Основи літературознавства - Ференц Н.С. - 7.4. Характер. Проблема типового

Ядром художнього образу є характер (грец. Charakter — особливість, відмітна риса). Характер — це тип поведінки, внутрішня сутність людини. Як відзначає Ю. Ковалів, характер "у художній літературі, передусім реалістичного спрямування, — внутрішній образ індивіда, зумовлений його оточенням, наділений комплексом відносно стійких психічних властивостей, що зумовлюють тип поведінки, означений авторською морально-естетичною концепцією існування людини".

Термін "характер" побутував ще в Давній Греції. У книзі учня Арістотеля Теофраста (327—287 pp. до н. е.) "Характери" (320 р. до н. е.) це слово означає людей, які є носіями негативних рис. Плутарх (46—127 pp.) у "Паралельних життєписах" розглядає індивідів в аспекті дихотомії "вада — чеснота". Письменники епохи Відродження створили характери з яскраво вираженими індивідуальними особливостями поведінки. У творах класицистів герої — виразники певної ідеї, вони однобічні, схематичні. О. Пушкін, порівнюючи образи класициста Мольєра і реаліста Шекспіра, підкреслював, що особи, створені Шекспіром, не є, як у Мольєра, типами якоїсь пристрасті, вади, це живі істоти, сповнені багатьох пристрастей і вад. У Мольєра скупий — тільки скупий, у Шекспіра Шейлок — скупий, кмітливий, мстивий, дотепний, чадолюбний.

Письменники епохи Просвітництва основну увагу приділяли суспільній функції персонажів, це перетворювало їх на соціальні маски. Сентименталісти і романтики виявляли інтерес до незвичайних особистостей, які протистояли обставинам, тому їх герої видавалися однотипними. Цю традицію продовжили символісти і частково екзистенціалісти. Ґ.В.Ф. Гегель вважав, що людська індивідуальність є втіленням "загальної субстанціональної дії", у якої є її рушійний пафос.

На думку Гегеля, характер не може бути "іграшкою лише однієї пристрасті", він мусить проявлятися значно повніше, стати "цілим самостійним світом, повною, живою людиною, а не алегоричною абстракцією якоїсь однієї риси характеру". Цю думку відомого німецького філософа втілили в художню практику письменники-реалісти, в межах якої виокремилися два напрями. За спостереженням Ю. Коваліва, "О. де Бальзак, Г. Флобер, І. Гончаров, Панас Мирний за основу характеру індивідуальності обирали притаманну їй суперечливу, інколи непередбачувану природу, а його плинність тлумачили як наслідок незавершеності зовнішніх впливів. Абсолютизація такого погляду призвела до експериментів натуралізму. Інший шлях обрали Стендаль, Ф. Достоєвський, А. Чехов, І. Франко, вбачаючи у характері персонажа джерело індивідуальних можливостей. Натомість Л. Толстой орієнувався на стан, а не на характер, на загальнолюдські психологічні ситуації рядової людини".

Прагнення усунути характер з художнього світу спостерігається у творах авангардистів, постмодерністів і в "новому романі".

У характерах письменник виділяє провідні риси. Мартин Боруля з однойменної комедії Івана Карпенка-Карого — честолюбний і марнославний. У Хоми Гудзя з повісті М. Коцюбинського "Fata morgana" — бунтівна вдача, вона визначає його поведінку. За словами М. Коцюбинського, у Хоми Гудзя "не серце, а грудка крові, що скипілася від людської неправди". Згадані характери є типами людської поведінки. Грецьке typos — відбиток, зразок. Типові образи відображають суть життя, його тенденції у конкретних і водночас узагальнених образах. Типове у житті — це об'єктивна реальність, типове у літературі — суб'єктивний образ об'єктивного світу. У типовому образі синтезується загальне та індивідуальне. Типове, за словами Гегеля, — діалектична єдність загального і одиничного. Без узагальнення образ втрачає соціальне значення, а без індивідуального перетворюється в схему. Мартин Боруля — конкретна людина і узагальнення.

І. Франко писав, що поет в живих образах "змалює нам і злого, й доброго чоловіка, пана і хлопа, і єврея, і то не жодного "загального" пана або єврея, але того пана або єврея, котрого він там а там, тоді і тоді бачив, знав, з котрим розмовляв, покаже нам його з його осібним ходом, в його одежі, з його способом говорення, з його поступками. Се називається латинським словом "індивідуалізовання". Великі сучасні поети, як Діккенс, Золя, Фрейтаг, Міцкевич, Тургенев, Толстой і др. навіть мертві речі — море, сад, скали, степ, ба, навіть найменші дрібниці, як склеп з сиром, ринштіг з брудною водою, гіпсову кітку, котрою притискають папір на столі і т. і.

- малюють так, що надають таким речам осібні, індивідуальні риси, шо одна така річ являється нам зовсім не подібною на другі"'.

Що ж індивідуалізує письменник в образі-персонажі? Зовнішність, поведінку, рухи, мову, ставлення до людей, до природи.

Моделлю для створення типу може бути прототип (грец. ргдшуроп — першообраз, першозразок: protos — перший, typos - - зразок, образ). Звичайно, письменник його не копіює. Переважна більшість типів створюється конструктивно. Л. Толстой писав, що у його творах є особи списані і не списані з живих людей. Образ Наташі Ростової з роману "Війна і мир" виник у письменника із синтезу рис дружини і її сестри ("Я взяв Соню, перетовк із Танею і вийшла Наташа"). Ірина Вільде відзначала: "Всі мої сестри Річинські не мають конкретних прототипів, вони просто творчо "змонтовані" з вражень і життєвого досвіду, який приходить, на жаль, лише з роками".

У соціальну, національну, психологічну і загальнолюдську суть типового характеру допомагають проникнути типові обставини, які включають історичні події, середовище, побут, виробництво, пейзаж, інтер'єр. Геґель писав, що письменник повинен знаходити такі обставини, ситуації, які найповніше виявлять духовні потреби людей. Обставини формують характери, з них складаються долі людей.

Що може бути типовим у художній літературі? Типовим може бути позитивне, негативне, масове і те, що зустрічається рідко, тобто виняткове. Виняткова подія лягла в основу новели В. Стефаника "Новина". Гриць Летючий топить своїх дітей, щоб позбавити їх мук від голодного життя. Трагічний випадок, який стався у селі Димці, послужив матеріалом для повісті О. Кобилянської "Земля". Працюючи над образом Бенедя Синиці, І. Франко в листі до О. Рошкевич писав: "Се буде роман трохи на обшир-нішу скалю від моїх попередніх повістей і побіч життя робітників бориславських представить також "нових людей" при роботі, — значить, представить не факт, а, так сказати, представить в розвитку те, що тепер існує в зароді". На думку І. Франка, незвичайні факти і люди "дають знаменитий матеріал до характеристики того народу, серед котрого живуть, і того часу, в котрім і для котрого працюють". "Мистецтво, — зауважував О. Толстой, — для свого узагальнення не прагне до численності фактів. Мистецтво прагне відшукати характерний факт".

Є тили загальнолюдські, психологічні і типи побутові. Отелло — тип прекрасної довірливої людини, Дон Кіхот — тип фанатичного ідеаліста-мрійника, Плюшкін — тип скупого, Мойсей — тип національного пророка. Ці типи вийшли за межі епохи. Побутові типи характеризують певні суспільні групи людей. У повісті "Хмари" І.С. Нечуй-Левицький створив образи української інтелігенції 60-х років XIX століття. Таким є Радюк і Дашкович. Хома Гудзь (М. Коцюбинський "Fata morgana"), Чіпка Вареник (Панас Мирний та Іван Білик "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"), брати Басараби (І. Франко "Борислав сміється") — образи стихійних бунтарів.

Які фактори впливають на особливості типізації?

Особливості типізації залежать від світогляду письменника. А світогляд включає філософські, естетичні, етичні, релігійні погляди на світ. Переконання, принципи пізнання, ідеали письменника позначаються на особливостях типізації. У радянський період письменникам нав'язували марксистсько-ленінський світогляд. Цей світогляд змушував їх ідеалізувати образи компартійних вождів, соціалістичний спосіб життя.

Особливості типізації визначаються художнім напрямом. В античній літературі вчинки багатьох героїв, обставини мали міфологічний характер. Класи цисти у драмі змушені були дотримуватися єдності місця, часу і дії. Конфлікт між розумом і почуттям у творах класицистів вирішувався на користь розуму. Порівнюючи Шекспіра і Мольєра, О. Пушкін відзначав, що герой комедії Мольєра "Скупий" Гарпагон показаний лише як скнара, а в комедії Шекспіра "Венеціанський купець" Шейлок змальований багатогранно. Романтики змальовують виняткові характери у виняткових обставинах. Винятковими є образи Квазимодо з "Собору Паризької богоматері" і Жана Вальжана з роману В. Гюго "Знедолені".

У процесі розкриття образів письменник враховує особливості роду, виду і жанру. В епічних творах письменник використовує такі засоби типізації, як дії, вчинки, діалоги, монологи, авторську розповідь, портрет. У драматичних творах авторський текст займає мінімальну площу, він зведений до ремарок, які дають уявлення про героїв, місце дії. У фейлетонах, памфлетах, комедіях, епіграмах письменники використовують іронію, сарказм, пародіювання, сатиричне перебільшення. У нарисах не зловживають фантазією і вигадкою.

В епічних і ліро-епічних творах важливу функцію виконують авторські характеристики. Про Дідону з "Енеїди" дізнаємося, що вона "трудяща, дуже працьовита". Іноді герої характеризують одне одного. Микола з п'єси І. Котляревського "Наталка Полтавка"так характеризує Возного: "Юриста завзятий і хапун такий, що з рідного батька злупить". У деяких художніх творах, переважно класицистичних, уявлення про героя дає прізвище.

Фонвізін у комедії "Недоросток" використовує такі прізвища, як Скотинін, Простаков, Стародум, Правлін.

У створенні деяких характерів певну роль відіграє самохарактеристика. Про думки, переживання, внутрішній стан героя часто довідуємося і монологів, діалогів, а також з міміки, жестів, виразу очей.

Характер героя розкривається також у ставленні до навколишньої дійсності, природи, соціальних, політичних подій. Чіпка Вареник з роману Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" болісно реагує на всі факти соціальної несправедливості, він любить природу, а Грицько байдужий до долі інших людей і до природи.

Важливим засобом типізації є мова героїв. У кожного героя повинна бути своя лексика, побудова речень, інтонація. Грубість Собакевича із повісті М. Гоголя "Мертві душі" підкреслюють слова його лексики: "дурак", "розбійник", "собака".

У характеристиці персонажів значну роль відіграє портрет. Часто зовнішність героя дає уявлення про риси його вдачі, смаки, уподобання, одним словом — особливості характеру. Іноді портрет є справжнім дзеркалом душі. У повісті "Кайдашева сім'я" знаходимо детальні портрети Карпа і Лаврі на: "Кайдашеві сини були молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгобразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки грубими носами, рум'яними губами". І.С. Нечуй-Левицький деталізує портрет кожного: "Карно був широкий у плечах, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі і темні очі були ніби сердиті".

"Лаврі нове молоде довгасте лице було рум'яне. Веселі, сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум'яні губи все дихало молодою парубочою красою. Він був схожий на матір". Як бачимо, письменник індивідуалізує портрети. Карпо схожий на батька, він сердитий, неласкавий, Лаврін схожий на матір, він веселий, привітний.

У типізації образів використовуються і художні деталі. Французьке detail — подробиця, дрібниця, частка цілого. Є деталі зорові (Панас із роману Ю. Яновського "Вершники" — "кремезний, мов дуб"), звукові — звучання предмета (Маруся з однойменної повісті Г. Квітки-Основ'яненка: "Коли було заговорить, ... так неначе сопілочка заграє стиха"), психологічні. Глибоке розчарування Печоріна із роману "Герой нашого часу" М. Лермонтов передає через вираз очей: "По-перше, вони не сміялися, коли він сміявся! — Вам не траплялося помічати такої чудної риси в деяких людей?.. Це ознака або злої вдачі, або глибокого постійного смутку. З-за опущених вій вони сяяли якимсь фосфоричним блиском, коли можна так висловитися. То не був відбиток запалу душевного чи невгамовної уяви: то був блиск, подібний до блиску гладенької сталі, сліпучий, але холодний; погляд його нетривалий, але проникливий і важкий, залишав по собі неприємне враження нескромного запитання і міг здаватися зухвалим, коли б не був такий байдуже-спокійний".