Геополітичне середовище та геополітична орієнтація країн СНД - Дорошко М.С. - Геополітичні інтереси країн Співдружності

Утворення Співдружності Незалежних Держав, її робочі органи, принципи та механізм функціонування. Після того, як на початку 1990-х pp. переговори щодо підготовки нового Союзного договору на тлі глибокої системної кризи СРСР зайшли в глухий кут, об'єктивний процес виходу республік зі складу Радянського Союзу та утворення на їхній основі незалежних держав став реальним фактом. 8 грудня 1991 р . в резиденції білоруського уряду Віскулі керівники Білорусі, Росії та України підписали Біловезьку угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Республіка Білорусь, Російська Федерація та Україна як держави-засновниці СРСР, які підписали Союзний договір у 1922 p., констатували, що "Союз PCP як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування". Угода була відкритою для всіх держав-членів колишнього СРСР, а також для інших держав, що поділяють її цілі і принципи.

21 грудня 1991 р. в Алма-Аті відбулася зустріч глав 11 суверенних країн колишніх республік СРСР, на якій було прийнято протокол до Угоди про створення СНД, за яким до складу цього об'єднання увійшли Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан та Україна. Було ухвалено рішення про створення вищих органів СНД - Ради глав держав та Ради глав урядів. Крім того, було підписано декларацію, якою підтверджувалася рівноправність учасників нового утворення, прихильність до співпраці в економічній сфері, гарантії виконання зобов'язань колишнього СРСР. У декларації зазначалось, що СНД не є ні державою, ні наддержавним утворенням. Деякий час статус спостерігача в СНД мала Грузія, але 9 грудня 1993 р. й вона приєдналася до СНД. Щодо трьох балтійських республік (Литви, Латвії та Естонії), то після відновлення незалежності їх влада вбачала майбутнє своїх держав у поверненні до сім'ї європейських народів.

22 січня 1993 р. на засіданні глав держав СНД у Мінську було прийнято Статут СНД, згідно з яким вищим органом Співдружності є Рада глав держав, що збирається на засідання два рази на рік для обговорення і вирішення принципових питань діяльності дер-жав-членів у сфері їхніх загальних інтересів. Рада глав урядів координує співробітництво органів виконавчої влади держав-членів в економічній, соціальній та інших сферах загальних інтересів. Рішення Рад глав держав і глав урядів ухвалюються консенсусом.

Постійно діючим виконавчим, адміністративним і координуючим органом Співдружності є Виконавчий комітет СНД на чолі з виконавчим секретарем, що призначається Радою глав держав. Згідно з квітневими (1999 р.) рішеннями Ради глав держав СНД кожна держава-учасниця самостійно вирішує питання про участь у будь-якому з органів СНД, а обов'язковими для неї визнаються лише ті рішення, учасницею яких вона є.

Ініціатори створення СНД не мали чітко опрацьованої концепції цього об'єднання. Самі учасники до Співдружності поставилися по-різному: Росія вбачала в ній перехідний етап на шляху до реінтеграції, решта країн розглядали СНД як засіб досягнення національної незалежності та зміцнення державності. СНД певною мірою забезпечила мирні умови для цивілізованого "розлучення" республік колишнього СРСР. Згодом, насамперед зусиллями російської дипломатії, було активізовано інтеграційний процес. СНД мала перебрати на себе основні координуючі функції економічного та господарського характеру. Почалося активне напрацювання відповідних документів і актів, що мали регламентувати її діяльність. Загалом було прийнято понад тисячу багатосторонніх документів, однак реальні практичні результати мають менше третини підписаних документів, інші - фактично залишаються і досі недієздатними.

Досвід функціонування СНД засвідчує, що однією з причин невисокої ефективності її діяльності є геополітичних та зовнішньополітичних пріоритетів його учасників. Геополітичні інтереси країн СНД є вкрай неоднорідними. Існують амбіції РФ щодо повернення статусу "наддержави", прагнення до регіонального лідерства України, Узбекистану та Казахстану, до забезпечення стійкого незалежного розвитку Грузії (через членство в європейських та євроатлантичних структурах) і Туркменистану (шляхом визнання світового співтовариства статусу постійного нейтралітету), бажання будь-що отримати доступ до дешевих енергоресурсів навіть ціною часткової втрати суверенітету та культурної самобутності (Білорусь) і, навіть, намір об'єднатися в майбутньому із сусідньою державою через спільність історичної долі, мови та культурних традицій (Молдова).

Однак попри неоднорідність геополітичних уподобань у принциповому плані держави СНД ближчі між собою за внутрішнім станом та потенціалом еволюції своїх геополітичних позицій. У цьому процесі нові незалежні держави СНД прагнуть до створення стабільної системи міжнародного регіонального співробітництва - системи, що здатна забезпечити їхню політичну й економічну безпеку.