Зовнішня політика України - Кучик О.С. - 7.1. Початок зовнішньополітичної діяльності Української Центральної Ради

7.1. Початок зовнішньополітичної діяльності Української Центральної Ради

На завершальному етані війни, після падіння монархії в Росії й утворення Тимчасового уряду, в національних околицях донедавна могутньої імперії утворилась низка національних урядів, що започаткувало державотворчі процеси. Народи цих околиць тепер мали стати складовою світового співтовариства.

Для України, яка задекларувала прагнення до відродження державності у березні 1917 р., першим і найголовнішим завданням було визначити державно-політичний статус її земель. Спроби українського народу у самовизначенні і здобутті незалежності натрапили на перешкоди, яких не знала більшість пригноблених націй. Українські прагнення наштовхнулись на інтереси інших націй у регіоні. Визначаючи причини негативного ставлення політичних кіл Росії до української автономії, В. Винниченко зазначав: "Інакше стояла справа з Україною. Призначення її автономії тягло за собою признання її окремої аціональности. А це означало — зразу зменшити "единьїй великий русский народ" на ЗО—35 мільйонів. З іншого боку, це означало перестати бути цілковитим, безконтрольним хазяїном багатої, родючої, сахарної, вугільної, хлібної території. Далі, це значило признати не тільки за царизмом, але й за самим собою вікову кривду щодо українського народу. А все це тягло за собою збіднення Великоросії, одсунення її з позиції самодержавного народу, на становище співучасника з другими народами в Росії. Другою, звідси випливаючою, причиною холодности руського громадянства до "українського питання" було його незнайомство з ним". Доволі співзвучними були оцінки британського уповноваженого у справах Східної Європи Сетон-Ватсона, коли він писав: "Для України, як і для всіх націй Російської імперії, революція 1905 року була проривом греблі, за якою акумулювалась ледве стримувана сила багатьох поколінь. У Південній Росії демократичний рух одразу набув української національної форми і його швидкий прогрес здивував навіть його прибічників. Після тридцяти років повної заборони несподівано з'явилась уславлена українська преса в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Катеринославі та Могильові...".

Однак нагода створити українську державу з'явилась, коли українці були в ненайкращому становищі. Існувало дві основні, очевидні причини:

— переважання неукраїнського населення в українських містах;

—: керівництво походило з відносно нечисленної вищої верстви (інтелігенції), тоді як більшість українців була бідними селянами поряд з багатими іноземними землевласниками-росіяна- ми, поляками, німцями. Однак і лідери суспільства, і народ намагалися побудувати вільну українську державу.

Після Лютневої революції 1917 р. в Росії було ліквідовано монархію. Визначальним наслідком революції у геополітично- му аспекті стало відокремлення та формування на її території незалежних національних державно-політичних утворень. Незалежність отримали Фінляндія та Польща; заявили про утворення національних урядів Україна, Дон, Кубань, Литва, Латвія, Білорусь, Грузія, Вірменія та ін.

З перших днів існування Центральної Ради, як органу влади в Україні, перед нею виникла проблема визначити орієнтації та основні напрями як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Особливо актуальним було завдання створити основи міжнародної політики та сформулювати принципи майбутнього статусу України.

Для кращого розуміння зовнішньополітичних пріоритетів Центральної Ради варто звернути увагу на політичні партії та організації, представники яких формували її склад і так чи інакше впливали на підготовку важливих рішень, відповідаючи за її політичні заходи:

Українська партія соціалістів федералістів (УПСФ), основним принципом якої була ідея автономії України у федерації з Росією.

Соціал^ демократична партія, що вбачала у принципі автономії найліпшу гарантію демократичних і національно-політичних прав народів Росії.

Партія соціалістів-революціонерів, що на своєму з'їзді у квітні 1917 р. висунула вимогу національно-територіальної автономії України у федерації з Росією.

Партія українських соціалістів-самостійників, яка вимагала від Центральної Ради негайного проголошення самостійності Української Народної Республіки.

Українська федеративно-демократична партія, що була заснована 23 грудня 1917 р. ї всупереч своїй назві вимагала негайного проголошення незалежності Української Народної Республіки.

Цей неповний перелік головних політичних сил з більш- менш виразною зовнішньополітичною складовою засвідчує домінування у Центральній Раді принципу національно-територіальної автономії України у федеративному зв'язку з Росією. Підтвердженням цьому можуть бути й теми доповідей, виголошених на Всеукраїнському національному конгресі 19— 21 квітня 1917 р. відомими діячами України: Д. Дорошенко ("Державне право і федеративні змагання України"), О. Шуль- гін ("Федералізм та домагання демократичної Російської Республіки"),, Ф. Матушевський ("Права національних меншин та їх забезпечення"), Ф. Крижанівський ("Про способи створення автопомпого ладу на Україні"), В. Садовський ("Автономія України в федеративній республіці"), М. Ткачонко ("Про тери- торіальпу автономію України"), П. Понятенко ("Про забезпечення національиих меншин") та іп. Як бачимо, Всеукраїнський конгрес не виходив у своїх домаганнях за межі досягнення автопомії України. Водночас він зобов'язав Центральну Раду організовувати українську владу на місцях. Розглядаючи питання про автономний устрій держави, Всеукраїнський конгрес задекларував необхідність застосувати етнографічний принцип у розмежуванні автономпих утворень, що мали б скласти оиовле- пу (демократичну) Російську Федеративну Республіку. Вбачаючи майбутнє України у федеративному зв'язку з Росією, українські діячі, очевидно, сподівалися вибудувати власну державу.

Показовими у цьому аспекті є погляди незмінного Голови Української Центральної Ради М. С. Гру шевського. Розглядаючи Україну як окрему етнографічну територію з самостійною історією розвитку, він сподівається на оновлену (демократичну) Російську Федеративну Республіку. "Українці в політичній справі хочуть утворити широку національпо-територіальпу автономію України у складі Російської Федеративної Республіки", — писав М. Гру шевський у квітні 1917 р. у статті "Якої ми хочемо автономії і федерації".

Розглядаючи питання про зовнішньополітичні орієнтації України у зазначений період, особливу увагу варто звернути на формування та генезу геополітичних поглядів М. Гру шевського. Безумовно, що останні формувалися під вирішальним впливом його наукових досліджень і стали підґрунтям зовнішньополітичної стратегії. Концепція голови Центральної Ради полягала у таких положеннях: український парод — це "народ західної культури, один із найбільш багатих східними, орієнтальними впливами, але все-таки за складом своєї культури і свого духу — народ західний". Тоді як історичні умови орієнтували Україну на схід, "географічні орієнтували і орієнтують — на Чорне море". Однак відновлення традиційної західної орієнтації не означало одновекторності української зовнішньої політики. На переконанням М. Грушевського, Україна мала "вияснити свої засоби, завдання й потреби, тим часом не поспішаючи замикатись в який-небудь один круг зв'язків, відносин, впливів, а брати як можна ширше, широкоотвертою рукою все, що може бути корисним".

Реально оцінюючи становище, що виникло після Лютневої революції в Росії, М. Грушевський виступає як прибічник автономії України у федеративному зв'язку з Росією, при цьому автономії національно-територіальної, розуміючи об'єднання всіх українських етнічних земель у єдину національну територію, яка становитиме автономну частину федеративної Росії. Єдиний шлях утілення цієї ідеї М. Грушевський вбачав у децентралізації держави й організації широкого самоврядування на національних територіях. Розглядаючи федерацію побудованою на добровільних засадах і принципах широкої національно- територіальної автономії, Грушевський та його однодумці не висували питання про відокремлення від Росії, а лише унормування стосунків з останньою.

Ідеальними відносинами України з Росією М. Грушевський тоді вважав відносини двох рівноправних членів федеративної демократичної республіки. Водночас він зазначав: якщо Україна матиме широку політичну автономію своєї національної території, а Росія залишиться централізованою державою, то налагодження між ними нормальних стосунків буде неможливим. "Становище України буде забезпечене і її відносини з Росією лише тоді будуть певними, коли всі частини Російської імперії будуть не лише автономними провінціями, а державами, об'єднаними федеративними зв'язками". Як голова Центральної Ради, Грушевський намагався втілити ці ідеї в життя, для чого провадилися переговори з Тимчасовим урядом із питань автономного статусу України. Вимоги українців на той час не виходили за межі надання Україні статусу автономії. Згодом, оцінюючи діяльність Центральної Ради, М. Грушевський писав: "Українофіли так давно намагалися запевнити російський уряд про скромність і нешкідливість своїх намірів, що й справді не раз опускали можливість якихось ширших і дальших постулатів".

До середини травня 1917 р. Українська Центральна Рада сформувала свої вимоги щодо розширення самоврядування. Для впровадження в життя цих вимог до Петрограда відбула українська делегація на чолі з В. Винниченком, яка представила члену Тимчасового уряду князеві К. Львову меморандум із дев'яти вимог:

Визнання автономії України.

Гарантії допущення України на майбутні міжнародні конференції з метою об'єднання українських земель, які входили до складу імперії Габсбургів, із землями Східної України.

Прийняття українського спеціального комісара при Тимчасовому уряді.

Призначення спеціального комісара Тимчасового уряду в Україні.

Дозвіл організувати українські частини в лавах російської армії.

Легалізація українського шкільництва.

Призначення українців та україномовних осіб на урядові посади в Україні.

Надання коштів з державної скарбниці для розвитку української культури, яка тривалий час була під гнітом старого режиму.

Повернення зі заслання й ув'язнення українців, у тому числі громадян Галичини, які перебували в військових таборах.

Тимчасовий уряд неохоче йшов на переговори з посланцями від Української Центральної Ради. З властивим йому гумором, В. Винниченко так описує переговори, мотиви, через які члени комісії відмовляли в задоволенні майже всіх вимог делегації, особливо щодо автономії України: "Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулися Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут, від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі збори, почали вимахувати руками, розхристалися і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму. О, ні, в такому розмірі вони нізащо не могли признати автономії. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну хай ще Волинь, ну та хай уже й Чернігівщину, це вони могли б ще признати українськими. Але Одеса з Чорним морем, з портом, зі шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це — Новоросія, а не Малоросія, не Україна.

Там і населення в більшості не українське, то, словом, руський край".

Делегація повернулася до Києва практично ні з чим. Тоді Центральна Рада звернулася до українського народу зі своїм Першим Універсалом, який був проголошений 23 червня 1917 р. Хоча він мав дещо декларативний характер, проте створив перший уряд України — Генеральний Секретаріат на чолі з В. Винниченком. Цей меморандум став предметом тривалих дискусій між делегацією Центральної Ради і Тимчасовим урядом. Отримавши категоричну відмову в наданні автономії, Центральна Рада 3 червня винесла резолюцію, в якій, зокрема, йшлося: "...Тимчасовий уряд свідомо пішов проти інтересів трудового народу України і всупереч ним же проголошеному принципу самовизначення народів. Через це збори Центральної Ради визнають необхідним: приступити до закладання підвалин автономного ладу в Україні...".

Перший Універсал настільки налякав Тимчасовий уряд, що з Петрограда терміново прибула до Києва делегація від Тимчасового уряду у складі трьох міністрів — Керенського, Терещен- ка, Церетелі. З великим небажанням вони все ж таки визнали право України на автономію, але не згадавши про неї й словом. Погодилися вони й із тим, що Центральна Рада виробляє особливий статут своєї діяльності й повноважень і подає Установчим зборам на затвердження. Проте в Петрограді й такі мізерні поступки міністрів "сепаратистським" прагненням України викликали заперечення, навіть урядову кризу, і основні домовленості так і не були реалізовані. Тоді 16 липня 1917 р. Центральна Рада ухвалює свій Другий Універсал. У цьому більш конкретному документі вона визнавала Установчі збори, які мали затвердити автономію України, одночасно наголошуючи, що Україна не має наміру відокремлюватися від Росії. Варто зауважити також те, що на вимогу міністрів Тимчасового уряду чисельний склад Центральної Ради змінився. До неї увійшли представники різних політичних та громадських організацій і представники національних менше, що проживали в Україні. Тепер кількість її членів становила 822 особи.

Розроблений Центральною Радою досить поміркований "Статут Вищого Управління України" уряд Керенського все ж не затвердив. Натомість було запропоновано "Тимчасову інструкцію...". Ця інструкція значно обмежувала права України. Серед умов, що урізали навіть ту куцу автономію України, якої просили національні діячі, були такі:

Генеральний Секретаріат має призначати Тимчасовий уряд на пропозицію Центральної Ради.

Юрисдикції Генерального Секретаріату підлягали тільки п'ять (з дев'яти) українських губерній — Київська, Волинська, Подільська, Полтавська, Чернігівська (без півпічних повітів). Іпші українські губернії — Харківська, Херсонська, Катерипо- славська й Таврійська — управлялися з Петрограда. Вони мали право висловити свої побажанпя про приєднання до України.

Зменшувалася кількість геперальпих секретарів (узагалі в уряді спочатку не було секретарства закордонних справ).

До складу уряду мало входити чотири представники нацменшин.

РІавіть такий документ був сприйнятий прихильно українськими політиками. Тому, коли Тимчасовий уряд видав декларацію про самоврядування в Україні, жодним словом не згадуючи про автономію, В. Винниченко зауважив: "Ми на це згодились, хай тішаться, що ніби не дали автономії. Нам не слова були потрібні, а факти. Факт же був той, що з моменту оголошення цієї декларації Україна мала окреме управління, окремий уряд, а це і була та автономія, від якої так ховались три міністри (йдеться про міністрів-кадетів Тимчасового уряду — О. К.у) Даючи оцінку результатам переговорів, М. Грушевський зазначав: "Те, що пропонувала Центральна Рада Тимчасовому уряду ще в квітні, ...лише перед лицем всеросійської розрухи було оцінено відповідно".

Урядова криза в Петрограді, яка завершилася відставкою чотирьох міністрів-кадетів через питання української автономії, дещо змінила погляди західних політиків, зокрема посла Ве,- ликої Британії у Росії Д. Бюкенена, на український визвольний рух. Українсько-російська суперечка, що розгорнулась у липні 1917 р., дала йому підстави надіслати повідомлення до Форін Офісу, в якому, зокрема, йшлося: "українське питання" розглядається не стільки з мілітарної (військової), як з політичної точки зору, це страх, що приклади Фінляндії і України можуть призвести до нових криз (у Росії — О. К.)''.

Пов'язуючи відставку кадетів з українським питанням, Бюкенен принагідно звертає увагу на відсутність підтримки кадетів у Тимчасовому уряді. З цього приводу він занотував у щоденнику: "Терещенко і Церетелі щойно повернулися з Києва з проектом угоди з Радою стосовно врегулювання "українського питання". Кадети відкинули цей проект на тій підставі, що в разі його затвердження уряд України узурпував би права Установчих Зборів".

"українська проблема", як засвідчують численні матеріали, доволі швидко стала предметом зацікавлення західних політиків. Питання української автономії порушувалося під час відвідин Києва у липні 1917 р. представником проекту Велін- гтон-Хауз, британським професором Парссом, який зустрічався з провідними діячами українського національного руху, зокрема, М. Грушевським. Об'ємний звіт про своє перебування він передав через Бюкенена у Форін Офіс. У звіті Парес підсумовує, що українські цілі визначаються як бажання національної автономії у межах сфедерованої Російської Республіки.

Ця інформація для Форіп Офісу мала визначальний вплив і на формування поглядів Бюкенена щодо України. Спостерігаючи стабільну ситуацію в Україні, британський представник звернув увагу на це, як на надію врятування Росії, де ситуація набувала щораз виразніших ознак дестабілізації. Нестабільність була настільки відчутною, що дала підстави Бюкененові надіслати восени 1917 р. застережну телеграму британському консулові у Києві: "Зважаючи на непевне становище тут, ви повинні зробити все для того, щоб завадити будь-кому з англійців їхати в Петроград, оскільки британці стали тут об'єктом претензій"-

Федералістські настрої українських національних сил привели їх до скликання 23—28 вересня 1917 р. з'їзду представників національностей колишньої Російської імперії. До Києва прибули литовці, латиші, естонці, грузини, татари, білоруси, молдовани, донські козаки, буряти, євреї. Всі вони, за винятком представника Литви, висловилися за федеративний устрій майбутньої Російської держави.

Щоправда, навіть обмежена Тимчасовим урядом діяльність першого українського уряду викликала занепокоєння певних кіл російської демократії. Не знайшовши кращого варіанта, у Петрограді ухвалюють рішення викликати найзатятіших членів Генерального Секретаріату до столиці, де й заарештувати, а потім без церемоній розігнати в Києві Центральну Раду, на чому й завершити гру в демократію. Нічого не знаючи про ці підступні плани, запрошені виїхали до столиці, але там уже порядкували інші сили — більшовицький уряд — Рад- нарком.

Нестабільність у Росії, функціонування більш сталих національних державно-політичних утворень, серед них і України, призвело до того, що Антанта нав'язала стосунки з новоутвореними республіками. Листопадові події 1917 р. в Росії стали цілковитим шоком для західпих держав і зумовили їхнє зближення з урядом У HP.

До часу падіння Тимчасового уряду Україна фактично не розглядалась як об'єкт міжнародних відносин і не була предметом зацікавлення в геополітичному плані для інших держав. Це пояснювалось зайнятістю політиків Антанти проблемами війни. Важливим був чинник збереження дієвого фронту проти держав Четверного союзу. Очевидно, намагання утримати фронт стало визначальним у налагодженні відносин Великої Британії та Франції з українським урядом.

Після захоплення у Петрограді влади більшовиками Українська Центральна Рада приймає 20 листопада 1917 р. Третій Універсал, проголосивши ним створення Української Народної Республіки. Тепер Україна хотіла вступити до федерації, до якої увійшли б Крим, Кавказ, Військо Донське, Кубань, Сибір, Молдова, Башкирія. Центральна Рада закликала їх створити соціалістичні республіки, які й увійшли б до такої федерації, з якою могли б швидше примиритися Німеччина та Австро- Угорщина.

Третій Універсал декларував дуже широке коло різноманітних політичних і соціальних прав та свобод. Надзвичайно важливим було становлення української державної території та кордонів України, включивши до її складу також Катеринославську, Харківську, Херсонську та частину Таврійської губерній (без Криму). Йшлося й про можливість приєднання до України на основі волевиявлення населення етнографічно українських Курщини, Вороніжчини, Холмщини й низки сусідніх губерній та областей, де на значній території переважали українці. Росіянам, полякам, евреям та іншим національним меншинам надавалося в Україні право на створення широкої національно-персональної автономії. Значною мірою під впливом настроїв народних мас та більшовицького "Декрету про мир", у документі було заявлено бажання до миру, "Волею й іменем Української Республіки ми, Українська Центральна Рада, станемо твердо на тому, щоб... через Центральне правительство примусити й спільників і ворогів негайно розпочати мирні переговори".