Основи сучасної політології - Цюрупа М.В. - Тема 3.7. Держава - суб'єкт політики, інститут політичної системи суспільства

Тема 3.7. Держава - суб'єкт політики, інститут політичної системи суспільства

3.7.1. Держава - базовий інститут політичної системи суспільства

При розгляді першого питання не буде новелою вказівка на те що держава визначає зміст, спрямування та реалізацію зовнішньої та внутрішньої політики, це найважливіший суб'єкт політики, бо вона є уособленням влади, сили, авторитету, могутності нації. Томас Гоббс вказував, що у могутності держави зливаються всі сили суспільства: "Держава — це єдине лице (One Person), яке може використовувати силу і засоби всіх тих, хто зробив його відповідальним, і так, як воно вважає необхідним для їх же миру та їх спільного захисту".

В сучасних умовах ми розглядаємо державу як "вісь", на якій "обертається", функціонує вся політична система, бо вона:

• Головний суб'єкт суверенітету нації;

• Базовий інститут політичної системи;

• Найважливіший суб'єкт міжнародного права;

• Виразник загальнонаціональних інтересів;

• Представник всього населення на міжнародній арені;

• Має виключне право на легітимне застосування сили всередині суспільства та у міждержавних відносинах;

• Політична цілісність, яка утворена на базі національної, інтернаціональної, квазінаціональної єдності народонаселення;

• В умовах глобалізації та інтернаціоналізації всього суспільного життя продовжує виконувати головні регулятивні функції в соціально-економічній та політичній, оборонній сферах.

Практично всі політологічні теорії визнають видатну роль держави у формуванні і здійсненні нею політики на внутрішній та міжнародній арені, у веденні збройної боротьби як одного із засобів державної політики.

Приймаємо як робоче таке визначення: держава — базовий інститут політичної системи суспільства, історично обумовлений спосіб організації та здійснення влади у соціально неоднорідному суспільстві.

Держава є об'єктом вивчення багатьох суспільних наук — права, соціології, однак політологічний аналіз держави виходить з того, що це є особливим (владним) способом впорядковане суспільство, в якому всі сили спрямовані на нормальне функціонування суспільних інститутів у загальному масштабі.

Ми вважаємо, що при дослідженні держави повинні застосовуватись методологічні новації, зокрема зважати на те, що у світовій практиці, по-перше, поширюється утилітарний або прагматичний підхід до типології держав: діючий президент США та його політичне оточення часто вживають терміни "держави-парії", маючи на увазі їх агресивну спрямованість проти країн-лідерів з так званим "золотим мільярдом населення", тобто процвітаючих. По-друге, слід визнавати зміну функцій держави у смислі здатності її регулювати так чи інакше всі сфери соціального життя.

Видатні мислителі сучасності неодноразово вказували на неможливість існування людської спільноти поза державою: "Людство не може жити поза державою, - вказував непримиренний російський критик більшовистської державності Микола Бердяєв, - воно мусить бути підпорядкованим закону. Держава є об'єднуючою, упорядковуючою і організуючою силою, яка відбита в пітьмі і гріху". Нагадаємо, що у М. Бердяєва є певне ототожнення суспільства і держави, так само як і у Т. Гоббса, однак ми розглядаємо такий вислів нього непримиренного критика російського комунізму як акцент на розумінні важливості держави у впорядкування суспільного життя.

Аристотель визначав державу як ціле, що передує появі частини -людині, бо остання є політична істота, у Цицерона держава — це справа всього народу (республіка), а у Макіавеллі держава несе в собі елемент абстракції (Stato).

Політологічний аналіз держави включає в себе осмислення атрибутів держави, форм державного управління та державного устрою, структури держави, її "силові" можливості, ефективність апарату примусу та інші. Особливе місце у XXI столітті повинен зайняти аналіз сили держави, яка відтепер розглядається у більш широкому контексті, ніж раніше. У минулих століттях сила держави ототожнювалась з економічною та військовою потугою, здатністю чинити тиск на інших у міждержавних відносинах, а у новому XXI столітті вживається поняття "м'яка сила", що по-особливому проявляє себе у культурному та гуманітарному міждержавному просторі. Особлива роль у її структурі почалась відводитись "енергетичній силі": не випадково оголошення про утворення "Газового ОПЕК" об'єднання країн, які поки не мають визначної економічної та військової потуги — крім Росії це Іран, Венесуела, Алжир та інші енергетично сильні держави — сприймається з насторогою західними країнами як їх колективну спробу грати більш значну роль у світовій політиці. Зауважимо у річищі нашої тези відносно намагань саме Росії широко використовувати "м'яку силу", що ця колективна заява зроблена з її участю.

Аналітики пострадянського простору вказують, що м'яка сила сучасної Росії включає, окрім енергетичного фактору, ще формування російського гуманітарного простору, поширення російського менталітету та способу політичного мислення, натомість "м'яка сила" Китаю — масштабні програми допомоги країнам „третього світу", особливо великі інвестиції вкладаються в економічне будівництво, матеріальна допомога з належним озброєнням національних армій Африки, Латинської Америки також інтенсивно проводиться Китаєм.

Для України це питання актуалізовано скоріш за все із її відчуттям впливу цієї сторонньої ("м'якої") сили на соціально-політичні та економічні процеси — йдеться насамперед про енергетичні важелі Росії, далі про її геополітичний, соціокультурно-мовний тиск. Однак не менш важливим, ніж знайти адекватну економічно-політичну відповідь на вплив цієї сили, Україні слід зміцнювати здатність використовувати власну "м'яку силу".

М. Михальченко у книзі "Україна: запасний гравець Європи" признає, що наша сила подібного ґатунку може бути представлена як потенційна у контексті розвитку конфігурації зв'язків між країнами Європи, при якій Україні буде відведена роль "мосту" "Схід-Захід", "прикордонної смуги" між християнською та ісламською цивілізаціями. "М'яка сила" сучасної України не як потенційна, а як актуальна міститься у її миротворчому потенціалі при вирішенні численних конфліктів, у прикладі здійснення ненасильницької "оксамитової" політичної революції тощо.

У контексті сучасної політології принциповим є положенням пріоритету повноважень, прав і обов'язків держави як цілісного інституту перед його частинами. Ніяка най впливовіша організація, будь-то частина держави чи якась така, що невизнана державою легітимною політична організація, наднаціональне, наддержавне утворення не може заступати місце держави, однак у реальній політичній практиці буває по-іншому. Відомий американський політолог Генрі Кіссінджер у статті "Уроки Лівану" пише, що партія "Хезболлах" з власними збройними формуваннями веде збройну боротьбу проти держави Ізраїлю. Вона є "державою" всередині держави, має більш потужну армію, ніж легітимний уряд. Саме у цьому ним вбачається одне із глибоких джерел негараздів у ліванському суспільстві після загадкової смерті харизматичного політичного лідера Ясира Арафата.

У історичному аспекті проблеми держави нагадаємо, що перші рабовласницькі держави виникли у осередках світових цивілізацій приблизно 3,5 тис. років тому - Єгипет, Вавилон, Іудея, Індія, Китай. Всі вони, окрім чітко окресленого майже необмеженого владного бюрократичного апарату, вирізнялись також значною воєнною потугою.

У політологічній думці склалось декілька концепцій держави, кожна з яких має методологічне значення для визначення функцій і ролі сучасної держави у формуванні та здійсненні політики.

Теологічна концепція держави, запропонована Аврелієм Августином та Фомою Аквінським — філософами теологічної парадигми політичного мислення - заснована на визнанні того, що земна держава, недосконала і гріховна, є слабкою, невиразною копією Граду Небесного (небесної держави). Земна держава заснована на насильстві, на любові до наживи, у той час як Небесний Град заснований на любові до Бога, тому Церква вища за державу, а світська влада поступається релігійній.

Зауважимо, що мусульманська теологічна концепція виходить з того, що держава має найкращу досконалу форму у випадку утворення халіфату, де політичний володар водночас, окрім соціально-політичних функцій, виконує функцію охорони релігійної общини. Термін його повноважень залежить не від виборців, а від дотримання ним "правильного" коранічного шляху. Значення теологічної концепції держави ми вбачаємо у прихованих претензіях релігійних структур на владні повноваження.

Концепція насильства має витоки у міркуваннях Д. Юма, Я. Гумпловича та Є. Дюринга стосовно того, що політична влада утворюється шляхом захоплення її сильнішим прошарком суспільства, тому державу утворили наймогутніші верстви — військові ватажки - вожді, які, спираючись на військову силу, примусили народ підкорятись їм. У подальшому звичка до покори лежить в основі відносин держави та народу.

Договірна концепція Т. Гоббса та Дж. Лока, Ж.-Ж. Руссо заснована на визнанні договірних взаємин між народом та державною владою, ті пов'язані взаємними зобов'язаннями підтримувати державу і права народу.

Неоліберальна концепція держави Дж. Локка виходить з того, що держава як "нічний сторож" потрібна лише тоді, коли громадяни не можуть самі себе захистити. її головна функція полягає у захисті прав, свобод, гідності людей.

Окрім держави є такі соціальні утворення, що можуть нагадувати державу, зокрема колонії, напівколонії, "квазідержави", тому є сенс розглянути основні, невід'ємні характерні риси (атрибути) держави. Річ у тому, що колоніальні адміністрації, домініони, колонії, протекторати, суб'єкти конфедеративних утворень не володіють у повному обсязі найвищою, суверенною, універсальною владою, не мають повноцінної збройної організації. Остання у політичній науці не віднесена до основних ознак держави, але на практиці з 200 держав-членів ООН лише 1-2 держави не мають збройної організації.

Основними атрибутами держави є наступні її складові.

1. Наявність системи суверенної політичної влади, як правило, поділеної на три гілки - законодавчої, виконавчої, судової. Суверенітет держави означає, що держава володіє найвищою і необмеженою владою над своїми громадянами - об'єктами влади у межах своєї території. Йдеться про владу над усіма людьми, які знаходяться на території держави. Відмова сучасних держав від частини свого суверенітету у цьому випадку робиться добровільно, для входження у наддержавні об'єднання типу Європейського союзу (27 держав станом на 2008 рік) і із значними застереженнями.

2. Територія, окреслена сухопутними, повітряними та морськими кордонами. Смисл поняття держави нерозривно пов'язаний з конкретною територією, на яку поширюється її влада, а закони на ній мають обов'язкову для виконання силу. Територія включає землю, надра, повітряний та водний простори. Як свідчить історія, саме територіальні претензії одних держав до інших часто спричиняли численні конфлікти та повномасштабні війни.

Останнім часом територіальні претензії держав набувають більш тонку форму — "наукове обґрунтування" приналежності континентального шельфу до основної території: так, влітку 2007 року глибоководні апарати Росії встановили прапори Росії на дні океану під Північним полюсом, що викликало дипломатичний протест США та військово-технічні приготування до адекватних акцій Канади. Інколи, внаслідок принципової неможливості вирішення територіальних проблем між суверенними державами виникають "квазідержави" на таких спірних територіях, наприклад, Трієст у 50-х роках XX століття був територією, на яку претендували одночасно Італія та Югославія. Останні мають деякі ознаки держави, однак без суверенітету не можуть вважатись повноцінними державами.

У рамках загальної політології важливим є вирізнення за територіальною ознакою анклавів - держав, територія яких з усіх боків оточена територією іншої, однієї держави. Зрозуміло, що здійснення самостійної політики в умовах, коли твої кордони контролюються одним сусідом, як, наприклад, Лесото, що оточена ПАР, вкрай ускладнено.

3. Народонаселення, оформлене у межах держави у інститут громадянства, є обов'язковою прикметою держави. Жодна особа, навіть особа без громадянства — апатрид - не може жити за межами будь-якої держави, не підкорятися їй, бо належність людини до держави є обов'язковим і регулюється внутрішнім та міжнародним правом. Держави можуть складатися з народонаселення однієї національності (це трапляється рідко, але у минулому столітті такими державами були ФРН чи Сінгапур), але здебільшого сучасні держави є багатонаціональними. За таких умовах зусилля влади спрямовані на те, щоб врегулювати міжнаціональні конфлікти, які виникають між представниками різних національних груп. Об'єктивною основою таких конфліктів всередині держави є наявність десятків і сотень етносів різних культур, що тяжіють до утворення власної державності. Інколи "бездержавні" нації можуть нараховувати мільйони людей (курди на Близькому Сході) і складати великі труднощі для багатонаціональних сусідніх держав.

Міжнаціональні конфлікти всередині держав ведуть до сепаратизму як практично-політичного руху за розкол однієї держави і можуть призводити навіть до розпаду багатонаціональних держав (колишні Югославія, Чехословаччина, а з певною долею умовності і Радянський Союз). Не може бути держави без народу, але протилежна ситуація можлива: український народ впродовж сотень років панування російського царату до оголошення незалежності у 1991 році, розкиданий по десятках країн єврейський народ до утворення Ізраїлю у 1948 р., курди й дотепер, народ басків у Іспанії, ще сотні інших етносів не мають власної державності.

Кількість населення держави складає важливий покажчик її боєздатності: так потужна світова країна Росія, за повідомленням іноземних джерел, зокрема, часопису "Weekly", може у 2050 році мати менше 100 мли. чол., а у 2080 році вже менше 60 млн., що підірве її основи національної безпеки. Нагадаємо, що сусідній з Росією Євросоюз налічує 430 мільйонів, а КНР — 1300 мільйонів громадян.

4. Система законодавства та здійснення правосуддя являється важливою ознакою та специфічною стороною життя держави. Основний порядок організації соціально-економічного та політичного, духовного життя держави, закріплено в основному законі держав - конституції. Більшість держав у сучасному світі мають записані конституції (за виключенням, наприклад, Великої Британії, Ірану, Саудівської Аравії, Бутану, Оману).

В нашій країні Конституція була прийнята 28 червня 1996 року, а змінило неї внесені Верховною Радою у грудні 2004 році і, як не безпідставно вважають аналітики, не виважені та поспіхом.

Деякі політичні мислителі Африки (Муаммар Каддафі), та мусульманські вчені вважають, що конституцією мають бути вічні релігійні настанови , або віковічні традиції, а не мінливі людські політично-правові ідеї та конституційні проекти.

5. Монополія на легальне застосування сили, зокрема збройної. У державі створені спеціалізовані органи примусу призначені для використання сили, як-то: армія, поліція, прокуратура, установи відбуття покарання, які застосовуються у конкретних ситуаціях, передбачених законом.

Зазвичай законами держави встановлені чіткі умови застосування сили —надзвичайний стан, стан війни, масові заворушення, брутальні порушення громадського спокою тощо. Діапазон здійснення державного примусу шляхом застосування сили простягається від обмеження свободи до фізичної ліквідації людини (смертна кара за вироком суду та приведення його у дію державними органами). Останнім часом смертна кара у багатьох демократичних державах відмінена або не визнається як право держави. Страта колишнього диктатора Іраку Саддама Хусейна ще раз нагадала цивілізованому людству щодо неоднозначності проблеми міждержавного втручання у права людини, серед яких основоположним є право на життя.

6. Наявність органів публічної політичної влади, системи органів і установ, які здійснюють функції державного управління, регулювання, контролю. Апарат влади держави, як правило, складається з представницьких органів — парламенту, Зборів, органів місцевого самоуправління та самоврядування, виконавчих органів—президента чи прем'єр—міністра, уряду, органів місцевого (регіонального) врядування, органів державного контролю.

7. Органи для стягнення податків або фіскальні органи є важливим економічним атрибутом держави, бо на податки утримується апарат влади, проводяться загальнодержавні програми соціальної підтримки громадян, роботи державного масштабу. У межах марксистської парадигми політичного мислення вважалось, що стягнення податків — примусових платежів з фізичних та юридичних осіб, встановлених державою—є специфічною ознакою і важливою функцією країни, щоб ще раз підкреслити її насильницький характер. У деяких сучасних роботах ця функція не вказана. На наш погляд, це не є вдалою соціально-політичною характеристикою держави, тим більше, що лікарі, вчителі, державні службовці утримуються за рахунок податків.

Під функціями держави розуміють основні напрямки її діяльності, які розкривають її соціальну сутність і призначення. Вони випливають також із вищерозглянутих державних атрибутів.

Функції можна поділити за напрямками політики — внутрішні та зовнішні а також функції національної держави у справах світової спільноти. Функції держави також можуть бути постійними та тимчасовими.

Внутрішніми функціями держави є:

- політична функція складається з забезпечення функціонування публічної влади тієї соціальної сили, яка є пануючою у суспільстві, встановлення політичної координації з іншими державами особливо у рамках міждержавних об'єднань;

- економічна (господарська) функція означає, що держава є організатор та координатор матеріального виробництва і розподілу благ, а також вищий регулятор економічних відносин всередині всього суспільства;

- соціальна функція складається із здатності держави як організатора соціального забезпечення малозабезпечених громадян та виконання соціальних програм;

підтримка законності та правопорядку, бо тільки держава дійсно гарантує стабільний порядок у суспільстві та захищає суспільний лад від дестабілізації шляхом видання законів, нормативних актів та стеженням за їх виконанням;

- культурно-виховна та наукова функції забезпечують певну ступінь свободи своїм громадянам у царині духовності, науки та водночас демонструє здатність узгодження багатоманітних інтелектуальних проявів;

- є функція узгодження інтересів різних соціальних груп та індивідів, бо держава виступає інституціональною інтегральною формою вирішення, приглушення, розв'язання соціальних конфліктів;

- інноваційна функція поля гає у використанні інтелектуальних досягнень, запровадженні новітніх соціально-економічних технологій у порівнянні з іншими державами. В галузі зовнішньої політики найважливішими завданнями держави є:

• захист національних інтересів на міжнародній арені;

• розвиток міжнародного співробітництва;

• організація оборони країни для організації відбиття агресивного нападу індивідуально або колективно разом з іншими державами у складі коаліції;

• створення сприятливих умов на зовнішньополітичній арені для вирішення внутрішньополітичних завдань.

• координація спільних зусиль у справі протистояння новим загрозам з боку терористичних організацій.

За часом виконання усі функції держави можна розділити на тимчасові та постійні. Якщо тимчасові функції здійснюються лише на певному етапі існування держави (наприклад, під час війни, у надзвичайних ситуаціях), то постійні функції реалізовуються протягом усього терміну існування держави.

Функції держави, їх конкретний зміст та наповнення змінюється залежно від характеру історичної епохи. Через функції реалізується основне соціальне призначення держави.

В умовах глобалізації, коли зростає інтернаціоналізація всіх аспектів життя, деякі функції, наприклад, в галузі економічного регулювання, проведення культурної, інформаційної політики держави значно обмежуються. У зв'язку з цим, ми не можемо погодитись з авторитетними висловлюваннями, що "загальною тенденцією є зростання ролі держави у вирішенні проблем суспільного розвитку". Скоріш за все, зростає роль міждержавних організацій, самодіяльних об'єднань, громадянського суспільства тощо.

Крім того, існують відмінності ще і у тлумаченні функцій держави у різних політичних доктринах:

1) Марксистська парадигма політичного мислення акцентує увагу на насильницьких, класових функціях держави;

2) Представники класичного лібералізму {І. Бейтам, Б. Констан та ін.) вважають, що держава виконує виключно функції правового регулювання відносин між автономними, вільними громадянами і не повинна втручатися у економічну та соціальну сферу;

3) Теоретики соціального лібералізму (Д. Кейнс та ін.) вказують, шо держава повинна більш активно втручатися в економічне життя, виконувати регулятивну, фіскальну, соціальну функції (виконання соціальних програм);

4) У концепціях "плюралістичної демократії" (Г. Ласкі, М. Дюверже та ін.) на перший план виводять владні функції держави, яка має виконувати роль координатора і арбітра між конкуруючими політичними силами, забезпечувати правові умови для вільної політичної конкуренції;

5) Неоконсервативні течії (тетчеризм, рейганізм) виступають за посилення політико-владних функцій держави і виступають проти здійснення економічної та соціальної функцій, які, на їх думку, породжують утриманську психологію та бюрократизацію всередині суспільства. Основними функціями мають бути створення гарантій для внутрішньої та зовнішньої безпеки, підтримка політичної та духовної єдності нації, формування національно-державницької свідомості.

Відмінності у обсязі функцій держав дозволяють кваліфікувати політологам США типи держав як:

- "пустотіла" держава, функції якої виконують інші соціально-політичні інституті та органи, такими є, зокрема, проголошені "республіка Ічкерія" (Чечня);

- тоталітарна держава, у якій всі суспільні функції сконцентровані у державі, а громадянське суспільство відсутнє в смислі виконання вищевказаних функцій;

- соціал-демократичні держава, у якій обсяг регуляторних функцій обмежено, а ті здійснюються під гаслом соціальної справедливості.

Наше відношення до такої класифікації держав суперечливе. З однієї сторони, правильно підмічено мінливу роль функцій держав у сучасному світі, а з іншого боку—сутність держав не має залежати від обставин соціально-політичного характеру, які на даний час звужують або розширюють функції держави.

Останнім часом активно дискутується роль держави у глобалізованому суспільстві. Нову трактовку ролі держави пропонує А. Турен, висловлюючи думку про кризу класичного уявлення про державу. "Сьогодні, - пише автор, - держава стала "активною владою", якій випало управляти не лише економічною діяльністю, але й багатьма сторонами суспільного життя. Із юриста вона стала економістом, зберігаючи свої воєнні і дипломатичні атрибути. Ця еволюція має ту перевагу, що роль держави не зводиться, як колись, до політичних і юридичних функцій і тому вона не є більше лише репресивним органом. Але паралельно, і це головний пункт, дистанція між державою і суспільством не перестає збільшуватися".

Таким чином, держава є найважливіший базовий інститут політичної системи суспільства, її владно-насильницький характер закономірно випливає з її походження та соціального призначення в умовах соціально неоднорідного суспільства. Акумулюючи в своїх руках владні повноваження, держава соціально-політично інтегрує все суспільство. В умовах глобалізації державам все складніше контролювати та спрямовувати інтернаціональні економічні, культурні, інформаційні зв'язки. Влада національної держави піддається ерозії при їх включенні у наднаціональні об'єднання типу ЄС і можна констатувати певну передачу частини державного суверенітету.