Педагогіка - Зайченко І.B. - 25.4. Виховна робота з педагогічно занедбаними та хворими дітьми

Педагогічно занедбані діти – це такі діти, які успішно не навчаються, а то й зовсім не відвідують школу, недисципліновані, невиховані, не дотримуються норм і правил суспільно-соціального буття. Причин такого явища багато. Але чи не вирішальна з них - це недоліки сімейного виховання. Можна виділити кілька типів сімей:

Сім'я однодітна може сформувати і "збаловану дитину" з безмежно зростаючими потребами і, врешті, неможливістю їх задоволення та конфліктними стосунками з суспільством; і одиноку людину з комплексом неповноцінності, уразливу, невпевнену в собі, невдачливу; і "узурповану" батьківською безмежною любов'ю, яка прагне якомога швидше вирватися з цього гіперопікування.

Сім'я багатодітна може виховати не лише дітей-колективістів, але й дітей педагогічно занедбаних, з асоціальною і навіть антисоціальною поведінкою, якщо батьки постійно зайняті добуванням засобів до існування, а життя і виховання дітей не організовані, пущені на самоплив.

Сім'я з низьким рівнем матеріального забезпечення, яка перебуває за межею бідності з різних причин (безробіття, низька зарплата, алкоголізм батьків, невміння правильно організувати сімейний бюджет тощо), може мати різноманітні наслідки для дітей: позбавлення дітей найнеобхіднішого в задоволенні матеріальних і духовних потреб (гальмується розвиток дитини); експлуатація дітей як здобувачів матеріальних благ (залучення до торгівлі, трудової діяльності, яка не відповідає віку і підготовці дитини, шкодить фізичним силам, розтліває душу, створює ризик для життя дитини, відриває від навчальних занять у школі і систематичного виховання в сім'ї); допущення, а інколи й стимулювання аморальної і антиправової діяльності з боку батьків і дітей, яка приносить доход у сім'ю.

Сім'я неповна, у зв'язку з відсутністю материнського чи батьківського впливу, може сприяти формуванню такого явища як маскулунузацію дівчаток і фемінізацію хлопчиків.

Сім'я з нерідними дітьми може сприяти появі неприязні, навіть ворожих стосунків дітей між собою і оточуючими їх людьми.

Сім'я з порушеними стосунками, підвищеною конфліктністю між членами сім'ї. Причому, конфліктність і драматизм стосунків у деяких сім'ях зростають зі зростанням дитини, досягаючи апогею у старшому підлітковому і молодшому юнацькому віці. Результатом може бути позбавлення сприятливого впливу сім'ї і школи.

Сім'я, яка свідомо чи несвідомо допускає бездоглядність дітей, сприяє тому, що дитина знаходить себе поза домівкою і школою в компаніях ровесників, у неформальних об'єднаннях молоді (різноманітних: соціально-корисних, асоціальних і антисоціальних). На жаль, в Україні через економічні, соціально-політичні і моральні умови з року в рік зростає дитяча безпритульність.

Сім'ї з жорстоким поводженням з дітьми існують з різних причин: нервозність батьків у зв'язку з тяжким матеріальним становищем, безробіттям; відхилення в психіці; надмірне незадоволення своїми дітьми; деспотизм батька чи вітчима через невиконання завищених вимог до них; стомленість і депресія батьків. В усіх випадках жорстокість батьків породжує жорстокість дітей, їх невміння мирно жити з ровесниками і педагогами.

І, нарешті, велика кількість варіантів сімей, у яких батьки фактично не займаються вихованням дітей, забезпечуючи їх лише матеріальними умовами існування.

Можливі й інші, добре відомі класному керівнику варіанти негативних умов і тенденцій сімейного виховання, які потребують допомоги і корекції з боку педагогів.

Зовнішній вияв поведінки дітей з таких сімей може бути найрізноманітнішим: фізична і словесна агресивність, руйнівність, гарячковість, розлюченість, неслухняність і загальна неконтактність, неуважність і пасивність, страхи, фобії та інші проблеми.

Якщо своєчасно не здійснити коригування виховного впливу з боку школи, класного керівника, то доведеться мати справу з неблагополучними сім'ями і педагогічно занедбаними дітьми. Поняття неблагополучна сім'я є досить відносним. Але в даному випадку мова йде про неблагополучну сім'ю стосовно даної дитини і, отже, мова може йти про те:

1) які бувають неблагополучні сім'ї;

2) які бувають діти зі своїми психологічними і
психопатологічними особливостями, що надмірно реагують на
сімейне неблагополуччя;

3) як відображається сімейне неблагополуччя на дитину, яка схильна до загостреної реакції на різноманітні несприятливі фактори;

4) як хвора дитина може порушувати спокій сім'ї, викликати у батьків роздратування, злість, нетерпимість тощо, перетворюючи, таким чином, сім'ю в неблагополучну, що в свою чергу, ще більше може поглибити психічний стан дитини;

5) що повинні зробити педагоги, щоб хоч якось допомогти дитині, — адже вона не винна, що живе в неблагополучній сім'ї.

Переконавшись, що дитина живе в тяжких умовах, класний керівник повинен:

1) пояснити батькам, що через конфлікти страждає, перш за все, дитина, що хлопчик чи дівчинка не можуть бути розмінною монетою у складних стосунках між дорослими, які суперничають, а не співробітничають між собою;

2) якщо не вдається роз'яснити батькам, які створюють своїй дитині психотравмуючі обставини, здатні зіпсувати її душу, то потрібно якимось чином ізолювати її від подібних батьків: влаштувати и в інтернат, санаторій, порадити передати тимчасово іншим родичам; варіантів тут багато і в кожному конкретному випадкові оптимальним з них буде суто індивідуальний;

3) якщо у школяра вже з'явилися аномалії на ґрунті сімейного розладу, то варто проконсультуватися у дитячого психіатра, а потім вирішити, що потрібно робити.

Класний керівник повинен систематично й постійно стежити за соціально-психологічним кліматом у сім'ї школяра, зберігати спокій, мужність і почуття власної гідності незалежно від соціального престижу батьків, їх зарозумілості і тиску на нього.

І як би добре матеріально не жили школярі, які б високі чини не займали їхні батьки, класний керівник, вчителі ніколи не повинні пасувати перед ними, якщо є очевидним, що неблагополуччя сім'ї обумовило неблагополуччя школяра.

Роботу з сім'ями педагогічно занедбаних дітей необхідно здійснювати диференційовано.

З урахуванням особливостей сім'ї необхідно здійснювати педагогічний всеобуч батьків (диференційовано, по групах), індивідуальні і групові зустрічі з батьками, вплив батьківської громадськості. Принципово важливою є позиція класного керівника, яку він повинен зайняти в усіх контактах з батьками педагогічно занедбаних дітей: він повинен стати не звинувачувачем батьків і їхньої безпорадності, а співучасником у подоланні спільних труднощів. При цьому спільні зусилля мають бути спрямовані не проти учня (як це часто буває), а проти тих труднощів, які виникають у процесі його розвитку.

Тому методично будь-яка зустріч, будь-яка розмова з батьками педагогічно занедбаних дітей передбачає дотримання наступних вимог:

1) що доброго я можу сказати про дитину (з метою психологічного налаштування до себе батьків, залучення їх до однодумців);

2) що мене турбує в ній (саме те, що сприяло виклику батьків до школи, відвідування учня вдома, обговорення на батьківських зборах);

3) які, на нашу спільну думку, причини цього негативного явища, факту (це викликає відвертість, а отже, дозволяє з'ясувати причини);

4) які заходи необхідно вжити і з боку батьків, і школи (вироблення спільної стратегії і тактики виховання й перевиховання);

5) яких спільних вимог, загальних принципів підходу до дитини необхідно дотримуватися, щоб накреслені заходи були ефективними. У такому випадку батьки відверто підтримують класного керівника і активно йому допомагають.

Ще один важливий аспект роботи класного керівника — це хворі діти, — фізично й духовно. В сучасних умовах поглиблення кризового стану у всіх сферах життя українського суспільства, втрати інтересу різних державних і громадських інституцій до проблем виховання і дитинства, погіршення соціальної ситуації, збільшення кількості дітей, що живуть у винятково тяжких соціальних умовах, різкого погіршення здоров'я підростаючого покоління, особливо після згубних наслідків Чорнобильської катастрофи, в педагогічній науці викристалізувався новий напрямок теоретичної думки – реабілітаційна педагогіка, ідеї якої набувають стрижневого значення не лише в роботі з хворими дітьми в спеціальних лікувальних закладах, а й для масової середньої школи, для поглиблення ЇЇ реабілітаційної функції, оскільки вона покликана допомогти учневі зорієнтуватися у складному й суперечливому світі, знайти вихід із кризової ситуації, допомогти відновити й набратися фізичного, психічного, морального, духовного здоров'я дітей.

Стратегічним орієнтиром в експериментально-пошуковій діяльності науковців і практиків є Національна програма "Діти України", яка дала новий імпульс у вирішенні складних проблем профілактики захворюваності та забезпечення дітей найдосконалішими видами медичної допомоги, засобами лікування і відновлення здоров'я.

Реабілітаційна педагогіка – це система педагогічних, медико-психологічних, соціальних заходів, спрямованих на відновлення, корекцію або компенсацію порушених психофізіологічних функцій, станів, особистісного й соціального статусу хворих дітей, дітей-інвалідів, а також тих, хто переніс хворобу, отримав психічну травму внаслідок різкої зміни соціальних обставин, умов життя.

Актуальним завданням реабілітаційної педагогіки є розробка ефективних методів педагогічної терапії і корекції, компенсації, ігротерапії, спрямованих на відновлення фізичного, психічного, морального та духовного здоров'я дитини.

Як відзначає І.Г.Єрмаков, реабілітаційна педагогіка покликана визначити шляхи вирішення соціальної, медичної, психолого-педагогічної проблематики розвитку дитини, життя якої обтяжене хворобою або іншими несприятливими соціально-психологічними умовами. Вона передбачає відновлення частково втрачених або послаблених властивостей і функцій організму особистості дитини з метою забезпечення максимального розвитку її індивідуальних здібностей і можливостей та активно-перетворювальної адаптації до навколишнього світу. Вона здійснюється шляхом цілеспрямованого застосування психолого-педагогічних засобів і прийомів з неодмінним використанням медичних засобів. Можливості загальноосвітньої школи не дозволяють приділити серйозну увагу кожній дитині, яка її потребує, виділяючи дітей у спеціалізовані класи компенсуючого навчання. У цій ситуації засвоєння прийомів реабілітаційної педагогіки є потребою кожного педагога, класного керівника, вихователя школи, дитячого садка, школи-інтернату. Важливим завданням реабілітаційної педагогіки є допомога кожній дитині оволодіти мистецтвом самореабілітації — механізмом і здатністю до самодопомоги у подоланні кризових ситуацій, виході із скрутного становища, поверненні на тимчасово втрачену траєкторію життєвого шляху [352. - Ч. 1,57 — 58].

Відновлення здоров'я передбачає подолання наслідків переживань, небажаних установок, невпевненості у своїх силах, тривоги про можливість погіршення стану і рецидиву хвороби. У Конвенції про права дитини підкреслюється, що обов'язок держави полягає у тому, щоб допомогти хворій дитині вести повноцінне й гідне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють почуттю впевненості у собі і полегшують ЇЇ активну участь у житті суспільства. Не менш важливим завданням є захист дитини від усіх форм фізичного та психологічного примусу.

Місія школи, а отже і класного керівника для хворої дитини має бути спрямована на утвердження особистісно зорієнтованого навчання, що передбачає відновлення фізичного та психічного здоров'я, розвиток і саморозвиток особистості учня як суб'єкта пізнання і предметної діяльності.

У навчально-реабілітаційному процесі ключовими домінантами є педагогічна підтримка і захист хворої дитини. Педагогічна підтримка передбачає організацію взаємодії класного керівника й учня у виявленні, аналізі реальних або потенційних проблем дитини, спільне проектування можливостей вирішення їх. Педагогічний захист хворої дитини — це моральна охорона її від можливих соціальних чи психологічних стресів і створення умов для самостійного опору різним негативним явищам.