Інформаційна безпека є необхідною умовою існування як особи, так і держави та суспільства загалом. Виходячи з цього доцільно виокремити такі рівні забезпечення інформаційної безпеки:
o рівень особи (формування раціонального, критичного мислення на основі принципів свободи вибору);
o суспільний (формування якісного інформаційно-аналітичного простору, плюралізм, багатоканальність в отриманні інформації, незалежні потужні ЗМІ, які належать вітчизняним власникам);
o державний (інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності державних органів, інформаційне забезпечення внутрішньої та зовнішньої політики на міждержавному рівні, система захисту інформації з обмеженим доступом, протидія правопорушенням в інформаційній сфері, комп'ютерним злочинам).
При виробленні та реалізації державної політики у сфері забезпечення інформаційної безпеки необхідно враховувати ряд принципових позицій.
По-перше, правове регулювання у сфері інформаційної безпеки тією чи іншою мірою стосується закріплених у Конституції прав особи на інформацію, положень про демократичний устрій, плюралізм думок тощо, законодавств про інформацію, про забезпечення національної (державної) безпеки, охорону державної та комерційної таємниці, діяльність засобів масової інформації, Інтернету, а також питань захисту інформації з обмеженим доступом.
По-друге, питання, пов'язані зі зміною чинного законодавства України в цій сфері, були, є і будуть заручниками внутрішньої політичної боротьби у державі. Будь-який розгляд у стінах Верховної Ради України питань, пов'язаних зі становленням демократичних інститутів, плюралізму, статусу ЗМІ, їх незалежності, неминуче буде предметом гострих дискусій.
По-третє, важливою складовою державної політики в будь-якій сфері необхідно визнати інформаційне забезпечення. Така
діяльність буде важливим компонентом інформаційної безпеки України протягом всього періоду інтеграції. Якщо українські політики не спроможуться сформувати чіткі цілі, які відповідатимуть національним інтересам, і адекватно донести їх до громадськості -тоді за них це обов'язково зроблять зовнішні суб'єкти. А вже потім під організованим ззовні тиском громадськості відповідні рішення таки будуть ухвалені (через, наприклад, процедуру референдуму, як це було у Словаччині в 1997 р.). але чи будуть вони відповідати інтересам України?
Діяльність у такому напрямі повинна включати постійний моніторинг громадської думки, який доцільно проводити за допомогою соціологічних досліджень та технологій контент-аналізу.
По-четверте, хоча громадська думка є досить піддатливою для впливу (маніпулювання), події в Україні листопада 2004-січня 2005 року свідчать на користь методів роз'яснювальної роботи та переконання, а не агресивної пропаганди.
По-п'яте, пріоритетною аудиторією для інформаційного впливу доцільно визначити представників ЗМІ та педагогічний склад вищих навчальних закладів, інших освітніх установ. Досвід країн східної Європи переконливо свідчить, що саме ці суспільні групи є неформальними лідерами та виразниками позицій у процесі формування громадської думки.
Основними напрямами державної політики в інформаційній сфері національної безпеки визнано (ст. 8 Закону України "Про основи національної безпеки"):
o забезпечення інформаційного суверенітету України;
o вдосконалення державного регулювання розвитку інформаційної сфери шляхом створення нормативно-правових та економічних передумов для розвитку національної інформаційної інфраструктури й ресурсів, впровадження новітніх технологій у цій сфері, наповнення внутрішнього та світового інформаційного простору достовірною інформацією про Україну;
o активне залучення засобів масової інформації до боротьби з корупцією, зловживаннями службовим становищем, іншими явищами, які загрожують національній безпеці України;
o забезпечення неухильного дотримання конституційного права громадян на свободу слова, доступу до інформації, недопущення неправомірного втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у діяльність засобів масової інформації, дискримінації в інформаційній сфері і переслідування журналістів за політичні позиції;
o вжиття комплексних заходів щодо захисту національного інформаційного простору та протидії монополізації інформаційної сфери України.
Адекватне реагування на загрози інформаційній безпеці виходить за межі чинної нормативної бази і можливе лише за умови прийняття політичних рішень компетентними органами. Необхідно визнати, що в умовах української демократії формування державної політики у будь-якому напрямі залежить не тільки від експертних оцінок та об'єктивного врахування національних інтересів, але й від політичної кон'юнктури у певний період. Тому основна рекомендація до процесу ухвалення політичних рішень може бути сформульована таким чином: урахування довгострокових стратегічних національних інтересів.
Зазначену ознаку довгостроковості може і повинно забезпечити законодавче регулювання найважливіших суспільних відносин. При цьому необхідно виходити із спрямованості нормативно-правових актів на досягнення практичного результату - формування ефективного механізму забезпечення інформаційної безпеки. Останній є системою взаємопов'язаних елементів, які забезпечують захист та розвиток інформаційного простору відповідно до національних інтересів.
У цьому механізмі повинні бути враховані національні інтереси в інформаційному середовищі, внутрішні та зовнішні загрози цим інтересам і передбачена система засобів із виявлення та нейтралізації загроз.
З огляду на структуру інформаційного середовища (простору) забезпечення інформаційної безпеки передбачає захист таких елементів:
o інформації з обмеженим доступом;
o систем і засобів передавання та зберігання інформації;
o інформаційного простору від поширення інформації, зміст якої через неповноту, недостовірність тощо суперечить національним інтересам держави.
До елементів системи забезпечення інформаційної безпеки (у вузькому розумінні) відносяться:
o нормативно-правові акти, які регламентують суспільні відносини в інформаційній сфері та встановлюють юридичну відповідальність у випадку їх порушення;
o державні та недержавні організації, які забезпечують продукцією ринок інформаційних послуг (ЗМІ, інформаційні агенції, служби, аналітичні та дослідні організації, власники каналів електронного зв'язку, Інтернет-провайдери, кіноіндустрія та індустрія розваг тощо);
o сукупність спеціально уповноважених органів держави, які контролюють дотримання інформаційного законодавства (окремі підрозділи СБУ, Міністерство транспорту та зв'язку, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, Державний комітет телебачення і радіомовлення України,
Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі, органи прокуратури);
o практична діяльність зазначених суб'єктів, спрямована на розвиток вітчизняного інформаційного простору.
У широкому розумінні до системи забезпечення Інформаційної безпеки необхідно віднести Верховну Раду України та її законодавчу діяльність, Президента України, регуляторні та контролюючі державні органи, споживачів інформації та інших суб'єктів.
Правове регулювання у сфері інформаційної безпеки буде тією чи іншою мірою стосуватися закріплених у Конституції прав особи на інформацію, положень про демократичний устрій, плюралізм думок тощо, законодавства про інформацію, про забезпечення національної (державної) безпеки, охорону державної та комерційної таємниці, діяльність засобів масової інформації, інтернету, а також питань захисту інформації з обмеженим доступом.
Пропозиції щодо вдосконалення системи забезпечення інформаційної безпеки держави:
1. Доцільним убачається об'єднання (інкорпорації чи коди* фікації) нормативних актів, які регламентують інформаційну діяльність в Україні:
o Закон України "Про інформацію";
o Закон України "Про телебачення і радіомовлення";
o Закон України "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України";
o Закон України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні";
o Закон України "Про захист суспільної моралі";
o Закон України "Про рекламу";
o Закон України "Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації";
o Закон України "Про інформаційні агентства";
o підзаконні нормативно-правові акти, які стосуються питань ліцензування, державної підтримки ЗМІ тощо.
2. Пропонується трирівнева система кримінально-правового захисту інформаційної безпеки: безпека інформації, безпека від інформаційних впливів, забезпечення реалізації прав суб'єктів інформаційних відносин:
2.1. Злочини, що посягають на безпеку інформації.
2.1.1. Злочини, що посягають на безпеку інформації з обмеженим доступом.
2.1.2. Злочини, що посягають на безпеку відкритої інформації
2.1.3. Злочини, що посягають на безпеку інформації, котра належить до об'єктів інтелектуальної власності, а також безпеку "ноу-хау".
2.1.4. Злочини, що посягають на безпеку інформації про
особу.
2.2. Злочини, що посягають на безпеку суспільних відносин та їх суб'єктів від Інформаційних впливів.
2.2.1. Злочини, що посягають на безпеку суспільних відносин та їх суб'єктів від впливів за допомогою недостовірної інформації.
2.2.2. Злочини, що посягають на безпеку суспільних відносин та їх суб'єктів від впливів за допомогою забороненої до поширення інформації.
2.2.3. Злочини, що посягають на безпеку суспільних відносин та їх суб'єктів унаслідок приховування необхідної інформації.
2.3. Злочини, вчинювані в телекомунікаційному середовищі (так звані "комп'ютерні злочини").
Визначення родовим об'єктом інформаційних злочинів інформаційної безпеки в усіх трьох її складових дасть змогу урахувати перспективи видозміни інформаційних злочинів та появи їх нових видів, які посягатимуть на безпеку суспільних відносин та їх суб'єктів від інформаційних впливів.
3. Оптимізувати систему державного управління теле-, радіоінформаційною сферою (Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Державний департамент зв'язку та інформатизації Міністерства транспорту та зв'язку України).
Системною відповіддю на зовнішню інформаційну агресію може бути створення міжвідомчого консультативного комітету "добровільної самоцензури ЗМІ" (на зразок британського Defence, Press and Broadcasting Advisory Committee -DPBAC - консультативного комітету з оборони, преси і теле-, радіомовлення). До складу комітету доцільно включити вищих посадовців апарату розвідки, контррозвідки, правоохоронців (Прокуратура, МВС), виконавчої влади, а також провідних представників журналістського співтовариства і власників засобів масової інформації. Представників ЗМІ знайомлять з наявними інформаційними загрозами, тенденціями, офіційною позицією з найбільш гострих проблем з точки зору забезпечення національних інтересів. Після обговорення приймається колегіальне рішення у вигляді рекомендацій, виконання яких контролюється. Невиконання не передбачає прямої юридичної відповідальності, але зарубіжний досвід свідчить, що високий рівень представництва членів комітету забезпечує авторитетність рішень.
4. Як комплексний захід протидії комерціалізації ЗМІ реалізувати ідею створення громадського мовлення.
5. Пріоритетною аудиторією для внутрішньодержавного інформаційного впливу доцільно визначити представників ЗМІ та педагогічний склад ВНЗ, інших закладів освіти. Саме ці суспільні групи є неформальними лідерами та виразниками позицій у процесі формування громадської думки.
6. Важливо також широко використовувати вже досить потужні можливості вітчизняних неурядових організацій (аналітичних, соціологічних центрів тощо). Логіка проста: якщо їх потенціал не використає українська влада - то це зроблять іноземці. Прикладів роботи виключно за іноземними грантами (отримання та аналіз інформації з усіх сфер) маємо достатньо.
7. З метою забезпечення фінансової незалежності ЗМІ передбачити державне фінансування тих із них, які пропонують інформаційні, аналітичні, навчальні та просвітницькі програми (останні здебільшого є нерентабельними).
8. Для забезпечення інформаційної безпеки суспільства та особи від деструктивних зовнішніх впливів (суб'єктом яких може виступати і власне держава) на законодавчому рівні передбачити функціонування незалежних аналітичних, дослідницьких, інформаційних організацій, наділивши їх відповідними правами й визнавши їх діяльність неприбутковою (що дозволить уникнути податкового тиску та забезпечити фінансову незалежність). Зазначену проблему доцільно вирішити шляхом прийняття окремого закону.
9. Під неурядовою організацією визнати громадську, незалежну, неприбуткову (некомерційну), дослідну організацію зі статусом юридичної особи, що вивчає різноманітні проблеми суспільного, державного життя, займається інформаційною діяльністю, спрямованою на лобіювання, здійснення впливу на владу шляхом подання обґрунтованих пропозицій, критики, проектів рішень.
10. З метою обмеження можливого деструктивного впливу іноземного елементу на діяльність вітчизняних неурядових організацій у законі про неурядові організації передбачити диверсифікацію джерел фінансування останніх та визначити обмеження (відсоткову межу) фінансування діяльності з іноземних джерел та на гранти інших держав й іноземних організацій.
11. Розглянути можливість поширення зазначених вище правил діяльності неурядових організацій і на представництва іноземних неурядових організацій в Україні: надати їм статусу юридичної особи, розширити національний режим фінансування (а отже й обмеження щодо частки фінансування).
12. Окремо передбачити обов'язкову участь громадян України в керівних органах неурядових організацій за схемою: керівник - українець, заступники - іноземці або керівник - іноземець, заступники - українці.
13. З метою забезпечення колегіальності при прийнятті рішень, демократичності в діяльності ЗМІ передбачити обов'язковість створення спостережної ради у ЗМІ, створених у формі акціонерного товариства (а це більшість телекомпаній та друкованих ЗМІ), навіть якщо кількість акціонерів - до 50 осіб (ст. 46 Закону України "Про господарські товариства").
За напрямом захисту інформації з обмеженим доступом пропонуємо:
1. Підготувати цілісний законодавчий акт або доповнити Закон України "Про інформацію" щодо захисту приватної інформації, у якому визначити поняття такої інформації, повноваження органів державної влади щодо захисту приватної інформації, права та обов'язки осіб щодо захисту власних інтересів стосовно приватної інформації, побудувавши його таким чином: розділ 1 - загальні положення, розділ 2 - перелік персональних даних як об'єкта захисту, розділ 3 - перелік суб'єктів доступу до персональних даних та їх повноваження, розділ 4 - режим охорони персональних даних, розділ 5 - відповідальність за порушення законодавства про персональні дані.
У законопроекті необхідно визначити, що держава здійснює регулювання роботи з персональними даними в формах: ліцензування роботи з персональними даними, реєстрації баз персональних даних, сертифікації інформаційних систем персональних даних, укладення міждержавних угод щодо транскордонної передачі персональних даних.
2. Законодавчо закріпити поняття службової таємниці. При цьому необхідно внести зміни до Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 27 листопада 1998 р. № 1893.
3. Підготувати Закон України "Про участь України в міжнародному інформаційному обміні" з метою створення умов для ефективної участі України в міжнародному інформаційному обміні в межах єдиного світового інформаційного простору, захисту інтересів держави, а також законних прав й інтересів фізичних та юридичних осіб при здійсненні цього обміну. Об'єктами міжнародного інформаційного обміну відповідно до зазначеного закону мають бути: документована інформація, інформаційні ресурси, інформаційні продукти, інформаційні послуги, засоби міжнародного інформаційного обміну.
У цьому законі слід передбачити порядок передачі секретної інформації за кордон, запровадження обліку секретної інформації, яка передається іноземним державам та міжнародним організаціям і одержана від них, який би детально регламентував процедуру взаємного обміну таємною інформації між Україною та іноземними державами та міжнародними організаціями.
4. Уніфікувати з країнами Європи категорії розмежування доступу до інформації.
5. У Законі України "Про інформацію" передбачити виключний перелік видів таємної інформації, до якого віднести: державну, комерційну й банківську таємниці. Усі інші види інформації з обмеженим доступом слід відносити до конфіденційної інформації. Враховуючи важливість та складність проблеми, а також необхідність залучення до її вирішення всіх зацікавлених органів державної влади, доцільно обговорити питання можливої координації цієї діяльності РНБО України.
Для забезпечення захисту інформаційного простору від негативного зовнішнього впливу, необхідно ухвалити Закон України "Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах", який би містив:
o вимоги та правила захисту інформації в електронних мережах, яка є власністю держави, або інформації з обмеженим доступом, захист якої гарантується державою;
o обов'язкові умови захисту інформації при наданні послуг передачі даних, зокрема з використанням Інтернету;
o механізми проведення моніторингу мереж передачі даних виключно на засадах національного та міжнародного законодавства, зокрема положень резолюцій Ради Європи Ептороl 98;
o обов'язкове збереження Інтернет-провайдерами відомостей про Інтернет-трафік протягом півроку та надання інформації про нього за рішенням суду.
На сьогодні однією із загроз у сфері інформаційної безпеки в Україні є незаконне виробництво, поширення та продаж спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації (СТЗ). Стрімкий розвиток інформаційних технологій дає змогу спрогнозувати кількісне і якісне зростання злочинності у сфері високих технологій, зокрема злочинів з використанням спеціальних технічних засобів.
Враховуючи викладене, з метою протидії незаконному обігу та використанню СТЗ пропонуємо:
1. Встановити кримінальну відповідальність за несанкціоновану торгівлю, виробництво та розроблення СТЗ (чинним законодавством передбачено відповідальність за незаконне використання, придбання або зберігання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації - ст. 359 КК України та ст. 195-5 КУпАП).
2. Обмежити кількість державних структур, до складу яких входять підрозділи технічного документування - залишити право мати такі підрозділи лише СБ України.
3. Запровадити обов'язкове ліцензування ДССЗІ електронно-обчислювальної техніки для організацій, підприємств, установ, де обробляється інформація з обмеженим доступом, яка є власністю держави, (ІзОД). Посилити контроль за дотриманням вимог щодо категорування технічного обладнання та приміщень, де проводиться обробка ІзОД.
4. Розглянути можливість регулярного проведення ДССЗІ перевірок об'єктів, де обробляється ІзОД, яка є власністю держави;
5. СБ України організувати тісну взаємодію з органами МВС, Державної митної служби, СЗР та ГУР МО (Головним управлінням розвідки Міністерства оборони) України з метою виявлення каналів незаконного ввезення в державу СТЗ іноземного виробництва.
Транснаціональний характер комп'ютерної злочинності зумовив прийняття та ратифікацію країнами-членами Ради Європи Конвенції про кіберзлочинність, прийнятої 23 листопада 2001 р. (далі Конвенція). Україна ратифікувала її у вересні 2005 року. Отже, українське законодавство (зокрема, норми чинного КК України) згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України, повинно бути приведено у відповідність до її положень. Вважаємо за необхідне висунути такі пропозиції з удосконалення українського законодавства з протидії кіберзлочинності:
1. Розділ XIV Кримінального кодексу України "Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканості державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації" потребує розмежування на окремі групи. Злочини, безпосереднім об'єктом яких є інформація з обмеженим доступом, доцільно помістити в окремий розділ (це буде відповідати положенням Конвенції), або об'єднати з розділом XVI (скоригувавши при цьому назву розділу XIV, виключивши слова "охорони державної таємниці"). Відповідно назву розділу пропонується викласти в такій редакції: "Злочини проти інформаційної безпеки".
При конструюванні диспозицій статей зазначеного розділу слід використовувати кримінально-правові норми бланкетного характеру, що дозволить значно скоротити чисельність статей у межах розділу та уникнути необхідності постійної синхронізації норм кримінального та Інформаційного законодавства.
2. В новий розділ "Злочини проти інформаційної безпеки" КК України включити норми про відповідальність за:
o умисне перехоплення технічними засобами, без права на це, інформації шляхом фіксації електромагнітних випромінювань комп'ютерної системи, яка містить в собі такі дані (ст. З Конвенції);
o умисне несанкціоноване уведення, зміні, знищення або приховування комп'ютерних даних, яке призводить до створення недійсних даних (ст. 7 Конвенції).
3. Доповнити чинні КК України та КУпАП України нормами, які б передбачали відповідальність юридичних осіб, якщо злочинне діяння вчинено в їхніх інтересах відповідно до ст. 12-13 Конвенції (наприклад, розповсюдження вірусів в інтересах організації-власника та розробника антивірусних програм, загальні підстави відповідальності за яке передбачені ст. 361-1 КК України). За вчинення таких діянь вбачається за можливе передбачити штраф, позбавлення ліцензії на право заняття окремими видами діяльності або ліквідацію юридичної особи. Як підставу для розмежування злочинів і адміністративних правопорушень, а також диференціації покарань можна використати граничну межу розмірів збитків, спричинених діянням (наприклад, збитки на суму 100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян).
Отже, ефективна реалізація нових норм вітчизняного законодавства потребує вжиття відповідних організаційних заходів, зокрема:
o розвитку з огляду на транснаціональний характер комп'ютерних злочинів міжнародної взаємодії правоохоронних та спеціальних органів у цій сфері;
o створення спільного для правоохоронних органів обліку осіб (фізичних та юридичних), які робили спроби або без установленого дозволу проникали в комп'ютерні системи, а також причетних до інших правопорушень у сфері інформаційних технологій;
o створення спеціалізованої лабораторії для обробки електронних доказів, проведення спеціалізованої експертизи з метою удосконалення розслідування комп'ютерних злочинів;
o сприяння розробленню національних програмних продуктів, створенню перспективних інформаційних технологій із метою зменшення залежності від програмного та апаратного забезпечення іноземного виробництва, що містить загрозу застосування недокументованих можливостей;
o вирішення питання щодо підготовки фахівців у сфері інформаційних технологій виключно у профілюючих освітніх закладах у кількості, що відповідає потребі, а також подальшого працевлаштування найкращих випускників у державних установах на пільгових умовах з метою недопущення відпливу за кордон кваліфікованих кадрів.
З огляду на посилення процесів глобалізації необхідно внести зміни та доповнення до законів України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення і радіомовлення", якими встановити, що ЗМІ, котрі мають закордонні аналоги, повинні містити не менше 50% інформації українського походження.
Водночас, забезпеченню поширення у світі об'єктивних уявлень про нашу країну сприяла б допомога держави провідним українським агентствам, національним теле- і радіокомпаніям, окремим друкованим засобам масової інформації у відкритті кореспондентських пунктів за кордоном та розширенні кількості зарубіжних споживачів їх продукції.
З метою посилення захисту інформації, що стоновить державну таємницю, на об'єктах інформаційної діяльності необхідно:
o посилити контроль із боку міністерств та відомств за підпорядкованими установами щодо питання охорони державної таємниці;
o передбачити в державному бюджеті статті видатків з технічного та криптографічного захисту інформації;
o розробити систему державної підтримки та інвестування вітчизняних виробництв і проектів, спрямованих на створення якісно нових інформаційно-технічних засобів і технологій захисту;
o поліпшити якість підготовки спеціалістів у галузі захисту інформації, що становить державну таємницю.
Існує нагальна потреба відкрити науково-дослідну роботу (НДР) "Шляхи та механізми забезпечення інформаційної безпеки", замовником якої має бути, на нашу думку, РНБО України. Серед основних наукових завдань, які мають бути вирішені у межах НДР, зокрема, необхідно забезпечити:
o наукове обґрунтування методологічних основ розробки Концепції інформаційної безпеки, Національної стратегії інформаційної безпеки й інших керівних документів у сфері забезпечення інформаційної безпеки;
o удосконалення методики інформаційного забезпечення розробки, прийняття та впровадження державно-управлінських рішень на стратегічному рівні управління;
o розроблення методики та моделі оцінки ефективності інформаційної політики держави, складовою якої має бути методика прогнозування негативних наслідків державно-управлінських рішень, у разі їх впровадження;
o визначення методології, технології та розробки програмно-методичного комплексу виявлення АЗА та СЮ, спрямованих на дискредитацію вищого політичного керівництва;
o вироблення єдиного понятійно-категорійного апарату у сфері забезпечення інформаційної безпеки.
До виконання НДР необхідно залучити: Національну академію СБ України, Інститут СЗР України, Інститут військової розвідки МО України, Національний інститут стратегічних досліджень, Військовий інститут Київського національного університету
ім. Тараса Шевченка (ВІКНУ), Національну академію МО України, Інститут міжнародних відносин, Державний університет інформаційно-комунікаційних технологій (ДУІКТ) та ін. Необхідно ввести у вищих спеціальних навчальних закладах системи СБ, СЗР, гур МО України, ВІ КНУ та ДУІКТ спецкурс з метою підготовки кваліфікованих фахівців із захисту інформаційного простору від деструктивного інформаційного впливу, а також налагодити взаємодію щодо обміну науковими і навчально-методичними розробками з протидії СІО та АЗА. Слід відзначити, що на сьогодні кафедра інформаційно-психологічного протиборства існує в Україні тільки у складі ВІ КНУ, що суттєво знижує ефективність навчально-методичного та науково-дослідного забезпечення виявлення, попередження і припинення СІО й АЗА.
Особливої актуальності у забезпеченні інформаційної безпеки в сучасних умовах набувають технології інформаційного менеджменту, тобто управління інформацією. Переваги цього підходу полягають у тому, що він може використовуватися як для атаки, так і для захисту інформаційного простору держави.
На нашу думку, потрібно на базі ДУІКТ та (або) ВІ КНУ розпочати підготовку фахівців з менеджменту у невиробничій сфері за новою спеціалізацією "Соціально-правові основи інформаційної безпеки з поглибленим знанням інформаційно-аналітичної роботи".