Основи дидактики - Чайка В.М. - 2.3. Психолого-педагогічні основи навчально-пізнавальної діяльності учнів

У процесі навчання учні здійснюють специфічну діяльність - учіння, що охоплює систему пізнавальних дій, спрямованих на розв'язання навчальних завдань. Навчання передбачає предметну і внутрішню (психічну) діяльність учня. Психічна діяльність особливо ефективна тоді, коли навчання передує розвитку, враховує зону найближчого розвитку особистості, тобто орієнтується не на наявний рівень, а на вищий, якого можна досягти.

Формування компонентів навчально-пізнавальної діяльності учнів здійснюється за умов партнерства, спів-управління, суб'єкт-суб'єктних відносин. У процесі такої взаємодії розв'язуються завдання розвитку ціннісних орієнтацій, творчого потенціалу учнів, прагнення до самореалізації; оптимального добору форм, методів і засобів навчальної взаємодії; урахування індивідуальних особливостей. Ефективність навчально-пізнавальної діяльності залежить від особистих якостей учня: його активності, самостійності, ініціативності, а також бажання вчитися (наявності стійкої мотивації). Основний смисл такої навчально-пізнавальної діяльності, її результат - це зміни в інтелектуальному, моральному, особистісному розвитку учнів, а її предметом е процес і результат формування механізмів самоорганізації.

Кожний віковий період має свій провідний вид діяльності: у дошкільному віці - гра, в молодшому шкільному - учіння, в середньому шкільному - суспільно корисна діяльність у всіх її варіантах (навчальна, трудова, художня, спортивна), у старшому шкільному віці - особлива форма навчальної діяльності, яка має профорієнтаційний характер.

Передумовами навчальної діяльності учня є наявність мети, фізіологічна і психологічна готовність до навчання, бажання вчитися, зосередження уваги на навчальній діяльності та належний рівень розвитку.

Існують два основні варіанти навчальної діяльності учнів: під керівництвом учителя і самостійна.

Під керівництвом учителя учні працюють на уроці і здійснюють такі дії:

- прийняття навчальних завдань і плану дій, запропонованих учителем;

- здійснення навчальних дій і операцій для розв'язання завдання;

- регулювання навчальної діяльності (під впливом учителя і шляхом самоконтролю);

- аналіз результатів навчальної діяльності (під керівництвом учителя).

До самостійної навчальної діяльності належать такі дії:

- планування чи конкретизація завдань своєї навчальної діяльності;

- планування методів, засобів і форм навчальної діяльності;

- самоорганізація навчальної діяльності;

- самоконтроль;

- саморегулювання учіння;

- самоаналіз результатів навчальної діяльності.

Одночасно з процесом викладання й учіння відбувається внутрішній процес засвоєння знань і способів діяльності.

Засвоєння - пізнавальна активність особистості, внаслідок якої формуються знання, уміння та навички.

Засвоєння становить внутрішній, психологічний зміст процесу учіння. Внаслідок засвоєння знань, уміння, способи інтелектуальної та практичної діяльності трансформуються у внутрішній досвід особистості, входять до її структури (М. Сметанський).

Засвоєння знань відбувається поетапно і передбачає кілька процесів: сприймання, осмислення і розуміння, узагальнення, закріплення, застосування.

1. Сприймання (первинне ознайомлення з новим матеріалом). Воно полягає у відображенні у свідомості окремих властивостей предметів і явищ, які в цей момент діють на органи чуття. Важливу роль у ньому відіграє не тільки інформація, що надходить від зорових, слухових, дотикових, нюхових і смакових рецепторів, а й безпосередній досвід учня, бо сприймання передбачає "впізнання" предметів і явищ, зарахування їх до певних груп, які вже відомі суб'єктові. Для забезпечення ефективного сприймання необхідні мотивація, зосередження уваги тощо.

Сучасні підходи до процесу засвоєння наголошують на активності самостійного сприймання навчальної інформації.

2. Осмислення і розуміння. Ця ланка процесу засвоєння передбачає виявлення зв'язків між явищами, визначення їх складу, будови, призначення, знаходження причин, мотивів.

Під час осмислення відбувається порівняння, аналіз зв'язків і причиново-наслідкових залежностей; збагачується розуміння, виробляється певне ставлення до виучуваного. На цьому етапі зароджується переконання, формується вміння доводити справедливість висновків, робити навчальні відкриття.

3. Узагальнення. Етап узагальнення полягає у виокремленні й синтезі істотних ознак предметів і явищ. Щоб узагальнити знання про щось, потрібно проаналізувати його властивості, абстрагуватися від деталей, дійти відповідних висновків.

4. Закріплення. Цей процес передбачає повторне осмислення вивченого з метою його запам'ятовування. Для учня важливо завчити деякі основні факти, визначення, зв'язки, але свідомо й осмислено, не механічно "зубрити". Закріплювати знання доцільно на новій основі, нових прикладах.

5. Застосування. Це перевірка дієвості знань за допомогою лабораторних робіт, трудової діяльності.

Для дидактичної теорії важливим є питання визначення тих елементів у структурі особистості учня, які впливають на його активність (потреби, мотиви, пізнавальний інтерес, ціннісні орієнтації, суб'єктивні позиції у процесі здійснення навчальної діяльності), зумовлюють внутрішню роботу, спрямовану на співвіднесення себе, можливостей свого Я з вимогами педагогічних обставин.

Потреби - джерело активності особистості, оскільки процес задоволення потреб є цілеспрямованою діяльністю. Вони визначають поведінку, спрямованість мислення, почуттів і волі людини. В основі динаміки потреб - перехід від усвідомлення мети (як передумови діяльності) до мобілізації засобів, за допомогою яких здійснюється її досягнення. Потреби виявляються у мотивах, що спонукають до діяльності. Якщо в потребах діяльність людини залежить від її предметно-суспільного змісту, то в мотивах ця залежність виявляється у формі власної активності суб'єкта.

Основу мотивації становлять потреби, інтереси, бажання, емоції, установки та ідеали особистості.

Мотивація учіння - комплекс мотивів, які спонукають і спрямовують пізнавальну діяльність учнів, визначають її успішність.

Навчальна діяльність завжди полівмотивована. У цій системі взаємодіють дві основні групи мотивів.

1. Мотиви діяльності:

а) мотиви, пов'язані із сенсом діяльності: прагнення пізнати нові факти, оволодіти знаннями, способами дій, вникнути в суть явищ та ін.;

б) мотиви, пов'язані із самим процесом діяльності: прагнення проявити інтелектуальну активність, міркувати, долати перешкоди в процесі розв'язування завдань.

2. Мотиви, що не належать до сфери навчальної діяльності:

а) соціальні мотиви: обов'язку і відповідальності перед собою, учнями, учителями, батьками, суспільством; самовдосконалення (усвідомлення значення професійних знань, розвитку активності);

б) вузькоособистісні мотиви: прагнення одержати схвалення, моральну чи матеріальну винагороду; бажання бути "першим", мати високий професійний рейтинг;

в) негативні мотиви: прагнення уникнути покарання чи неприємностей від керівництва школи, учителів, батьків, товариств.

З огляду на психічні особливості перебігу мотиви класифікують на зовнішні та внутрішні; усвідомлені і неусвідомлені; реальні та уявні.

Якщо учень став відповідальніше виконувати навчальні обов'язки напередодні контрольної роботи чи батьківських зборів, то це - результат зовнішньо вмотивованої поведінки, адже основою зовнішньої мотивації є. насамперед нагороди, заохочення, покарання чи інші види зовнішнього стимулювання. Найбільш яскраво характеристика такого типу мотивації представлена в біхевіористських теоріях і теоріях інструментальності.

Внутрішню мотивацію визначають чинники, зсередини закорінені в особистісному Я суб'єкта і його поведінці. Учень залучається до навчальної діяльності заради неї самої, а не для отримання якихось нагород. Така діяльність є самоціллю, а не засобом для досягнення якоїсь іншої мети. Якщо учень прагне поліпшити свою навчальну діяльність, то він демонструє приклад внутрішньо вмотивованої поведінки. У такому разі спрямованість на вдосконалення діяльності випливає з її змісту і пов'язана з інтересом, задоволенням чи, навпаки, незадоволенням, які супроводжують процес пізнання і відкриття нового. Якщо окремі учні працюють безрезультатно, то це не забороняє іншим демонструвати внутрішньо вмотивовану діяльність, інтерес та захопленість пізнанням навколишнього світу.

Зовнішня і внутрішня мотивація можуть значно енергетизувати діяльність, здійснювати вирішальний вплив на її детермінацію. Кожен з цих типів має певні переваги й недоліки, по-різному впливає на психічні процеси. Найбільш позитивний вплив як на пізнавальні процеси, так і на особистість загалом справляє внутрішня мотивація. Зовнішня мотивація доречніша у процесі розв'язання окремих (часткових) завдань.

Важливим чинником розвитку внутрішньої мотивації є зміст самої діяльності: вона повинна мати оптимальний рівень складності. Якщо діяльність надто спрощена, то не стимулюватиме внутрішньої мотивації, оскільки не дасть людині змоги реалізувати свою майстерність, хоч би якою компетентною вона почувалася.

На внутрішню мотивацію впливають також новизна, перцептивна чи когнітивна складність і непередбачуваність інформації.

Усвідомлені мотиви - це цілі, до яких учень свідомо прагне у процесі навчання, знаючи, що спонукає його до діяльності, що становить зміст його потреб. До них належать інтереси, прагнення, переконання. Неусвідомлені мотиви - це реальні рушійні сили поведінки учня, які він часто не усвідомлює, вдаючись до виправдовування. Цей вид мотивів характеризується установками, потягами.

Реальні мотиви сприймаються і усвідомлюються суб'єктом як предмет навчальної діяльності, який може бути як матеріальним, так і ідеальним. Причиною їх виникнення часто буває новизна реального об'єкта чи його зміни. Уявні мотиви можуть бути зумовлені уявними об'єктами, образами, цілями, що володіють здатністю змінюватися в процесі дій особистості.

У практичній педагогіці мотиви навчання за спрямованістю та змістом об'єднують у кілька груп: соціальні, пізнавальні, професійно-ціннісні, естетичні, комунікативні, статусно-позиційні, традиційно-історичні, утилітарно-практичні (меркантильні).

Діяльність учня є, як правило, полівмотивованою, один з мотивів основний, інші - другорядні. Особливість провідних мотивів полягає в тому, що, крім функцій спонукання діяльності, вони надають їй певного суб'єктивного особистісного сенсу.

Мотиваційна сфера учнів часто потребує збагачення і корекції з метою підвищення ефективності навчальної діяльності. Для цього необхідно ретельно вивчити мотиви конкретного школяра і сформувати нові за певним алгоритмом.

Алгоритм вивчення і формування мотивів учіння:

1. Визначення та уточнення цілей навчання.

2. Виявлення вікових можливостей мотивації.

3. Вивчення вихідного рівня мотивації.

4. Вивчення домінантних мотивів.

5. Вивчення індивідуальних особливостей мотивації.

6. Аналіз причин змін (пониження, стабільності, підвищення) мотивації.

7. Формування необхідних мотивів.

8. Оцінювання досягнень і планування подальших дій.

Важливим компонентом мотивації є інтереси.

Вирізняють безпосередній інтерес, що ґрунтується на привабливості об'єкта як засобу досягнення цілей діяльності. Він тісно пов'язаний із власним рівнем опанування дійсністю у формі знань. Про стійкість інтересу свідчить подолання труднощів у здійсненні діяльності, яка сама зацікавленості не викликає.

Інтерес може розвинутись у стійку особистісну потребу в активному, діяльному ставленні до свого предмета.

Для вчителя важливо з'ясувати основні причини інтересу учня. Американський психолог Керолл Ізард (нар. 1923) визначив причини і наслідки інтересів особистості. Серед основних причин він назвав:

- почуття: особистої участі, відповідальності; пізнання, здобуття нового знання; допитливості; активності, енергійності; власної потрібності, значущості; насолоди чим-небудь та ін.;

- думки: що захоплюють своєю логічністю, ясністю, ефективністю; пов'язані з бажанням оволодіти новими знаннями; про певну людину; про форму діяльності; про життя і майбутнє; про особисті здобутки; про приємних людей; про те, що ти потрібний; про навчальний предмет і зв'язані з ним питання та ін.;

- дії і відношення: що реалізуються разом з іншою людиною; приємні дії; успішні дії; нові, творчі дії, відкриття чого-небудь; цікаві речі; складні завдання; праця з ентузіазмом та ін.

Наслідками інтересу можуть бути:

- почуття: бажання вивчити, оволодіти знанням; особиста участь, відповідальність; інтерес-збудження; напруженість, активність; впевненість у собі, задоволення собою; задумливість, натхнення та ін.;

- думки: швидке, ясне, логічне мислення; про нові предмети; про бажання вивчити, здобути знання; про можливі здобутки; про привабливі та приємні речі та ін.;

- дії: вивчення, оволодіння знаннями, участь у чому-небудь і досягнення чого-небудь; вдале виконання дії; задоволення собою; яка-небудь важлива дія тощо.

Знаючи мотиви учня, вчитель завжди знайде причини і шляхи подолання труднощів. Формування мотиваційної сфери необхідно здійснювати у двох напрямах: розвивати мотиви обов'язку, суспільної значущості учіння і вчити розуміти суб'єктивну значущість учіння, забезпечувати розвиток здібностей, нахилів, професійної орієнтації.

Важливе значення для процесу засвоєння знань має емоційно-почуттєва сфера. Емоційні хвилювання (радість, здивування, сум, страх, співчуття тощо) спричинюють передовсім активна позиція вчителя, зміст навчального матеріалу. Для розвитку почуттів важливо бути відвертим, створити атмосферу емоційного комфорту. Ефективним тут є індивідуальний підхід до учня.

Основними прийомами стимулювання учнів у навчально-виховному процесі є: опора на бажання, використання ідентифікації, урахування інтересів і нахилів, заохочення бажання домогтися успіху, демонстрування результатів навчальних дій, визнання успіхів, використання виховних ситуацій та ін.

Отже, розвиток особистості, її активності є процесом удосконалення системи мотивації через зміну її структурних компонентів та їх функціональних відношень в умовах навчальної діяльності. Ефективність навчання забезпечується не тільки рівнем сформованості знань, умінь, навичок, інтелектуальними можливостями, досвідом, а й детермінується структурою і якісними характеристиками мотивації як логічного центру цілісної системи особистості і навчальної діяльності учня. Розвиток мотиваційного комплексу передбачає оптимальне поєднання внутрішньої і зовнішньої мотивації, яка зумовлює активність учня в діяльності, прагнення досягти в ній позитивних результатів.