Економічна теорія - Білецька Л.В. - 5. Соціальна політика держави і розподіл доходів

Державне регулювання не обмежується лише сферою економіки, здійсненням економічної політики, але включає також і соціальну політику.

Соціальна політика - комплекс суспільно-економічних заходів держави, підприємств, організацій, спрямованих на послаблення нерівності в розподілі доходів та майна, на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень тощо. Здійснення соціальної політики державою має свою довгу історію і спирається на теорію розподілу доходів.

Зародження теорії розподілу відноситься до XVII століття. Значну роль у цьому відіграла праця У. Петті "Політична арифметика" (1676). Слово "розподіл" широко використовується Ф. Кене в

"Економічній таблиці" (1758). Роздуми про те, як створюються і розподіляються багатства, мають місце у праці А. Тюрго "Ефемериди громадянина" (1770).

Класична англійська школа проблеми розподілу тісно пов’язує з теорією вартості. Вартість кожного продукту складається із заробітної плати, земельної ренти і прибутку, які є трьома початковими джерелами усякого доходу. За словами А. Сміта, загальний річний продукт праці кожної країни повинен розподілятися між різними жителями країни або у вигляді заробітної плати за їх працю, або у вигляді прибутку на їх капітал, або ж у формі ренти за їх землю. Д. Рікардо ставить проблему розподілу у центр економічних досліджень і стверджує, що дохід, який отримується з поверхні землі шляхом поєднання праці, машин і капіталу, розподіляється між трьома класами суспільства: власниками землі, власниками капіталу і робітниками. Але ці частки досить різні на різних стадіях суспільного розвитку.

Останній видатний представник класичної школи Дж. Стюарт Мілль увів відмінність і протиставлення законів виробництва, які вважав "істинами природного порядку" і законів "розподілу багатства, яким займаються виключно людські інститути", тобто закони власності, успадкування, система земельної ренти.

Теорія розподілу К. Маркса спирається на теорію трудової вартості і доповнюється вченням про додаткову вартість і експлуатацію. Додаткова вартість, за Марксом, є вартість, створена працею найманого робітника і безоплатно привласнена капіталістом. Саме вона є результатом експлуатації. Додаткова вартість поділяється між капіталістами, які виконують різні функції у суспільному виробництві в цілому, і у зв’язку з цим розпадається на прибуток, процент, торговий прибуток, земельну ренту.

Маржиналістська концепція розподілу склалася як результат критики марксистської теорії і є частиною загальної теорії корисності. У цій концепції використовуються два основних поняття: граничної продуктивності і вмінення (нав’язування). Гранична одиниця факторів виробництва (або гранична продуктивність) - це та, яка використовується для виробництва меншої цінності, тобто має найменшу граничну корисність. Вмінення (нав’язування) - це прийняття рішень підприємцем, що визначають частку участі окремого фактору у виробництві і змінюють комбінацію використання усіх факторів у сукупності. В умовах повної конкуренції фірма намагається таким чином комбінувати фактори виробництва, щоб оцінка їх граничної продуктивності була рівною сумі винагород, що припадають кожній окремій одиниці факторів. Згідно цієї теорії, ціна = граничним витратам = сумі винагород граничних факторів виробництва = сумі граничних продуктивностей вартості факторів. У ринковій економіці ціна, що регулює попит і пропозицію факторів, є рушійним чинником розподілу факторів виробництва між різними виробництвами і гарантією використання цих факторів у найбільш продуктивних галузях.

Сучасна теорія розподілу включає також аналіз так званих "соціальних доходів" ("соціальних трансфертів"), тобто доходів, які надаються економічним суб’єктам незалежно від їх внеску у створення сукупного продукту. Держава за допомогою податкової системи вилучає частину доходів виробників у держбюджет, а потім перерозподіляє ці ресурси через статті державних витрат чи витрат на соціальні потреби.

Таким чином, основною формою реалізації соціальної політики є соціальний захист, що вимагає дотримання певних принципів, насамперед принципу соціальної справедливості, який тісно пов’язаний з мірою розподілу доходів. Реалізація принципу соціальної справедливості здійснюється за трьома основними напрямками:

- соціальна справедливість полягає у рівності доходів усіх громадян;

- соціальна справедливість полягає у такому розподілі доходів, щоб кожен одержував у міру своєї участі або участі належних йому виробничих факторів (праці, капіталу, природних ресурсів і підприємницьких здібностей) у національному виробництві;

- соціальна справедливість полягає у такій диференціації доходів, яка б відбивала необхідність врахування участі кожного (належних йому факторів) у суспільному виробництві і забезпечення гідного життя для всіх. У ринкових умовах соціальна політика здійснюється через систему соціального захисту і включає такі основні елементи (форми чи напрями соціальної політики):

- індексація доходів (трудових доходів і соціальних виплат);

- реалізація програм працевлаштування і перекваліфікації робочої сили;

- правове регулювання системи найманої праці;

- регулювання рівня оплати праці залежно від сфери діяльності, форм власності підприємств і фаху працівника;

- соціальна допомога - трансферти або соціальні виплати у рамках соціальних програм;

- соціальне страхування.

Соціальне страхування і соціальні трансферти утворюють систему соціального забезпечення населення будь-якої ринкової країни. Соціальне страхування в ринковій економіці здійснюється за такими напрямками: по старості (реалізується у формі пенсійного забезпечення); виплати у зв’язку із втратою працездатності (при хворобі чи при виробничій травмі); виплати по безробіттю.

Отже, соціальна політика - це система заходів держави по досягненню соціальної справедливості у розподілі доходів і здійсненню соціального захисту своїх громадян. Соціальна політика у різних країнах включає різні підходи:

- "соціальний підхід" передбачає, що суспільство повинно гарантувати кожному своєму членові доходи, які не дозволяють йому опуститися нижче межі бідності; тут реалізується принцип соціальної справедливості;

- "ринковий підхід" означає, що держава повинна тільки створювати умови кожному громадянинові для прояву економічної активності, що й забезпечить його доходи.

"Соціальний підхід" найбільш повно здійснюється у такій моделі ринкової економіки як соціальне ринкове господарство (Німеччина, Австрія, Бельгія, Нідерланди та деякі інші європейські ринкові країни), а другий - у моделях змішаної ринкової економіки (США, Канада, Велика Британія та інші країни) і корпоративної ринкової економіки (Японія, Швеція, Австралія та інші країни).

Перерозподіл доходів здійснюється державою з метою більшого наближення до вирішення проблеми соціальної справедливості у дусі сучасного розуміння гуманістичних цінностей. Загальна мета цього процесу - вилучення частини доходів у багатших і передача їх біднішим. Цей процес тісно пов’язаний з багатьма іншими процесами - виробництвом, розподілом, обміном і споживанням - і грунтується на певних теоретичних засадах і системі категорій і показників. Основні положення про необхідність і суть перерозподілу доходів розроблялися у західній економічній теорії у другій половині ХІХ ст. Важливе місце в цих теоріях відводиться категоріям: "рівень життя", "рівень споживання", "рівень доходів", "заробітна плата", "соціальні виплати", "умови праці", "тривалість праці", "вільний час", "житлові умови", "тривалість життя" та іншим. Нормальним рівнем життя визнається такий, що забезпечує умови повноцінного відтворення робочої сили (готовності до праці). У першу чергу рівень життя визначається величиною доходів - різні доходи зумовлюють різний рівень життя людей.

Подальшим розвитком цих підходів стала розробка у 70-х роках ХХ ст. категорії "якості життя", що являє собою узагальнення поняття "рівень життя". Якість життя включає в себе не тільки рівень але і якість задоволення матеріальних і культурних потреб людей (якість харчування, якість і модність одягу, комфорт житла, якість охорони здоров’я, освіти, сфери обслуговування довкілля, структури вільного часу, ступінь задоволення потреб у змістовному спілкуванні, знання, творчій праці, рівень стресових станів, структурі розселення тощо).

Для проведення ефективної соціальної політики важливо визначити рівень життя різних категорій населення. Це дозволяє розробити оптимальну систему перерозподілу доходів. Для визначення нерівності у розподілі доходів між різними групами населення часто застосовують криву Лоренца (за ім’ям американського економіста і статистика Макса Лоренца (1876-1959) як показник, що відображає нерівномірність розподілу сукупного доходу суспільства між різними групами населення (див. статтю до графіку "Крива Лоренца"). Нажаль, рівень життя людей з низькими доходами не дозволяє задовольнити інколи навіть першочергові потреби. Він визначається через такі специфічні показники як прожитковий мінімум, мінімальна заробітна плата, межа бідності та деякі інші. На практиці мінімальний рівень життя визначається за допомогою так званого споживчого кошика, до якого включають визначений набір товарів і послуг першої необхідності для задоволення потреб пересічної сім’ї робітника простої праці. Сума цін товарів і послуг "споживчого кошика" є основою для визначення мінімальної заробітної плати. її величина стає відправною для точної оцінки рівня заробітної плати та інших доходів усіх категорій населення.

Рівень життя значною мірою залежить від характеру розподілу необхідного і додаткового продукту, від соціальної політики держави, активності профспілок, системи надбудовних (політичних і правових), соціальних відносин тощо.

Серед багатьох підходів у розумінні цієї проблеми слід виділити дві основні моделі. Перша грунтується на принципі, згідно з яким сама людина має дбати про власний добробут і добробут родини через свої доходи, а роль держави зводиться лише до системи певних трансфертних виплат тим, хто цього потребує. Друга модель надає перевагу державі в забезпеченні гідного рівня життя населення країни, що передбачає активну соціальну політику, створення системи загальнонаціонального соціального фонду. В дійсності жодна з цих моделей не існує в чистому вигляді і мають місце різні варіанти їх поєднання. Вважається, що на сьогодні найбільш прийнятними є німецька і шведська моделі соціального ринкового господарства (СРГ).

Важливе значення у розробці міжнародної класифікації рівня життя мало запровадження з 1990 року ООН такого показника, як індекс людського розвитку (ІЛР), який щорічно подають до цієї організації понад 80 країн світу, в тому числі й Україна. У міжнародній практиці існують різні методики його обчислення, зокрема такі, які базуються на трьох основних показниках - довголіття, рівень доходів, рівень освіти.

У більш широкому плані до основних складових рівня життя відносять:

- частка фонду споживання у національному продукті (ВВП/ВНП, ЧНП, національному доході);

- абсолютні середні розміри доходу на душу населення;

- фактичні споживчі стандарти по продуктах харчування і промислових товарах;

- рівень зайнятості і умови праці;

- стан охорони здоров’я і освіти в країні;

- розвиток соціального забезпечення і соціального страхування;

- рівень народжуваності, смертності і тривалості життя;

- забезпеченість житлом і комунальними послугами;

- розвиток комунікацій (транспорту, зв’язку, інформатики);

- екологічний стан довкілля (навколишнього середовища) тощо.

Категорія "рівень життя" має макроекономічний та мікроеко-номічний аспекти. У першому випадку йдеться про середній рівень життя усієї нації, у другому - про рівень життя окремих категорій населення всередині країни.

Прожитковий мінімум - рівень доходів, які роблять можливим придбання набору матеріальних благ і послуг, необхідних для забезпечення життєдіяльності людини за певного рівня соціально-економічного розвитку країни і потреб населення, що склалися. Розраховується на душу населення і розрізняється в залежності від статі і віку. Життєво необхідний рівень споживання включає лише витрати на харчування, найнеобхідніші предмети санітарії та гігієни, комунальні послуги.

Мінімальна заробітна плата - мінімальний рівень оплати праці, який офіційно встановлюється державою, на підприємствах будь-якої форми власності у вигляді найменшої місячної ставки або погодинної оплати. Він визначається в кожний період часу фінансовими можливостями держави, періодично змінюється. Використовується для обчислення розмірів державних податків, платежів, штрафів. З мінімальною заробітною платою пов’язують і величину різних платежів з фізичних осіб, що обчислюються за частками мінімального рівня оплати праці. Мінімальна заробітна плата не завжди співпадає з прожитковим мінімумом і вартістю набору споживчого кошика, що зумовлюється низьким рівнем економічного розвитку або затяжним економічним спадом, коли відсутня можливість забезпечити навіть мінімальний споживчий набір. На особливості цього співвідношення, і визначення абсолютного рівня прожиткового мінімуму, конкретного переліку товарів та послуг впливають також розходження щодо цього питання між урядом, парламентом і профспілками, що має місце і в сучасній Україні.

Рівень життя людей, що знаходяться нижче прожиткового мінімуму, ставить їх за межу можливості забезпечення нормальних умов існування. Саме тут проходить так звана межа бідності.

Бідність визначається межею споживання, яка проходить нижче прожиткового мінімуму.

Оскільки прожитковий мінімум у різних країнах суттєво відрізняється, тому відрізняється і розуміння бідності.

Якщо в США за базу мінімального рівня заробітної плати беруть набір товарів і послуг, які задовольняють основні фізіологічні та соціальні потреби окремої людини або типових сімей (до нього, наприклад, зараховують оплату наймання житла, купівлю майже 20 видів м’ясопродуктів за умови споживання приблизно 50 кг м’яса на рік, купівлю раз в п’ять років нового автомобіля тощо), то в Україні величина мінімальної заробітної плати у 1999 році покривала менше 50 % межі малозабезпеченості. її доларовий еквівалент - 20 дол., що за міжнародними критеріями є ознакою злиден₁ності. За такою межею в Україні опинилося понад 80 % населення¹.

В Україні постановою Верховної Ради в жовтні 1995 року було встановлено межу малозабезпеченості (мінімальний прожитковий мінімум). Вона враховувала лише фізіологічний мінімум. У 2000 році межа малозабезпеченості становила 270 грн на особу щомісяця і передбачала дещо кращу структуру споживання. Однак, середня заробітна плата була нижчою за цю межу майже на 70 грн. Мінімальний прожитковий мінімум не₂могли забезпечити майже 75 % найманих працівників та їхніх сімей².

Розмір мінімальної заробітної плати в розвинутих країнах сягає 30-50 % від розміру середньої заробітної плати. У США - 5,15 % дол. за годину. Окремий мінімум встановлюється для молоді. В Україні, наприкінці 2002 року мінімальна заробітна плата становила 165 грн; середній розмір пенсії - 60 грн; соціальної - 38 грн, що не забезпечувало навіть фізичного виживання; максимальна пенсія у 2002 році становила 129 грн, а прожитковий мінімум -

¹Див. Мочерний С. Бідність. Економічна енциклопедія. Т. 1. - С. 102. ² Див. Мочерний С. Прожитковий мінімум. Економічна енциклопедія. Т. 3. - С. 123-124.

440 грн.¹ Незважаючи на те, що у 2003-2004 роках відбулося незначне підвищення мінімальної заробітної плати і пенсій, це суттєво не вплинуло на рівень бідності основної частини населення, оскільки продовжується деградація всіх елементів економічної системи і посилюються інфляційні процеси.

Як і рівень життя, бідність має зовнішній (макроекономічний) і внутрішній (мікроекономічний) аспекти. У першому визначається категорія бідних країн із середньо низьким рівнем життя. Другий стосується визначення категорії бідних сімей в окремих країнах. За загальноприйнятою класифікацією, у світі наприкінці 90-х років XX ст. приблизно 1 млрд осіб були багатими, а 5 млрд - жили у бідності. До бідних країн можна віднести країну, в якій на душу населення припадає менш ніж 750 дол. США. Частка населення, що знаходиться за межею бідності, є важливим показником, який характеризує рівень життя у даній країні.

Бідність стає однією з найгостріших проблем соціальної політики. Вона заважає відтворенню кваліфікованої робочої сили, породжує почуття невпевненості у майбутньому, зумовлює вищий рівень злочинності, наркоманії, алкоголізму.

Тому у ринкових країнах боротьбі з бідністю надається значна увага. Так, у США розробляються методики практичного визначення рівня бідності в розрахунку на окрему сім’ю, адже саме в сім’ї (домашньому господарстві) формуються доходи, використовуються для задоволення життєвих потреб.

Критерієм визначення межі бідності служить також структура споживання сім’ї. Закономірності зміни структури споживання сім’ї і добробуту нації дослідив ще в середині XIX ст. німецький економіст і статистик Е. Енгель у законі, який було названо його ім’ям. Суть закону Енгеля така: із зростанням доходів сім’ї частка її витрат на продовольчі товари зменшується, на промислові (одяг, житло, комунальні послуги) залишається незмінною, а на соціальні, духовні і культурні запити зростає (див. статтю до графіка "Криві Енгеля"). Спираючись на висновки закону Енгеля у 1964 році американський вчений М. Ольшанський запропонував "формулу" рівня бідності на основі визначення частки витрат на харчування у сімейному бюджеті, який формується з доходів сім’ї. Бідною пропонується вважати пересічну сім’ю з чотирьох членів, яка витрачає на своє харчування більше третини свого бюджету.

Офіційну межу бідності у США визначає міністерство сільського господарства. Воно щорічно встановлює норму витрат на

¹ Там само. Соціальна політика. - С. 423.

"нормальне" продовольче забезпечення сім’ї. Бідною вважається сім’я, доходи якої лише утричі більші, ніж потрібно для витрат на харчування за цією нормою (що й складе третину доходів сім’ї).

У США до бідних наприкінці 80-х років ХХ ст. належали сім’ї, які витрачали на харчування третину сімейного бюджету. В Росії у середині 1998 року витрати на харчування в доходах більшості сімей становили до 75 %. В Україні в 1992-2002 роках - майже

80 %¹.

Бідність характеризує не лише окремі домашні господарства (сім’ї), але і окремі групи населення будь-якої країни. Зокрема, у США населення за рівнем доходів поділяється національною статистикою на п’ять груп (по 20 % сімей), а у Швеції - на 10 (по 10 % пересічних сімей). Це дає змогу точніше визначити критерії бідності і багатства, виділити групи людей, що потребують соціальної допомоги. Як правило, аналіз ведеться по трьох групах населення: бідні сім’ї (40 % сімей), сім’ї середнього достатку (40 % сімей) і багаті сім’ї (20 % від усіх сімей). Саме такий принцип поділу населення застосовується при побудові кривої Лоренца, яка відбиває реальну диференціацію доходів різних сімейних груп і визначає ступінь соціальної напруги в суспільстві у зв’язку з цим (див. статтю до графіку "Крива Лоренца").

Отже, проблема бідності має і глобальний характер, вона торкається не тільки окремих сімей, які мають нестатки, а й окремих їх груп та країни в цілому. Чим менше бідних, тим краще для суспільства. Лише заможність людей встановлює відносини злагоди і партнерства. Тому держава повинна здійснювати соціальну політику, суть якої полягає у частковому перерозподілі доходів на користь бідних.

Однак у другій половині ХХ ст. практика перерозподілу доходів і багатства в умовах експансії фінансового капіталу та активізації фіктивного капіталу (ринку цінних паперів, кредитів тощо) не лише в межах національних економік, а й у масштабах глобальної економіки висунула перед економічною теорією проблему співвідношення таких принципів розподілу як ефективність і справедливість. Особливої гостроти проблема розподільчої ефективності і розподільчої справедливості набуває на початку ХХІ ст., оскільки ні кейнсіанська теорія державного регулювання економіки, ні ідеологія монетаризму неспроможні забезпечити безкризовий розвиток суспільства, про що свідчить сучасний стан глобальної економіки.