Історія економіки та економічної думки - Козюк В.В - Західнохристиянська цивілізація

Розвивалася на чотирьох основних засадах. По-перше, за умови латинського християнства та єдиної церковної організації. Латинське християнство є індивідуалістичним та раціоналістичним. Із XI ст. домінувала правова установка - людина визначалася як суб'єкт права (встановлювалося законодавством на основі римського права)1. Відносини з Богом будувалися за моделлю: проступок (гріх) - покарання. Кожна душа постає перед Божим судом зразу після смерті, тому на перший план висувалася ідея особистої віри, доказовості істинності віри для себе і оточуючих. Упродовж V-VI ст., коли постійно воювали варварські королівства, правителі яких прийняли християнство в аріанській формі, романомовне населення об'єднувалося навколо місцевого латинського духовенства, єпископів римського папи. Папа був вищим авторитетом, намісником апостола Петра на землі. По-друге, влада імператора була легітимною, світська та церковна влада були розділені. Панувала концепція незалежності церкви від держави (висунута у кінці IV ст. святим Амвросієм). Римський папа один, а держав і правителів багато. По-третє, зберігалися традиції самоуправління міських комун. По-четверте, ієрархія відносин, пов'язана з особистою присягою вірності васалів сеньйору, та умовне (рицарське) тримання землі.

На думку вчених, ці засади конфронтували або блокувалися між собою, але ні одна не перемогла. Територіальна роздільність, боротьба "папства" та "імперства" сприяли реалізації вільного вибору людей. Первісною основою була церковно-політична структура, яка об'єднала Франкське королівство з християнством у римо-латинській формі та Ватикан. Науковці відносять консолідацію ядра Західнохристиянської цивілізації до часів Карла Великого, імперія якого охопила майже всю Західну та Центральну Європу, церква коронувала його у 800 р. імператорською короною. Після розпаду Каролінгської імперії Західнохристиянська цивілізація територіально поширювалася шляхом прийняття католицизму та визнання влади імператора Священної Римської імперії (король саксонської династії Оттон І (912-973) проголосив відновлення Римської імперії в 962 р.).

Цивілізаційними основами східнохристиянських суспільств були такі. Християнство ґрунтувалося на платонівсько-неоплатонічній традиції з баченням людини у космічній ієрархії, з переважанням загального над індивідуальним. Церква переймалася ідеєю загальної долі людей. Кожна людина ідентифікується з державністю. Проповідувалася єдність церкви та держави при провідній ролі останньої. Імператор фактично мав світську та духовну владу, вважався посередником між Богом і людьми, назначав і розв'язував суперечки між чотирма патріархами: Александрійським, Іерусалим-ським, Антиохійським і Константинопольським,

У межах східнохристиянської цивілізаційної системи виокремлюють Візантійсько-Східнохристиянську і Східнослов'янсько-Православну цивілізації, центром останньої була Київська Русь.

Візантійсько-Східнохристиянська цивілізація

Досягла найвищої могутності в середині VI ст. Із другої половини VI ст. війни із слов'янами і болгарським царством, соціально-конфесійна боротьба, відома як іконоборство, напади турків-сельджуків призвели до занепаду імперії та зменшення її кордонів. У 1453 р. Візантійська імперія була знищена турками-османами, які заснували Османську імперію з центром у Константинополі.

Економічна історія Візантії - варіант романізованого феодалізму. У середині VI ст. було кодифіковане римське право. Держава виступала як сила, що організовує та контролює всі сфери життя, осмислювалася як проекція Божественного порядку на землі. В соціальному відношенні головне значення мав поділ на представників бюрократичного командно-адміністративного апарату та підвласних, які виконували повинності та сплачували податки.

Особливістю аграрного розвитку було співіснування приватної (генетично пов'язаної з пізньоримською), державної та общинної земельної власності. Це ускладнювало процес феодалізації, що інтенсивно відбувався впродовж IX-X ст. Умовна форма землеволодіння, сеньйорально-васальні відносини не набули поширення. Залежність селян формувалася на основі приватноправової домовленості (продаж, дарування, патронат, боргова кабала), насильницьких дій феодалів і державних дарувань земель із селянами. Особливістю візантійського феодалізму було існування рабства.

Візантійські міста почали відроджуватися у другій половині IX ст. Держава сприяла їхньому розвитку та зміцненню, оскільки податкові надходження з торгівлі та ремесла часто становили єдину статтю доходів центральної влади. Константинополь був одним із найбільших ремісничих, торговельних і фінансових центрів світу. Ремісничі майстерні належали державі, церкві, приватним особам, у тому числі феодалам. Державні майстерні виробляли продукцію на потреби імператорського двору й армії. На відміну від цехів Західної Європи, корпорації візантійських ремісників захищали інтереси держави, що призначала їх керівників. В умовах політичних криз зменшилися обсяги товарообороту, погіршилися товарно-грошові відносини, відбулася натуралізація та аграризація економіки.

Державне регулювання було визначальною рисою візантійської економіки: регламентувалася господарська діяльність ремісників і купців; фіксувалися ціни на хліб, м'ясо і рибу; заборонялося створювати запаси товарів з метою запобігання спекуляціям. Іноземні купці мали зупинятися у відведених місцях не більше як на три місяці.

Візантійська імперія відіграла важливу роль у формуванні Східнослов'янсько-Православної цивілізації.