Основи літературознавства - Ференц Н.С. - 2.2. Літературознавство в епоху середньовіччя

Розпал античного світу і встановлення феодального ладу позначилися на особливостях культури. В епоху середньовіччя (V—XV ст.) антична література була забута, теорія мистецтва зазнала впливу теології, про що свідчать праці Августина Блаженного і Томи Аквінського. Аврелій Августин (354—430 рр.), названий богословами "Блаженним", у "Сповіді" писав: "І Ірекрасігі різноманітні форми, блискучі й приємні кольори — ось що люблять очі. Але хай не володіють вони душею моєю; хай володіє нею Бог, який створив їх прекрасними. Тільки Бог є благо моє, а не вони". Людині мас подобатися божественна ідея, виражена у мистецтві, а не саме мистецтво. Кожен художній образ є втіленням божественної ідеї.

Найвидатнішим представником середньовічної естетики був Тома Аквінський (1225—1274 рр.), який поділив красу на вищу і нижчу. Він вважав прекрасним те, що дає задоволення під час безпосереднього сприйняття. Тома Аквінський, як бачимо, визнавав красу реальної дійсності, але вища краса, на його думку, має божественне начало. Ознаками краси вчений вважав цілісність, досконалість, пропорційність, які властиві насамперед Богові.

2.3. Теоретико-літературна думка епохи Відродження

Значні зміни у розвитку естетичної думки спостерігаються в епоху Відродження (XV—XVII ст.). Цю добу французи назвали Ренесансом. Значні наукові відкриття в галузі науки і техніки пробудили віру в безмежні можливості людини, високо підняли її авторитет, звідси гуманістичний пафос мистецтва Відродження. Гуманістичні тенденції яскраво виявилися у творах Боккаччо, Рабле, Еразма Роттердамського, Сервантеса, Шекспіра. Письменники цього періоду продовжують традиції античного мистецтва, а теоретики літератури беруть за зразок праці Аристотеля і Горація.

Дослідження західноєвропейської теоретико-літературної думки епохи Відродження пов'язані з іменами Данте Аліг'єрі, Джованні Боккаччо, Юлія Скалігера, Жоашена дю Белле, Філіпа Сідні.

Італієць Данте Аліг'єрі (1265—1321 рр.) у статті "Про народну мову" обґрунтував необхідність писати твори італійською мовою. Його співвітчизник Джованні Боккаччо (1313—1375 рр.) у праці "Апологія поезії" розкрив гуманістичну природу мистецтва. Французький поет і критик Юлій Скалігер (1454—1558 рр.) називав поезію "веселою наукою".

Для розвитку літературознавства важливе значення мала його праця "Поетика", присвячена особливостям ліричної і драматичної поезії. Трактат французького поета, лідера "Плеяди" і її теоретика Жоашена дю Белле "Оборона і звеличення французької мови" завершувався закликом до французів писати рідною мовою. Вчений вважав, що у французькій літературі необхідно розвивати такі жанри як ода, елегія, склога, епічна поема, комедія, трагедія, сонет. На думку дю Белле, поет-пророк, його творчість повинна бути втіленням краси і мудрості. Дю Белле розробив теорію двох стилів, "високий" стиль характерний для оди, епічної поеми, а "низький" — для комедії і фарсу. Він вважав, що мистецтво повинно змушувати людину засмучуватися, дивуватися, любити і ненавидіти.

Філіп Сідні (1554—1586 рр.) створив одну із перших французьких поетик. Як і Аріє готель, він вважав поезію формою наслідування дійсності. На думку Сідні, провідна роль у творі належить змісту. Сідні дав характеристику таких жанрів як пастораль, елегія, сатира, комедія, трагедія. Талант поета він бачить у здатності створювати художні образи.

Іспанський драматург Лопе де Вега (1562—1635 рр.) у трактаті "Нове мистецтво писати комедії в наш час" виклав естетичні принципи, спрямовані проти бароко і класицизму. Він вважав, що література — дзеркало життя, щоб відображати його у всій різноманітності, треба відмовитися від правил. На думку Лопе де Веги, в житті трагічне, комічне, високе, низьке переплетені, невіддільні одне від одного. Він виступив проти класицистичного правила зображати в трагедії аристократів, а в комедії — плебеїв. Важливим засобом індивідуалізації образів Лопе де Вега вважав мову. Він писав, що в п'єсі треба показувати не тільки те, що є, але й те, що повинно бути.

Леон Баттиста Альберті (1404—1472 рр.) і Леонардо да Вінчі (1452— 1519 рр.) зробили значний внесок у теорію живопису. Леон Баттиста Альберті у трактаті "Три книги про живопис" закликав зображати те, що є в природі, порушував питання про типізацію у мистецтві. Він вважав, що зображення повинно бути не тільки подібним, але й красивим. Краса розпилена у багатьох предметах, її потрібно узагальнити в одному предметі. Леонардо да Вінчі у тритомній праці "Книга про живопис" відстоює реалістичні принципи зображення. Розум живописця, писав він, повинен бути подібним до дзеркала, яке завжди приймає колір того предмета, який воно має перед собою, і виповнюється стількома образами, скільки предметів свічаду протистоїть. Леонардо да Вінчі порівнював літературу з живописом, віддаючи перевагу останньому. "Якщо ти назвеш живопис німою поезією, то живописець може сказати, що поезія — сліпий живопис.

А хто більше каліка: сліпий чи німий?". Людина швидше піде подивитися на талановиту картину бою, ніж слухати розповідь про неї.

Теоретики мистецтва Відродження ставили питання про специфіку літератури, художню правду, естетичний ідеал.