освіту здобували в іншомовних закладах. Незважаючи на певну лібералізацію освітньої справи в Австро-Угорщині, домінування польської освіти збереглося і на початку XX ст. У 1914 р. в Галичині існувало 59 польських гімназій, 6 українських державних і 8 приватних, які утримувалися на кошти батьків. У Львівському університеті викладання провадилося польською або німецькою мовою, німецько-мовне спрямування мав відкритий у 1875 р. Чернівецький університет. У 1896 р. з 320 студентів там навчалося лише 20 українців.

Важливе місце в пробудженні національної самосвідомості українців належить творчості першого класика вітчизняної літератури й драматургії І.П. Котляревського (1769—1838 рр.). Його перелицьована "Енеід&п, без волі автора видрукувана 1798 р., була першою книжкою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово. Своїми ж образами минулої козацької слави і сучасного гіркого селянського життя вона сприяла зацікавленню ними широких кіл української інтелігенції.

Крім формальної сторони — літературного друкованого слова, писаного народною мовою, до того ж незвичайно легкою, вільною і культурною, — поема містила в собі справді дорогоцінний зміст. З-за жартівливої форми талановитої пародії, що описувала нібито троянських гультіпак, проглядали інші образи й спомини. Українські козаки також часто блукали світами, не знаходячи собі притулку — й гіркі гадки мусили наводити спомини, що викликались цим оповіданням нібито про троянських бурлак. З-поза веселих і часом грубуватих жартів і глузувань поставали образи "вічної пам'яті Гетьманщини". Поставало народне життя, змальоване з великою любов'ю і знанням, пробуджувались зацікавленість і співчуття до його проблем.

Славнозвісна "Енеїда" започаткувала нову українську літературу й відіграла величезну роль в усвідомленні себе українцями національно індиферентних людей.

І до сьогодні ще не оцінений належним чином внесок "Енеїди" у скарбницю світової культури. Шведський дослідник А. Єнсен (початок XX ст.), перелічивши ряд травестійно-пародійних обробок Вергіліевої "Енеїди" в історії європейської літератури, зазначає, що творіння Котляревського не просто виділяється своєю "самостійною оригінальною вартістю", а й перевищує "і культурно-історично, і мовно, та й естетично" всіх своїх попередників. Перевищує, бо в ній спостерігаємо "багатосторонній образ цілої

України, народних звичаїв і соціальних обставин", бо українське народне життя в ній "так всесторонньо, а при тім артистично" опрацьоване. Перевищує з погляду на її "реалізм, національний гумор і народну мову".

Процес українського національного відродження на першому етапі (приблизно до середини 40-х років XIX ст.) охопив найбільші культурні центри українських земель, що перебували під владою Російської імперії, — Харків, Полтаву, Ніжин, а згодом досяг Перемишля та Львова на території Галичини, яка входила до складу Австрійської імперії.

Як значний епізод з історії українського відродження, що мав місце біля самих витоків національної свідомості, постає нині зарубіжна поїздка 1791 р. українського поміщика і російського поета Василя Капніста та його переговори з канцлером Пруссії про можливість одержання від цієї країни допомоги в тому разі, коли українці, "доведені до краю тиранією, що її російський уряд, а саме князь Потьомкін, здійснювали над ними,... спробують скинути російське ярмо". Адже йдеться про діяча, якого сучасники залежно від їх поглядів поважали або ненавиділи за пристрасний український патріотизм, чию славнозвісну позацензурну "Оду на рабство" сприймали в тогочасному суспільстві як літературний виступ за "восстановление гетманського правления", а самого його вважали таким, що "готовый был пожертвовать всем своим имением для благополучия Малороссии". Представники наступного покоління родини Капністів також були безпосередньо причетні до національного руху. Вони підтримували зв'язки з членами Кирило-Мефодіївського братства, серйозно займалися українським мовознавством, поширювали рукописи пронизаних волелюбними ідеями поезій Т.Г. Шевченка.

Національно-визвольні сюжети з історії України привертали увагу й класиків російської літератури Олександра Пушкіна та Кіндрата Рилєєва, їхні твори української тематики, не тільки художньо розкривали освіченим російським читачам багатий віковічними традиціями український світ, а й сприяли піднесенню національної свідомості самих українців. Досить вагомий внесок у цю справу зробили декабристи, зокрема Кіндрат Рилєєв. У своїй поемі "Войнаровський" він створює художні образи реальних історичних діячів — українського гетьмана Івана Мазепи та його небожа Андрія Войнаровського, яких зображує патріотами й героями національно-визвольної боротьби в Україні. Таке трактування цих образів не тільки повністю розходилося з офіційною версією російського царизму та його ідеологів, але й було несподіваним для багатьох сучасників поета. Ще зовсім недавно воно з упередженням сприймалося і радянськими істориками та літературознавцями.

Та й інші його твори, в яких оспівувалася боротьба українського козацтва, козацьких героїв проти поневолювачів ("Наливайко", "Гайдамак", "Палей",

"Богдан Хмельницкий", "Петр Великий в Острожске"), цілком імпонували тоді тим, хто дбав про утвердження й поширення української національної самосвідомості в масах. Серед них був Микола Маркевич. У листі до К. Рилєєва, написаному за три місяці до повстання декабристів у 1825 р., Маркевич від себе та від своїх співвітчизників захоплено заявив: "Ви підносите цілий народ, — горе тому, хто йде на приниження цілих країн, хто наважується покрити презирством цілі народи. Але слава тому, хто прославляє велич душі людської і кому цілі народи мають віддати подяку".

"Надії на славу літературну" побачив І. Срезневський у творчості українських письменників, своїх сучасників — Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Григорія Квітки-Основ'яненка.

Активним поширювачем української культури став Микола Костомаров — також вихованець Харківського університету. З перших кроків своєї вченої кар'єри він настільки досконало оволодів українською мовою, що писав нею художні твори й на основі українського фольклору виконав два дисертаційні дослідження. Зі сторінок харківського українського альманаху "Молодик" (1843 р.) Костомаров закликав своїх сучасників в Україні писати твори, орієнтуючись на інтереси народних мас, уважно вивчати духовну культуру українського народу, розширювати народознавчі дослідження, зробити українську мову знаряддям науки та мистецтва. "Конечно, Гоголь, — зазначав Костомаров, — много выразил из малороссийского быта на прекрасном русском языке, но, надо сознаться, знатоки говорят, что многое то же самое, будь оно на природном языке, было бы лучше". І тут же вчений пророче визначив місце в розвитку української національної самосвідомості творчості тоді ще молодого поета — Тараса Шевченка: "Это целый народ, говорящий устами своего поэта".

І це, як зазначають дослідники, не випадковість, що в XIX ст. найбільше для утвердження національної самосвідомості зробив не державний муж чи воїн, а поет Тарас Шевченко, його геніальна творча спадщина. Вихід у Петербурзі 1840 р. збірки поетичних творів Т. Шевченка "Кобзар" був, безперечно, знаменною віхою в історії українського культурного відродження, а сама ця невелика тоді ще книжечка стала могутньою рушійною силою формування національної самосвідомості багатьох українців. Відтоді в рукописних списках і духовних виданнях, у піснях, якими ставало чимало його віршів, творчість Шевченка почала проникати в саму гущу народних мас пригнобленої царизмом України, пробуджувати національну гідність людей. Причому таку ж роль твори основоположника нової української літератури і реформатора української мови, яким по праву ввійшов в історію нашого народу Шевченко, відігравали й на українських землях по другий бік російсько-австрійського державного кордону.

Напередодні і в період демократичної революції 1848—1849 рр. у Західній та Центральній Європі українські прогресивні громадські діячі Східної

Галичини мали всі підстави проголошувати: "Якщо хочемо озброїтись силою, давайте прислухаємося до громогласного Шевченка". У свою чергу, Шевченкові та його ідейним однодумцям були відомі імена і творчість таких видатних зарубіжних слов'янських діячів культури, як Шафарик, Я. Коллар, А. Міцкевич та ін. А такі слов'янознавці, як Ізмаїл Срезневсь-кий та Осип Бодянський, були особисто знайомі з цими та багатьма іншими провідними представниками зарубіжного слов'янського світу. Здавалося, що визвольні ідеї створення всеслов'янського федеративного союзу носяться в повітрі. їх разом з ідеями соціального і національного розкріпачення українського народу, ліквідації самодержавного і встановлення демократичного ладу, піднесення масової національної самосвідомості в Україні шляхом розвитку системи шкільної освіти та широкої культурно-освітньої програми було покладено в основу діяльності Кирило-Мефодіївсь-кого товариства — нелегальної політичної організації, провідними діячами якої були Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко, Микола Гулак. Шеф жандармів граф О.Ф. Орлов, підсумовуючи слідчі матеріали, зазначив, що члени товариства прагнули відновити колишню Гетьманщину по можливості "в независимости от других славянских племен", що "общество почти потеряло из виду обширную цель объединения всех славянских племен и заботилось о Малороссии, ее народности, языке и даже независимости", що положення основного програмного документа кирило-мефодіївців — "Закону Божого" викладені "в революционном коммунистическом духе".

На сучасному етапі незалежного розвитку української державності заключне положення кирило-мефодіївського "Закону Божого" (себто "Книг битія України..." М. Костомарова) звучить як пророцтво, що збулося: "І встане Україна з своєї могили, знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хоруган, ні у сербів, ні у болгар. І Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в Союзі слов'янськім". Михайло Грушевський в "Очерке истории украинского народа" так оцінив історичне значення Кирило-Мефодіївського товариства: "...Здесь мы впервые видим попытки теоретического формирования украинской идеи в политической и общественной сфере в духе прогресса и свободы".

Пропаганду своїх ідей колишні учасники Кирило-Мефодіївського товариства відновили наприкінці 50-х — на початку 60-х років у Санкт-Петербурзі після відбуття десятирічного заслання. Звичайно, здійснювали вони її тепер обережніше й поміркованіше, та все ж досить виразно, безкомпромісно. Тоді в Петербурзі знаходилися найважливіші організації загальноукраїнського національного руху, як-от: гурток однодумців і послідовників Т. Шевченка, українська друкарня Пантелеймона Куліша, нарешті редакція першого українознавчого журналу "Основа", матеріали якого публікувалися російською та українською мовами і який фактично став трибуною пропаганди української національної самосвідомості.

Головним питанням, яке найбільше дискутувалося на сторінках "Основи", було національне. У полеміці з російською, польською, німецькою, єврейською реакційно-шовіністичною пресою "Основа" обстоювала програму всебічного розвитку національної культури, вимагала створення в Україні широкої мережі шкіл, запровадження в них навчання корінного населення рідною мовою, вказувала на першорядне значення систематичного видання цією мовою науково-популярної літератури.