Історія економіки та економічної думки - Козюк В.В - 10.1.1. Загальна характеристика індустріального розвитку економіки України

10.1. Утвердження ринкових форм господарства в Україні

10.1.1. Загальна характеристика індустріального розвитку економіки України

Розвиток зрілої індустріальної регульованої ринкової економіки в Україні почався в останній третині XIX ст. одночасно з розвитком ринкових відносин у країнах Західної Європи та США. Він відбувався в умовах відсутності власної державності в Україні. Українські землі на той час були складовою економічного простору Російської та Австро-Угорської держав. Економіка України нього періоду в науковій літературі оцінюється як колоніальна.

Східна Україна залишалася територіально поділеною на дев'ять губерній. У 1913 р. на цій території проживало 32,6 млн осіб, з них у селах мешкало понад 27,6 млн, або 85 %, у містах - близько 5 млн осіб, або 15 %.

Галичина (разом із Малопольщею) і Буковина були територіальними автономними краями австрійської частини (всього 17 країв), а Закарпаття - угорської території Австро-Угорської монархії (1867). На території Галичини було 49 політичних повітів, 19 міст і 3689 сіл. Проживало 5,3 млн населення, українців - 71,4 %. Центральну виконавчу владу в Королівстві представляв уряд цісарського королівського намісництва з губернатором у Львові та повітовими старостами. Автономне самоврядування виконував Крайовий сейм і, вибраний ним, Крайовий відділ, повітові ради і відділи на чолі з маршал ком, ради і уряди з війтом у громадах. На території Буковини було 11 повітів, населення становило 0,8 млн осіб, Закарпаття - 4 округи і 0,84 млн осіб.

Господарство Східної України в 1913 р. оцінюється як аграрно-індустріальне.

У структурі національної економіки зростало значення промисловості. Співвідношення між вартістю валової продукції промисловості та сільського господарства у структурі матеріального виробництва характеризують такі показники (табл. 10.1).

Таблиця 10.1. Співвідношення між валовою продукцією промисловості й сільського господарства, %

У Росії в 1913 р. частка промисловості у вартості продукції матеріального виробництва становила 40 %.

Характерною ознакою економічної динаміки була циклічність. У зв'язку із загальною соціально-економічною відсталістю у Російській імперії світові економічні кризи 1890 р., 1900-1903, 1907- 1908 і 1913-1914 рр. були тривалішими та глибшими порівняно з країнами Західної Європи.

Темпи розвитку російської економіки в історико-економічних джерелах вважають вищими, ніж у Великій Британії, Франції та Німеччині. Темпи зростання ВВП упродовж 1900-1913 рр. у Російській імперії становили 3,7 %, це другий показник серед промислово розвинених країн світу після США (4,6 %). У Росії ВВП збільшився у 1,5 разу, в Німеччині - 1,4, Франції - 1,2, Великій Британії - 1,2 разу. Темпи розвитку російської промисловості в 1890-х і 1909-1913 рр. визначають у 8,8 %.

Інвестиції в українську економіку в 1913 р. становили 465,7 млн руб1. Відбулися зміни у галузевій структурі інвестицій: вкладення у промисловість упродовж 1870-1900 рр. збільшилися з 28,1 до 48,9 %, у сферу обігу - з 13,2 % до 17,1 %, у сільське господарство зменшилися з 58,7 до 37 %. У 1913 р. інвестиції у сільське господарство становили 20 % від загального обсягу.

Іноземні інвестиції становили 1/3 акціонерного капіталу Росії в 1913 р. У 10 найбільших російських банках іноземний капітал досягав 45 %. На частку французького капіталу припадало 33 %, бельгійського - 23, німецького - 14 %. За підрахунками російських учених, щорічні виплати за зовнішніми зобов'язаннями становили 200 млн руб. золотом, а з виплатою процентів із державних кредитів - 600 млн руб.

Понад 25 % усіх іноземних капіталів було вкладено в промисловість України. Так, у металургії іноземцям належало 90 % основного капіталу, у вугільній промисловості - 67 %.

Зміни у соціально-економічних відносинах та організації виробництва пов'язані з розвитком акціонерної власності та акціонерних товариств.

В історії акціонерного засновництва та монополізації найбільше значення мали 1890-ті роки промислового піднесення та економічна криза 1900-1903 рр. Особливістю процесу акціонування був загальноімперський характер, лише деякі з підприємств ви никали з ініціативи української буржуазії. Розвиток акціонерних товариств відбувався в усіх сферах і галузях господарства.

У промисловості Російської імперії в 1861 р. було 128 акціонерних товариств (АТ) з загальним капіталом 256,2 млн руб., у 1893 р. їх налічувалося 643 з капіталом 942,3 млн руб., у 1900 р. - 1369 з капіталом 2402 млн руб., найбільше у вугільній, залізорудній, металургійній, машинобудівній, цукровій та бавовняній галузях. У Києві в 1887 р. було створено акціонерне товариство "Цукровий синдикат", засновниками якого серед російсько-єврейських підприємців були Терещенки як власники 7 заводів.

Акціонерна промисловість України, як і російська загалом, характеризувалася великою прибутковістю. У другій половині 1890-х років норма прибутку на капітал коливалася в межах 11,5-15,6 %, що майже вдвоє перевищувало прибутковість західноєвропейських підприємств. На гірничопромислових фірмах, які використовували систему державних замовлень і митного протекціонізму, прибуток досягав у середньому 50 % на капітал, а дивіденди - 30-40 % на капітал.

Кількість банківських установ у Російській імперії в 1913 р. становила 2393, їх капітали - 7 млрд руб. Сім банків, кожний з основним капіталом понад 20 млн руб., володіли 55 % від основного капіталу всіх банків імперії. Вирішальну роль відігравали Азовсько-Донський (92,5 млн руб.), Петербурзький міжнародний комерційний (79 млн руб), Російсько-Азійський (78,5 млн руб.) банки, Російський банк для зовнішньої торгівлі (67,8 млн руб.), Російський торгово-промисловий банк (44,5 млн руб.). Утворилися фінансовий капітал і фінансово-промислові групи (ФПГ). Так, Азовсько-Донський банк контролював підприємства "Продамету", Петербурзький міжнародний - Нікополь-Маріупольське металургійне товариство і Російське товариство машинобудівних заводів Гартмана.

Формування індустріальної соціальної структури суспільства не завершилося. У 1897 р. у містах проживало 13,6 % населення українських губерній, у 1913 р. - 28 %. У Російській імперії цей показник становив 20,3 %. Урбанізація відбувалась повільніше ніж у країнах Західної Європи.

У 1913 р. в Україні було 3,6 млн вільнонайманих працівників. Робітничий клас формувався повільно. У структурі зайнятості населення промислових робітників було лише 17 %, у сільському господарстві працювало 66,8 %, у сфері обігу - 16,2 % (промислова і торговельна буржуазія, поміщики). У промисловості в 1901 р. працювало 360,2 тис. робітників, у 1916 р. - 812,5 тис.

Швидкий промисловий розвиток зумовив значний приплив населення з Центральної Росії. Наприкінці XIX ст. частка росіян серед населення України становила 12 %. Це були здебільшого робітники-гірники, металурги та адміністративні службовці.

Російське населення переважало у Донецько-Криворізькому регіоні, містах Катеринославської, Херсонської та Київської губерній. Так, у Миколаєві росіян було 66,3 %, а українців - 7, 5 %, у Харкові - відповідно 62,8 і 26, в Одесі - 47,4 і 9,2, у Києві - 54,5 і 21 %. У Донбасі приблизно 70 % робітників були вихідцями з великоросійських губерній.

У загальноросійському економічному потенціалі господарство України мало високий рейтинг. У 1913 р. Україна займала 2,5 % території Російської імперії, в ній проживало 17,5 % населення імперії, було 20 % підприємств, які виробляли 24,3 % від загальної вартості продукції, на них працювало 14,5 % усіх робітників. Україна забезпечувала 21 % валового збору зерна.

У світовій економіці роль господарства Російської імперії характеризують такі показники: частка у світовому ВВП становила 9,07 % (США - 23,49 %, Німеччини - 8,52, Великої Британії - 8,65, Франції - 5,91 %), а у світовому промисловому виробництві - 12,73 % (США - 29,45 %, Німеччини - 9,57, Великої Британії -13,27, Франції - 8,36 %). Однак вартість промислової продукції на душу населення становила 20-30 руб., у США - 300- 400 руб. Перед Першою світовою війною економіка Російської імперії посідала 5-те місце у світі за рівнем індустріального розвитку.

Західна Україна залишалася аграрно-сировинним і збутовим регіоном Австро-Угорської імперії. Перед Першою світовою війною промисловість і банківську систему повністю контролював іноземний, насамперед австро-угорський та німецький, капітал.

Господарство Західної України було аграрним. Інформації щодо структури народного господарства немає. В1912 р. у Галичині та Малопольщі частка сільського господарства, за даними офіційної статистики, становила 45,7 %. У сільському господарстві було зайнято 93 % самодіяльного населення, у промисловості - 4,3 %, серед українців - лише 1,4 %. У Закарпатській Україні в промисловості працювало не більш ніж 5 % населення. Аграрне перенаселення перевищувало потреби сільськогосподарського виробництва в 2-3 рази.

У структурі промисловості вартість фабрично-заводської продукції в 1913 р. дорівнювала лише 1/3 вартості всієї продукції. Загальна кількість фабрично-заводських робітників на західноукраїнських землях досягла приблизно 70 тис Обробна промисловість Західної України на початку XX ст. давала лише 1/6 частину національного доходу краю і близько 1/7 суспільного продукту.

Соціально-економічний розвиток характеризувався активним процесом акціонування та монополізації. В1910 р. на Галичині було 56 акціонерних товариств, Закарпатті та Буковині - 26. У банківській сфері в 1913 р. 7 банків Галичини та 3 банки Буковини володіли 38 % грошових ресурсів усіх банків, без кооперативних. Два банки Галичини (Крайовий і Промисловий) і один банк Буковини (Земельний) контролювали 60 % від вкладів усіх банків цих земель.

Соціальна структура населення відповідала економічній відсталості західноукраїнських земель. Міське населення Західної України в 1880 р. становило 17,1 %, у 1910 р. - 19,8 %. Повільно формувалася національна промислова буржуазія. Поміщики та торговці вкладали гроші у торгівлю, посередництво та спекуляцію.

Розвиток народного господарства України в цей період в науковій літературі характеризується як "наздоганяюча модель", модернізована "згори", якій властиві несистемне використання науково-технічних досягнень, пріоритетність окремих галузей, збереження багатоукладності, соціальні проблеми, активне втручання держави в економічний розвиток.

Важливим чинником розвитку народного господарства України була кооперація.

У Східній Україні її зародження пов'язане з Харківським споживчим кооперативом, статут якого затверджено в 1866 р. Упродовж 1866-1870 рр. засновано 20 споживчих кооперативів. У 1890-х роках - на початку XX ст. сформовано систему кооперативів (за російською термінологією - товариществ) та їх союзних організацій. Розвивалися такі види кооперації, як споживча, кредитна, виробнича, сільськогосподарська.

Споживчих кооперативів у 1912 р. в українських губерніях було 2500 (37 % від загальноімперських). Вони об'єднувались у понад 10 повітових і губернських спілок.

Кредитні кооперативи поділялися на ощадно-позикові та кредитні. В 1912 р. їх діяло відповідно 911 і 2479. Ощадно-позикові товариства функціонували на основі паїв і вступних членських внесків, кредитні - державних позик і пожертвуваних сум. Кооперативи були об'єднані в союзні організації, працював Київський кредитний банк "Союзбанк". їх діяльність регулював закон 1895 р.

Виробнича кооперація започаткована з сільськогосподарської артілі на Херсонщині, заснованої в 1894 р. У 1896 р. таких кооперативів було понад 100. Надалі організовували артілі ремісничі, робітничі, портових вантажників, інженерів тощо. З 1902 р. їх діяльність визначалася за законом про виробничі кооперативи.

Сільськогосподарська кооперація в Україні почала розвиватися в 1912-1914 рр. У Російській імперії її діяльність регулювали статути 1897 р. і 1908 р. Загальних даних щодо кількості сільськогосподарських кооперативів в Україні немає. Відомо, що в 1913 р. у Подільській губернії їх налічувалось 21, Київській - 15. Кооперативні організації створювали сільськогосподарські товариства (за російською термінологією - общества), що займалися культурно-просвітницькою діяльністю серед сільських господарів. Це був період обговорення серед науковців і практиків значення кооперації для селянських господарств.

У Західній Україні діяльність кооперативів визначав австрійський закон про заробітково-господарські спілки (кооперативи) 1873 р. Характерною ознакою кооперації на західноукраїнських землях був національний характер. У1913 р. в Австро-Угорщині діяло 1525 українських кооперативів, або 8,1 % від їхньої загальної кількості. Засновниками та керівниками кооперативів були інтелігенція та сільські священики.

До перших українізованих кооперативів належала кредитна спілка "Віра", яка виникла в 1873 р. у містечку Тисмениця Тлумацького повіту. В 1874 р. польські кооператори створили у Львові Союз заробіткових і господарських товариств, до якого належало 51 кредитний і 7 промислово-торговельних кооперативів з 17175 членами. Серед них були українці. У 1883 р. у Львові на кошти українських заможних міщан і селян організовано кооперативне торговельне підприємство "Народна торгівля", яке вважається першим українським споживчим кооперативом. Напередодні Першої світової війни до його складу входило 19 філій і понад 831 крамниця. Перед Першою світовою війною в Західній Україні було 38 українських торговельних кооперативів, у тому числі на Галичині та в Малопольщі - 27, на Буковині - 7, Закарпатті - 3. Польських кооперативів було 18, німецьких - 3, єврейських - 7. Вони об'єднували 68 тис. дрібних виробників.

Зростання чисельності кредитних спілок зумовило створення в 1898 р. Крайового союзу кредитного (КСК) - першого західноукраїнського кооперативного союзу. У1913 р. КСК охоплював 427 кооперативів, його загальний оборот досяг майже 106 млн корон (кор.).

Історія української сільськогосподарської кооперації на Галичині почалася у 1899 р. зі Спілки для господарства і торгівлі у Перемишлі. Пропагандистом і організатором сільськогосподарських кооперативів та їх союзних організацій було сільськогосподарське товариство "Сільський господар" (1898) у Львові. Перший молочарський кооператив засновано в 1904 р. У1907 р. організовано Крайовий господарсько-молочарський союз у Стрию - технічний і торговельний центр кооперативного молочарства. Він одержував значні дотації від австрійського міністерства сільського господарства і крайових державних установ.

До Першої світової війни було близько 100 молочарських кооперативів, які щорічно переробляли 7 млн літрів молока. В 1911 р. товариство "Сільський господар" заснувало Крайовий союз для вирощування і збуту худоби у Львові, який наприкінці року мав 63 філії та 14 млн кор. в обороті. У цьому ж році торговельний відділ "Сільського господаря" об'єднався з перемишлянською Спілкою для господарства і торгівлі. У результаті виник Крайовий союз господарсько-торговельних спілок - кооператив з обмеженою відповідальністю, що працював як торговельний синдикат товариства "Сільський господар". У 1912 р. він об'єднував 23 низових кооперативи з капіталом 40,4 тис. кор., величина торговельного обороту дорівнювала 2 041,54 тис. кор.

У1904 р. згідно із законом про ревізійні союзи кооперативів (1903) утворився Крайовий союз ревізійний (КСР), який об'єднав кооперативні союзи. В 1912 р. йому були підпорядковані 552 кооперативи (з них - 338 кредитних, 47 споживчих, 40 молочарських, 37 для закупівлі та збуту худоби, 33 різних і 67 змішаних). Вони об'єднували понад 180 тис. членів, торговельний оборот становив понад 20 млн кор.

На Галичині працювала так звана "руська" кооперація, керівники якої дотримувалися проросійської орієнтації. В 1909 р. вона об'єднала 100 кооперативів. Державний Крайовий патронат хліборобських спілок був заснований у 1899 р. і мав пропольську орієнтацію. Його членами були 400 українських кооперативів.

На Буковині перший український сільський ощадно-позиковий кооператив виник у 1889 р. У 1896 р. засновано кредитний кооператив у Чернівцях. У1903 р. у Чернівцях утворено союзну організацію "Селянська каса" - організаційний, ревізійний і фінансовий центр усіх видів української кооперації на Буковині. В1912 р. "Селянська каса" охопила 174 кооперативи, з них 159 сільських ощадно-позикових спілок, 8 споживчих і 2 молочарських кооперативи. Перед Першої світовою війною на Буковині було також 26 ощадно-позикових кооперативів, організованих проросійськими діячами.

На Закарпатті українську кооперацію представляли кредитні кооперативи. В 1913 р. їх кількість досягла 206, а їхніх членів налічувалось 51 тис. Вони задовольняли близько 20 % потреб селян у позикових коштах. До Першої світової війни крайового кооперативного союзу не було.