Історія економіки та економічної думки - Козюк В.В. - 2.4.2. Новий етап розвитку неокласичної економічної теорії

Причини посилення впливу та модернізація неокласичної доктрини у 70-80-х роках XX ст

Наприкінці 70-х - на початку 80-х років XX ст. кейнсіанство втрачає позиції провідної економічної теорії Заходу, зменшується його популярність в урядових, академічних колах, серед широкої громадськості. Натомість набувають впливу економічні школи, які обстоюють класичні й неокласичні ідеї невтручання держави в господарське життя суспільства.

Розглянемо причини повернення до теоретичних шкіл і поглядів, що обстоюють механізми ринкового саморегулювання економіки.

Інструментарій неокейнсіанства (теорії економічного зростання, концепції циклу та антициклічного регулювання) насамперед був спрямований на забезпечення стійкої динамічної рівноваги та пом'якшення циклічних коливань. З позицій кейнсіанської доктрини не можна було пояснити циклічні спади 1970-х років, які супроводжувалися структурними та валютно-фінансовою кризами. Структурні кризи не можна було пояснити з позицій кейнсіанської доктрини, адже вона апелювала до сукупного попиту, а не пропозиції. До ініціювання останньої кейнсіанство мало безпосередній стосунок, оскільки Бреттон-Вудська валютна система (1944) була побудована на його теоретичних положеннях. Припинення в 1971 р. обміну доларів на золото фактично означало крах Бреттон-Вудської валютної системи, після чого посилилась критика кейнсіанців як її ініціаторів.

Однією з причин кризи кейнсіанства стало загострення в середині 70-х років інфляційних процесів, що дало підстави опонентам звинуватити прихильників кейнсіанських рецептів регулювання економіки в ігноруванні інфляційної небезпеки та монетарних факторів розвитку.

Кейнсіанці, як прихильники кривої Філліпса, не змогли пояснити явище стагфляції. Як відомо, кейнсіанська доктрина передбачала, що зростання інфляції є ціною, або платою, суспільства за невисоке безробіття. Проте циклічна криза 1973-1975 рр. стала першою стагфляційною кризою, коли поєднувалися безробіття і скорочення виробництва та неконтрольована хронічна інфляція.

До причин дискредитації кейнсіанства можна віднести також: збільшення чисельності державного управлінського апарату та його бюрократизацію; зменшення стимулів для приватного бізнесу внаслідок прогресивного оподаткування; посилення споживацьких настроїв у зв'язку з високим рівнем соціальних виплат; девальвацію особистого успіху та приватної ініціативи - традиційних цінностей системи вільного підприємництва. Усі ці негаразди критики приписували саме використанню кейнсіанських методів регулювання економіки, які передбачали значне посилення ролі держави.

Розглянуті вище причини зумовили експансію неокласики з кінця 70-х років XX ст. Проте це була не "стара" неокласика, яку свого часу потіснили кейнсіанці після "Великої депресії". Вона значно модернізувала свій аналітичний апарат відповідно до вимог практики, її представники, з одного боку, обстоюють класичні та неокласичні ідеї ринкового саморегулювання, а з іншого - на відміну від традиційної неокласики, основну увагу зосереджують не на оптимі-зації поведінки фірми, а на переважно макроекономічних проблемах: причинах циклічних коливань і умовах досягнення та механізмах відновлення довгострокової економічної рівноваги, аналізі факторів сталого економічного зростання, шляхах подолання інфляційних процесів і т. ін. При цьому зазначені макроекономічні процеси вони намагаються пояснити на підставі класичних та неокласичних положень як мікроекономічної теорії, насамперед щодо раціональності поведінки суб'єктів господарювання, яка передбачає оптимальне використання ресурсів та інформації, так і загальних положень класиків та неокласиків - про досконалість конкуренції, гнучкість цін і заробітної плати, пріоритет пропозиції, а не попиту тощо. Фактично, мова йде про створення органічної, цілісної макро- й мікротеорії на єдиних теоретико-методологічних засадах.

Основними теоретичними засадами неокласики цього періоду є:

o визнання ринкової системи господарювання найкращою з погляду забезпечення економічної ефективності та створення умов для економічного зростання;

o твердження, що головною цінністю суспільства є не соціальна справедливість, а свобода, у тому числі економічна, яка гарантується приватною власністю;

o обмеження державного втручання в економіку та скорочення державного сектору на основі запровадження програм реприватизації, вивільнення приватної ініціативи шляхом перегулювання, послаблення регламентації господарської діяльності, лібералізації антимонопольного законодавства;

o визнання пріоритетності не попиту, а пропозиції, для стимулювання якої рекомендується зменшення податкового навантаження;

o забезпечення збалансованості державного бюджету шляхом скорочення соціальних програм та зниження рівня соціальних виплат;

o визнання пріоритетності грошово-кредитного регулювання економіки як основного інструменту забезпечення неінфляційного зростання;

o обґрунтування впливу очікувань економічних суб'єктів на реальний перебіг економічних процесів.

Неокласичні ідеї кінця 70-80-х років XX ст. репрезентують три основні школи (течії):

1) монетаризм, який визнає виняткову важливість грошей в економіці, вважає грошову масу і темпи її зміни головним фактором економічної кон'юнктури та вказує на пріоритет особливого типу грошово-кредитної політики - прямого регулювання темпів зростання грошової маси;

2) теорія економіки пропозиції, яка обґрунтовує переорієнтацію економічної політики із стимулювання сукупного попиту на стимулювання сукупної пропозиції за допомогою насамперед податкової політики (шляхом зменшення податкових ставок);

3) теорія раціональних очікувань (або нова класична макроекономіка), за якою, економічні суб'єкти здатні діяти раціонально, передбачати наслідки економічної політики уряду й нейтралізовувати її своїми діями.

Теорія монетаризму

Якщо концепція Дж.М. Кейнса сформувалася на тлі критики класичної та неокласичної теорій (так звана "кейнсіанська революція" ), то монетаризм часто називають контрреволюцією, що вказує насамперед на його опозиційність до кейнсіанства.

Безумовним лідером монетаризму, який рішуче виступив у 60-х роках XX ст. проти теорії і практики кейнсіанського регулювання економіки, є Мілтон Фрідмен (1912-2006) - професор Чиказького університету, представник Чиказької економічної школи, лауреат Нобелівської премії з економіки (1976). Найважливіші його наукові ідеї викладені у таких головних працях: "Теорія споживчої функції" (1957), "Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867-1960" (1963, разом із Г.Дж. Шварц), "Роль монетарної політики" (1968), "Оптимальна кількість грошей та інші нариси" (1969), "Теоретичні основи монетарного аналізу" (1972). Вагомий внесок у розвиток цієї теорії зробили вчені Ганна Шварц (р. н. 1915), Карл Бруннер (1916- 1989), Аллан Мелцер (р. н. 1928), Філіп Кейган, Девід Лендлер.

Термін "монетаризм" вперше використав американський економіст К. Бруннер у 1968 р. для визначення підходу, що виокремлює грошову масу як головний фактор економічної кон'юнктури.

Варто зазначити, що монетаризм пропагує себе і є відомим насамперед як теорія і політика грошового обігу та ідеологічна доктрина ліберал-консерватизму, а не як загальноекономічна теорія. Монетаристи надають перевагу особливому типу грошово-кредитної політики - прямому регулюванню темпів зростання грошової маси на противагу іншим методам впливу, насамперед фіскальній політиці та грошово-кредитному регулюванню, орієнтованому на вплив через процентні ставки.

Теоретичною основою монетаризму є: кількісна теорія грошей, започаткована ще у XVI ст., продовжена Д. Юмом та Д. Рікардо; дослідження неокласичної школи початку XX ст., передусім рівняння обміну І. Фішера і теорія касових залишків кембриджської школи; теорія відносних цін А. Маршалла, модель загальної ринкової рівноваги Л. Вальраса. Монетаризм розвиває й критично переосмислює також теоретичні ідеї своїх опонентів, зокрема короткостроковий варіант кривої Філліпса, кейнсіанську теорію грошей та рівноваги на товарному і грошовому ринках /5 - ЬМ.

Основними теоретичними здобутками монетаризму є: методологія логічного позитивізму та інструменталізму; визнання внутрішньої стійкості ринкової економіки, її здатності до саморегулювання; розвиток кількісної теорії грошей, визнання їх нейтральності щодо реальних величин у довгостроковому періоді; обґрунтування стабільності функції попиту на гроші на основі теорії перманентного доходу; грошова теорія економічного циклу та інфляції; обґрунтування вертикальної довгострокової кривої Філліпса на основі концепції природного рівня безробіття і теорії адаптивних очікувань; критика дискреційної кейнсіанської політики "точного налаштовування" економіки засобами фіскальної і монетарної політики та обґрунтування необхідності забезпечення стабільної монетарної політики на основі "грошового правила"; теорія гнучких валютних курсів та "імпортованої інфляції".

Методологію дослідження економічних явищ і процесів, що її використовують монетаристи, можна охарактеризувати як логічний позитивізм та інструменталізм - філософську доктрину, що розглядає наукові концепції не стільки як відображення дійсності, скільки як засіб досягнення конкретних цілей.

Побудова наукової теорії, за М. Фрідменом, передбачає ряд послідовних етапів. Спочатку висувається абсолютно довільна гіпотеза, передумови якої не потребують емпіричної перевірки і не ґрунтуються на безпосередньому досвіді.

Із цієї гіпотези виводиться наслідок (висновок, передбачення)1, який може бути перевірений емпірично. Якщо факти підтверджують висновок (передбачення), що випливає з гіпотези, вона приймається, в іншому випадку - відхиляється. "Гіпотеза відхиляється, - пише М. Фрідмен, - якщо передбачення суперечать реальним даним...; вона приймається, якщо її передбачення не суперечать реальності; наша довіра до неї зростає, якщо реальні дані багатократно не могли її спростувати"1.

Монетаристський варіант кількісної теорії грошей

Якщо вчені-неокласики розглядали гроші насамперед як засіб обігу, а Дж.М. Кейнс додав до цього страховий та спекулятивний мотиви "надання переваги ліквідності", то М. Фрідмен у своїй інтерпретації кількісної теорії грошей виходив з того, що гроші для економічних агентів є одним із видів капітальних активів, формою володіння багатством. Він виокремлював п'ять основних форм багатства: гроші (агрегат МІ), облігації, акції, фізичний капітал і людський капітал. Тому вчений використовує "портфельний підхід" до грошей і вважає, що кожен споживач, який має певну кількість готівкових грошей ("наявний баланс"), формує так званий портфель активів, тобто інвестує свої кошти в різні види активів.

Попит на реальні грошові залишки буде залежати від реальної дохідності кожного з цих активів, тобто:

де М - обсяг грошової маси; Р - рівень цін; гь - дохід від облігацій;

. . (П (ДРЇ ......

г - дохід від акцій; - o - - рівень інфляції; ш - інвестиції в

[Р) [<іі,

людський капітал; - - дохід від грошей, де У - рівень доходу;

и - смаки й уподобання.

На думку монетаристів, величина попиту на гроші є результатом оптимізації співвідношення дохідності різних альтернативних форм багатства і залежить від наявних або очікуваних відносних цін різних активів. Якщо граничні доходи на всі можливі форми активів зрівнюються, досягається оптимум. У тому випадку, коли величина граничних доходів неоднакова, економічні агенти змінюють структуру багатства шляхом збільшення частки активів, здатних принести більший дохід, або за рахунок скорочення менш прибуткових об'єктів вкладення.

Якщо попит на гроші визначається їхньою граничною дохідністю у зіставленні з граничною дохідністю інших форм багатства, а структура багатства інерційна і гроші посідають у ній стійке місце, то звідси випливає такий висновок: сукупний попит на гроші має бути величиною сталою, що змінюється лише пропорційно довгостроковому темпу зміни ВВП та національного багатства. Цей висновок дуже важливий, адже стійкий попит на гроші - це головна гарантія стійкості платоспроможного попиту та всієї ринкової економіки.

Стійкий характер попиту на гроші М. Фрідмен пояснював на основі теорії перманентного доходу.

Відомо, що Дж.М. Кейнс, дослідивши взаємозв'язок споживання і доходу, сформулював поняття споживчої функції та основний психологічний закон - зі зростанням доходів частка заощаджень зростає, а частка споживання зменшується, що скорочує сукупний попит. За Дж.М. Кейнсом, гранична схильність до споживання [MPC), тобто відношення приросту споживання до приросту доходу, є меншою за одиницю ( 0 < MPC < 1 ).

Емпірична перевірка теоретичних положень Дж.М. Кейнса у другій половині 40-х років XX ст. дала суперечливі результати. Одні дослідження показали, що в короткостроковому періоді зі зростанням доходів споживчі витрати також зростають, тобто МРС>0. Водночас багаті родини заощаджують більше, ніж бідні, тобто MPC < 1. Середня схильність до споживання (АРС) зменшується зі зростанням доходів (тобто багаті заощаджують більшу частину свого доходу). Дослідження Нобелівського лауреата С. Кузнеця довели, що в тривалому періоді (вчений аналізував три тридцятирічні періоди впродовж 1869-1933 pp., що частково перекривали один одного), середня схильність до споживання (АРС) практично не змінилась і не виявила тенденції до зменшення, а частка заощаджень у доході залишалася сталою протягом усього аналізованого періоду. Суперечливу поведінку споживання в коротко- і довгостроковому періодах економісти назвали "загадкою споживання". Парадокс був розв'язаний теорією перманентного доходу М. Фрідмена. Ця теорія була представлена у 1957 р. в його праці "Теорія функції споживання".

М. Фрідмен виходить із того, що вимірюваний дохід (У) та вимірюване споживання (С) складаються із перманентного та тимчасового компонентів:

Перманентний дохід (У ) вчений визначає як такий, який споживач сподівається одержувати протягом доволі тривалого часу.

Його величина залежить від горизонту споживання індивіда, величини нагромадженого капіталу, а також від місця проживання, віку, професії, освіти, раси та національності. Емпіричні дані доводять, що MPC із перманентного доходу є сталою і дорівнює .

Тимчасовий, або випадковий, дохід (Y.) відображає вплив усіх інших факторів, які людина зараховує до випадкових, хоч вони можуть бути передбачуваними результатами дії таких сил, як, наприклад, циклічні зміни ділової активності. Джерела випадкового доходу найрізноманітніші: від несподіваного отримання спадку до виграшу в лотереї. Особливо підкреслюється елемент непередбачуваності, неочікуваності в отриманні тимчасового доходу. За теорією М. Фрідмена, більша частина тимчасового доходу заощаджується. Емпіричні дослідження доводять, що MPC із тимчасового доходу перебуває в інтервалі між 0,2 і 0,3, тоді як MPC із перманентного доходу, як зазначалося, дорівнює .

Оскільки споживання насамперед залежить від очікуваного на тривалу перспективу рівня доходу, то на нього також впливають такі фактори, як рівень довгострокової процентної ставки, величина нагромадженого капіталу, смаки споживача:

де Ср - перманентне споживання; і - рівень довгострокової процентної ставки; и> - величина нагромадженого капіталу; и - смаки й уподобання споживача; У - рівень перманентного доходу; к - коефіцієнт кореляції.

Емпіричні дослідження М. Фрідмена довели наявність тісного зв'язку (коефіцієнт кореляції дорівнює 0,88) споживання саме із величиною перманентного, а не тимчасового доходу протягом досить тривалого періоду (50 років). Це фактично підтверджувало, що схильність до споживання і заощадження є величинами сталими в довгостроковій перспективі, та давало відповідь на "загадку споживання".

Досліджуючи заощадження, вчений вважав, що за умов повної визначеності вони виконують дві функції: по-перше, вирівнюють потік доходу, що робить споживання більш рівномірним (він виходив із того, що домашні господарства надають перевагу рівномірній (упродовж життя) траєкторії споживання порівняно з нерівномірною); по-друге, приносять прибуток у вигляді процентного доходу. За умов економічної невизначеності заощадження створюють резерв. М. Фрідмен також довів своєю теорією перманентного доходу, що заощадження є не зростаючою функцією від доходу, а постійною. Тому невиправданим є песимізм з приводу обмеженості інвестиційних можливостей. На відміну від Дж.М. Кейнса, можливе зростання частки заощаджень М. Фрідмен інтерпретував як явище, що залежить не від зростання доходу, а від невизначеності в оцінках майбутніх доходів, тобто від невизначеності в одержанні тимчасового доходу.

Теорія перманентного доходу стала основою аналізу циклічного розвитку економіки та розробки положень монетарної політики.

Монетаристська теорія економічного циклу та інфляції

У монетаристській теорії економічного циклу та інфляції вихідними є положення, що попит на гроші (це випливає з теорії перманентного доходу) та швидкість обігу грошей (що знайшло емпіричне підтвердження) - величини відносно сталі. Як наслідок, головна причина циклічних коливань, на думку монетаристів, полягає в різких змінах темпів приросту грошової маси. Ці різкі зміни у пропозиції грошей пов'язані із використанням кейнсіанських рецептів стимулювання або стримування сукупного попиту. Саме вони й породжують циклічні коливання.

Висновок про вирішальний вплив грошових факторів на циклічний розвиток економіки був обґрунтований М. Фрідменом та Г. Шварц у масштабній історико-економічній праці "Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867-1960" (1963), Вчені довели, що пришвидшення або уповільнення темпів зростання грошової маси викликають із лагом (запізненням) у 12-18 місяців відповідні циклічні піднесення і спади в обсягах виробництва та зайнятості. При цьому поворотні точки темпів зростання (або уповільнення) грошової маси випереджають поворотні точки господарського циклу в середньому на 16 місяців у випадку піднесення і на 12 місяців у випадку циклічного спаду.

Наявність лагів, тобто часових інтервалів, через які зміни в масі грошей позначаються на економічній кон'юнктурі, роблять, на думку монетаристів, кейнсіанську політику "точного налаштовування" та короткострокової стабілізації економіки в кращому випадку важко здійснюваною, а в гіршому - дестабілізувальною. Тому монетаристи вважали за потрібне замінити дискреційну грошову політику (яка змінюються залежно від фази економічного циклу) правилом стійкого зростання грошової маси (так зване "грошове правило" монетаристів). Саме стабільний темп грошової експансії (незалежно від фази циклу), який визначається очікуваними темпами зростання довгострокового реального обсягу виробництва, забезпечує, на їхню думку, поступальне та безінфляційне зростання національного виробництва.

Темп зростання грошової маси, що забезпечує постійний рівень цін, залежить також від еластичності попиту на гроші від доходу, і, на думку М. Фрідмена, дорівнює 2, тобто 1 % приросту реального доходу, та викликає 2 % приросту реальної кількості грошей.

Теорія інфляції

Монетаристи припускають, що реальний обсяг виробництва (в) - це екзогенна (зовнішня, задана) величина, яка визначається наявністю ресурсів, технологій та перевагами споживачів, а швидкість обігу грошей (V) є достатньо стабільною. Отже, за рівнянням І. Фішера

зміни у грошовій масі (М) трансформуються у зміни загального рівня цін (Р). Невипадково М. Фрідмен вважав інфляцію суто грошовим феноменом, оскільки вона виникає внаслідок перевищення темпів зростання грошової маси над темпами зростання реальних обсягів виробництва.

Варто підкреслити, що відповідно до традицій кількісної теорії грошей, монетаризм визнає довгострокову нейтральність грошей. Це означає, що зміна грошової маси в довгостроковому періоді впливає виключно на номінальні змінні (на загальний рівень цін), а не на реальні обсяги виробництва. Проте, за визнанням більшості монетаристів, у короткостроковому періоді зміни у грошовій масі (М) зачіпають поряд із цінами (Р) й реальні обсяги виробництва Однак цей ефект триває приблизно 6-8 місяців, після чого значення реальних показників повертаються до свого початкового рівня. Оскільки цей зв'язок між грошовою масою і випуском продукції, на їхню думку, є надто ненадійним, мінливим, то вони вважають його непридатним для цілей короткострокового регулювання.

Природний рівень безробіття, адаптивні очікування і крива Філліпса

Концепція природного рівня безробіття вперше була запропонована М. Фрідменом в його зверненні 1967 р. до Американської економічної асоціації. Ця робота під назвою "Роль монетарної політики" (1968), на думку М. Блауга, "напевно, найбільш впливова робота з макроекономіки в післявоєнний період"1. Варто зазначити, що теорію природного рівня безробіття незалежно від М. Фрідмена розробляв Едмунд Фелпс із Колумбійського університету.

Поняття природного рівня безробіття не означає, що цей рівень є незмінним, адже окремі його детермінанти мають інституційний характер (наприклад існування профспілок), деякі - законодавчий (закон про мінімальну заробітну плату, величина допомоги з безробіття), а деякі пов'язані з недосконалістю, певними перепонами в ефективному функціонуванні ринку праці (витрати, пов'язані з пошуком інформації щодо вакансій, витрати мобільності). Природний рівень безробіття (ПРЕ) можна визначити як такий, що не пришвидшує інфляцію. Або, як зазначає М. Блауг, "...ПРБ - це такий рівень безробіття, який стримує на незмінному рівні реальну зарплату і за умови нульового приросту продуктивності праці підтримує незмінним рівень цін"1.

Характеристику кривої Філліпса в коротко - та довгостроковому періодах монетаристи здійснюють на основі концепції природного рівня безробіття та теорії адаптивних очікувань.

При адаптивних очікуваннях економічні суб'єкти прогнозують майбутню інфляцію на підставі даних про її рівень у минулому та залежно від того, наскільки хибними виявились їхні очікування в минулому щодо теперішнього стану. Фактично, мова йде про своєрідне "навчання на помилках". Цей механізм можна описати такою формулою:

Інтерпретація цієї формули дуже проста: очікування відносно інфляції в майбутньому періоді (РД) дорівнюють очікуванням стосовно інфляції в поточному періоді (Ре), скоригованим на будь-яку похибку прогнозу, що виявилася протягом поточного періоду (Р-Ре). Тобто якщо інфляція в поточному періоді виявиться більшою за прогнозовану, то інфляція, на яку очікують в майбутньому, коригується в бік збільшення; якщо ж фактична інфляція виявиться меншою за прогнозовану, то очікувана в майбутньому інфляція коригується в бік зменшення.

Припустимо, що ПРБ в економічній системі дорівнює 4 %. Це означає, що за такого рівня безробіття заробітна плата і ціни стійкі. Всі очікують на підставі минулого досвіду, що вони залишаться стійкими й у майбутньому. Ця ситуація представлена точкою А на рис. 12.12. Тепер проведемо нову криву Філліпса через точку ПРБ в в її*: вона проведена з огляду на те, що всі очікують стабільних цін (Ре- 0). Припустимо тепер, що уряд вважає рівень безробіття її* - = 4 % надто високим і починає грошову і фіскальну експансію з метою зниження рівня безробіття. Розширення сукупного попиту підвищує ціни на товари і рівень заробітної плати, проте ціни реагують набагато швидше на збільшення попиту, ніж заробітна плата. За цін, що зростають швидше, ніж грошова заробітна плата, реальна заробітна плата зменшується. Падіння реальної заробітної плати спонукає підприємців збільшувати обсяги виробництва і зайнятість. Працівники ще очікують стабільних цін і оцінюють зростання грошової зарплати як збільшення реальної1. Тепер безробіття знизилося до рівня и., проте інфляція цін і заробітної плати становить вже З %. Економічна ситуація переміщується з точки А у точку В. Працівники починають розуміти, що їхній прогноз щодо інфляції не підтвердився, а реальна зарплата не зросла. Тому вони залишатимуть свої робочі місця, й економічна ситуація переміститься із точки В у точку С, що відновлює попередній ПРБ II*, проте за більш високого рівня інфляції. Якщо ж уряд буде й далі намагатися зменшити безробіття нижче за його природний рівень, то економіка повернеться до ПРБ за ще більш високого рівня інфляції і набагато швидше, бо суб'єкти врахують похибки попередніх прогнозів.

Отже, на думку монетаристів, у довгостроковій перспективі е вибір між пришвидшенням інфляції і рівнем безробіття, а не між рівнем інфляції і безробіттям. Більш високий рівень інфляції зумовлює тимчасове, а не постійне зниження безробіття. Висока інфляція залишається, а безробіття повертається до природного рівня. Таким чином, довгострокова крива Філліпса є вертикальною, тобто природний рівень безробіття може поєднуватися з будь-яким стабільним рівнем інфляції.

У своїй Нобелівській лекції в 1976 р. М. Фрідмен зазначив, що стагфляція, тобто одночасне існування безробіття та інфляції поступилась слампфляції - співіснуванню зростаючого безробіття і зростаючих темпів інфляції. Вертикальна крива Філліпса набула позитивного нахилу (рис. 2.12). М. Фрідмен припустив, що це пов'язано з тим, що інфляція в розвинених країнах не тільки посилилась, але стала ще більш непередбачуваною.

На його думку, різкі коливання річного темпу інфляції вносять у кожну ринкову угоду додатковий елемент невизначеності, що знижує економічну ефективність і відхиляє криву Філліпса вправо.

Інструментарій державного регулювання

Монетаризм виходить із того, що ринкова економіка за своєю суттю є збалансованим господарством, здатним до автоматичного саморегулювання. Єдине, що може зруйнувати цю здатність, - це диспропорції між темпами зростання продукції і темпами зростання грошової маси в обігу. Тому монетаристи надають безумовну перевагу грошово-кредитному, а не бюджетному регулюванню.

Монетарна політика центральних банків, на думку М. Фрідмена, має орієнтуватися не на процентні ставки, а на кількість грошей в обігу. З цією метою використовуються різні інструменти

Рис. 2.12. Короткострокові й довгострокова криві Філліпса

регулювання облікової ставки, норм обов'язкових банківських резервів, проведення операцій на відкритому ринку. Саме останньому інструменту - операціям з купівлі-продажу державних цінних паперів - монетаристи надають перевагу.

На відміну від кейнсіанців, що обґрунтовували дискреційну політику "дешевих" і "дорогих" грошей для регулювання сукупного попиту, монетаристи пропонували застосовувати "грошове правило", яке передбачає стабільне зростання грошової маси щороку на певний процент незалежно від стану господарської кон'юнктури та фази економічного циклу. Нормативний аспект монетаризму полягав у введенні таргетування1 приросту грошових агрегатів.

Використання бюджетної політики монетаристи вважали неефективним з таких причин:

1) існування лагів (запізнень) між прийняттям відповідних рішень (наприклад, зміна величини податкових ставок, структури податків) та віддачею від них може призвести до протилежних наслідків, ніж ті, на які ці рішення були розраховані (стимулювальна фіскальна політика після її реалізації може припасти на фазу піднесення, а не спаду, на яку була розрахована);

2) податки і видатки з державного бюджету змінюють лише структуру сукупного попиту, а не його загальну величину, адже вони означають лише перекачування доходу з одного сектору економіки в інший на основі так званого "ефекту витіснення";

3) зменшення податків з одночасним нарощуванням бюджетних видатків під час проведення кейнсіанської політики стимулювання сукупного попиту породжує дефіцит бюджету. Якщо цей дефіцит покривається шляхом емісії, то в короткостроковому періоді це породжує інфляцію, а в довгостроковому - стагфляцію. Якщо ж дефіцит бюджету покривається шляхом державних позик, то виникає "ефект витіснення" - держава витісняє з інвестиційного ринку приватний бізнес.

Тому монетаристи обстоювали політику забезпечення бюджетної рівноваги і ліквідації дефіциту державного бюджету. З цією метою вони пропонували скорочення бюджетних витрат, у тому числі за рахунок скорочення соціальних програм і соціальних виплат. Як послідовні неоконсерватори, монетаристи підтримували політику дерегулювання окремих сфер господарювання, приватизації певних секторів економіки, лібералізації податкової системи.

У теорії міжнародних фінансів М. Фрідмен послідовно з 1953 р. виступав із захистом вільноплаваючих валютних курсів, обстоював принцип самозабезпечення валютної рівноваги за рахунок вільної гри ринкових сил.

М. Фрідмен виходив із того, що за умов ринкової економіки наявний обернений зв'язок між валютними резервами та обсягами внутрішньої грошової маси, які разом утворюють усю грошову пропозицію. Врівноваження грошового обігу і платіжних балансів відбувається стихійно, через гнучкі валютні курси. Будь-яке державне втручання лише блокує дію адаптаційних механізмів ринку. Наприклад, якщо з метою ліквідації дефіциту платіжного балансу держава вдасться до девальвації національної валюти, то це призведе до зростання внутрішніх цін, тобто до інфляції. Інфляція, у свою чергу, знову провокує дефіцит платіжного балансу.

Особливу увагу монетаристи приділяють механізмам передачі інфляції з однієї країни в іншу, тобто так званій імпортованій інфляції. Якщо темп зростання внутрішніх цін у країні А вищий, ніж у країні С, то в країні А значно зростає імпорт. Разом з тим, у країні С збільшуються валютні резерви, що призводить до зростання загального обсягу грошової маси, тобто до розгортання інфляції, привнесеної ззовні. Ринковий механізм здатний, на думку монетаристів, долати подібні "зовнішні шоки".

Порівняльна характеристика основних положень монетаризму та кейнсіанства наведена у табл. 2.7.

Теорія економіки пропозиції, її суть і практичне значення

Теорія економіки пропозиції {ЕП) виникла у другій половині 70-х років XX ст. до певної міри як реакція на кризу 1973-1975 рр. Біля витоків цієї теорії стояли політики (американські конгресмени і сенатори), журналісти, практики, а не економісти-теоретики. Університетську науку серед прихильників теорії економіки пропозиції представляли професори Артур Лаффер (р. н. 1940), Роберт Манделл (р. н. 1932), Мартін Фелдстайн та Майкл Боскін (р. н. 1945).

У теоретичному плані БП не вирізняється принциповою новизною. Проте її прихильники вказали на реальні проблеми, "больові точки" тогочасної економіки та запропонували досить прості рецепти їх розв'язання, які легко втілювалися у відповідні практичні рекомендації. Останні знайшли широку підтримку і були впроваджені урядом Р. Рейгана у 80-х роках XX ст. у США.

Термін "економічна теорія пропозиції" (supply-side economics) був уперше використаний американським фахівцем з питань бюджетно-податкової політики Гербертом Стейном (1916-1999) у 1976 р. Вчений позначив ним відродження інтересу до класичної економічної

Таблиця 2.7. Порівняльна характеристика кейнсіанства і монетаризму

теорії, яка велику увагу приділяла саме пропозиції та факторам, що її визначають, і до класичної теорії державних фінансів, що аналізувала вплив державного бюджету на довгострокові фактори економічного зростання - обсяги інвестицій та залучення трудових ресурсів у виробничий процес. Кейнсіанська теорія, як відомо, надавала перевагу факторам сукупного попиту та впливу бюджетних важелів на його обсяг у короткостроковому періоді.

Основними концептуальними засадами теорії економіки пропозиції є:

орієнтованість економічної політики на пропозицію, виробництво, а не на попит; повномасштабне зниження податків як головний засіб стимулювання трудової діяльності, заощаджень, інвестицій і на цій основі - забезпечення економічного зростання, а також як основний інструмент боротьби з інфляцією; крива А. Лаффера та оптимальний рівень податкових ставок; обмеження державного регулювання економіки, скорочення державного сектору і державних витрат, насамперед у соціальній сфері; обґрунтування інфляції витрат.

Головними бар'єрами на шляху розширення пропозиції та ефективного використання факторів виробництва є надмірний рівень оподаткування, що зменшує стимули до праці, заощаджень та інвестицій, а також інституційні обмеження (діяльність профспілок, законодавчий мінімум заробітної плати і допомога з безробіття, обмеження свободи підприємництва шляхом встановлення жорстких умов ліцензування, антитрестівського законодавства, екологічних норм; розширення масштабів бюрократичного контролю у зв'язку зі збільшенням частки державного сектору).

Розглянемо більш детально аргументацію прихильників теорії економіки пропозиції.

Фактори пропозиції праці

Зростання податків на заробітну плату означає її фактичне зменшення й призводить до скорочення пропозиції праці. Пояснюється це просто: оскільки віддача від кожного додаткового часу роботи зменшується зі збільшенням податків, домашні господарства працюватимуть менше, надаючи перевагу дозвіллю. У цьому виявляє себе так званий ефект заміщення. Однак є і протилежний ефект - ефект доходу - домашні господарства працюватимуть більше, адже стають бідн