Педагогічний світ Василя Сухомлинського (1918- 1970) складний і різноманітний. Він постійно осмислюється вченими-педагогами нової доби. Щоб глибоко зрозуміти мислителя, слід піднятися вище його професійних поривань, осягнути глибини його гуманістичного світогляду, який виливався у педагогіку вищої мудрості.
Сучасне йому суспільне життя В. Сухомлинський сприймав не просто, а заперечуючи ганебне, виступаючи за утвердження світлого, радісного, гідного людини духовної. Власне його життя було наповнене радощами і муками, надіями і розчаруваннями, творчими злетами і незадоволенням собою. Таке бачення В. Сухомлинського чекає свого дослідника і свого читача. Рефлексуючи над внутрішнім світом, звіряючи його з ідеалами духовної культури попередніх поколінь, В. Сухомлинський наповнює новим смислом поняття "людина". Його він використовує як пояснювальний принцип своїх творчих пошуків у сфері навчання і виховання, значно розширюючи горизонти навчально-виховного процесу. Сучасна педагогіка виховання обмежена категорією "особистість". Однак між цими поняттями є фундаментальна відмінність: особистість - це життя за масштабом людської добродійності. Шлях сходження до неї складний і тривалий. Людина - це життя за масштабом духовної краси. Особистість у цьому контексті є лише засобом, щоб стати справжньою Людиною, яка володіє великим умінням жити.
В. Сухомлинський переймався тим, що середня школа не вчить жити. За його переконанням, місія школи полягає в тому, щоб виховати людину в її гармонійній єдності. Творення людини для повноцінного життя має бути головною спільною метою педагога, батька і дитини.
У цьому розумінні виникає питання, чи не з метаморфічною метою В. Сухомлинський використовував термін "краса" стосовно духовних властивостей людини? Очевидно, краса у контексті ідеального мала для нього своєрідну, специфічну сутність. Адже в досить потаємному самосповідуванні він веде мову про "наповнення власної душі красивим, мудрим і чесним".
Є підстави стверджувати про використання В. Сухомлинським терміна "краса" щодо внутрішніх утворень в його естетичному значенні - як естетичне переживання. Про це свідчать хоча б такі його слова: "Є в цьому внутрішньому людському світі краса і потворність". На думку мислителя, краса духовності має бути прекраснішою за світ, що оточує людину: за небо і сонце, землю і пшеничне поле. Переживання духовної краси має бути сильнішим за естетичне переживання матеріальних об'єктів. Такий виховний простір відкрив В. Сухомлинський, орієнтуючи на по-справжньому інноваційний підхід до стратегії морально-духовного розвитку особистості в шкільному онтогенезі. За такого підходу утримується єдність духовного та естетичного виховання особистості, коли духовна цінність отримує подвійне одухотворення: вона переживається як душевний смисл і естетична цінність; він заперечує спонтанність і утверджує доцільну методичну керованість виховним процесом.
Естетика духовності В. Сухомлинського - це особливе естетичне переживання як переживання ідеального в собі, набутого роботою власної душі. При цьому людина отримує повноцінну духовну свободу як духовну силу, яка піднімає її над світом вітальних потреб - нижчих за своєю особистісною цінністю. Духовна краса - явище, що розвивається, і педагог має докласти всіх зусиль, щоб підняти її на вищий ступінь, забезпечити духовну зрілість вихованця.
Ідеї В. Сухомлинського не применшують класичного наукового педагогічного доробку у сфері художньо-естетичного виховання і розвитку підростаючої особистості. Він радить спершу навчити дитину вмінню радіти красі життя у всій його розмаїтості, для чого потрібні постійні вправляння, які істотно збагатили б її внутрішній духовний досвід.
Феномен "краса життя" В. Сухомлинський розглядав як результат художньо-естетичного розвитку особистості, тобто особливого її ставлення до світу, в якому вона функціонує діяльнісно, передусім як суб'єкт праці, пізнання, гри, спілкування. Це ставлення, на відміну від інших, позбавлене утилітаризму, пов'язаного із задоволенням нижчих Его-потреб. За своєю природою воно безумовне й асоціюється з вищими (духовними) переживаннями.
Така відмежованість художньо-естетичного ставлення утверджує лише переживання красивого як своєрідного світоставлення. Внаслідок цього переживання може виникнути емоційний стан трепету (від духовного піднесення) як цілковитого злиття людини зі світом у кращому його вимірі. Дія такого виміру обопільна: світ впливає на людину, благодатно змінюючи її, а людина - впливає на світ за законом Краси і Добра, тобто благоговіння перед ним. Це бачення робить зрозумілою вимогу В. Сухомлинського про необхідність своєчасного залучення підростаючої особистості до сфери мистецтва. Діяльність у ній субєкта проявляється по-різному: як самостійна творчість, виконавство, сприйняття художніх творів. Виховна стратегія і педагогічна вимога мають полягати в тому, щоб особистість спробувала себе в усіх цих формах, віднайшла своє місце (на основі відповідних здібностей) в одній з них як провідній, не ігноруючи інших.
Педагогові як організатору художньо-естетичного виховання підростаючої особистості важливо орієнтуватися на те, що'якраз повнота насолоди є головним критерієм художньо-естетичного розвитку. Тому всі його методичні засоби мають бути спрямовані на досягнення такого емоційного стану особистості.
Процес естетичного сприймання є переживанням як милуванням, результат якого - насолода. Це основний закон художньо-естетичного виховання особистості.
Одиницею художньо-естетичного розвитку є художньо-естетичний образ. Він виникає на основі естетичного сприймання як специфічного пізнання об'єктивної дійсності. Художньо-естетичне сприймання у розвинутій формі є не лише перцептивним актом, воно містить й інші психічні процеси.
Коли людина милується красою, її насолода є результатом порівняння форми предмета з формою інших дійсних чи пригадуваних предметів. Від того естетична насолода розвиненої людини завпеди повніша, оскільки вона знаходить більше мотивів для насолоди, ніж людина менш розвинена.
У художньо-естетичному образі поєднані моменти і пізнання, і естетичного переживання. Однак щоб повноправно репрезентувати художньо-естетичний розвиток особистості, він має бути глибоко просвітлений естетичним переживанням. Це означає, що естетична емоція є не лише агентом, що надає цінності певному об'єктові, а й самостійною цінністю, і в цьому вбачається її духовно перетворювальна сила, до якої має долучатися кожна підростаюча особистість.
У вихованні особистості, в якої сформовані художньо-естетичні образи матеріальних об'єктів, В. Сухомлинський вважав найдоцільнішим метод виховання красою відносин, яка полягає у взаємному творенні краси. Такі взаємини мають бути обопільним, постійним, невпинним, духовним удосконаленням.
До системи духовних цінностей, які-набувають статусу внутрішньої, духовної краси людини, В. Сухомлинський зараховував вищі духовні набутий: милосердя, доблесть, честь, благородство тощо. Вершиною людської краси вважав любов.
Духовні цінності є базовими, системо утворювальними, цим вони відрізняються від власне моральних як підпорядкованих їм. Наприклад, людська любов є не тільки красою. Вона має бути відданою, вірною, обачливою, пильною і розбірливою. Всі ці моральні цінності, мають бути об'єднаними красою любові. Моральні цінності, щоб бути відповідними конкретній духовній цінності як красі, повинні також подолати тривалий шлях виховання, перетворитися на моральну чистоту людини.
Духовна краса лише тоді набуває глибокого суб'єктивного і суспільного сенсу, коли вона проявляє себе як велика праця. Найскладнішим, болісно напруженим, щасливим, одухотвореним високими спонуками трудом В. Сухомлинський вважав любов до людини. "Щоб по-справжньому любити, - зауважував він, - треба мати могутню духовну силу. І місія школи, сім'ї, місія старших поколінь полягає в тому, щоб вдихнути в людину цю мудру силу".
У виховному процесі В. Сухомлинський особливого значення надавав вірі дитини, насамперед вірі у високе, ідеальне, непорушне, яка є осереддям людської краси. Пізнання вірою починається в сім'ї. Батьки, які живуть у злагоді, в родині, де панують взаємини чутливості до слова, думки і почуття, до погляду і найменшого відтінку настрою, - вважав В. Сухомлинський, - - уявляються дитині чимось непорушним і вічним. У взаєминах добра, злагоди, взаємної допомоги і підтримки, духовної єдності і щирості, довіри і поваги батьків перед дитиною розкривається те високе, ідеальне, на чому утверджується її віра у людську красу.
Естетика духовності для В. Сухомлинського, була не суто академічною проблемою, а стратегічним напрямом його виховних зусиль, педагогічною заповіддю для наступних освітянських поколінь.
Література