Постіндустріальна трансформація економіки, її інтенсифікація мають великі глобальні як позитивні, так і негативні наслідки тривалого характеру.
Використовуючи досягнення НТР відбувається прискорення темпів економічного зростання, це неминуче приведе до нових якісних змін у взаєминах суспільства й природи. Ще більш гострої стає проблема виживання людства. Шляхи вирішення глобальних проблем лежать в економічній площині та господарського механізму .
В умовах ринкової економіки життєздатним зв'язком є еквівалентний обмін, оплачена послуга. Крім того, ринок стимулює диференціацію прибутків відповідно до кінцевих результатів господарської діяльності.
Кожен суб'єкт ринкової економіки на основі здешевлення одиниці продукції, яку він виробляє за рахунок залучення нової технології, прагне досягти максимального прибутку.
А ось витрати, які необхідно вкласти на нейтралізацію негативних наслідків НТП, що зменшують прибуток підприємства, не завжди збігаються з зацікавленістю підприємця.
На національному рівні економічні стратегії повинні бути замінені еколого-економічними стратегічними програми виживання й розвитку. У зв'язку з тим, що в умовах науково-технічної революції проблеми захисту навколишнього середовища, екологічні проблеми перетворилися в глобальні, для виживання людства стало необхідним формування єдиної, глобальної еколого-економічної системи відтворення. Включення в цю систему посткомуністичних країн буде особливо складним, оскільки ще не вирішена проблема трансформації їх економічних, соціальних і політичних систем і надзвичайно складними будуть проблеми гармонізації й синхронізації їхнього розвитку з розвитком передових країн Заходу. Всім посткомуністичним країнам необхідно буде відмовитися від натурально-фізичного фетишизму в їхніх економічних стратегіях і реальної економічної політики.
У колишніх соціалістичних країнах економічна наука виходила з того, що природні ресурси не мають вартості і є, по суті, даровими благами, оскільки не є продуктами людської праці. Внаслідок цього екологічні витрати не включалися у виробничі витрати, що вело до заниження цін на природні ресурси. У господарській практиці були відсутні стимули до підвищення ефективності використання природних ресурсів, відбувалася їхня безконтрольна витрата.
Завдання у сфері природокористування вважалися другорядними, їхнє виконання ігнорувалося. Директивне планування націлювало на кількісні показники економічного росту. Така політика в умовах природоємкої структури економіки приводила до руйнування природного середовища.
Сформований у Західному світі на базі споживчої культури спосіб життя ще більше загострює відносини між суспільством і навколишнім середовищем, стимулюючи економічний розвиток, нарощуючи потреби. На нові і постійно зростаючі потреби суспільство відгукується прискоренням НТП, що сприймається як фундамент матеріального благополуччя й інструмент підкорення природи.
Культурні цінності суспільства споживання, ринкової економіки й приватного бізнесу ввійшли в гостре протиріччя з екологічними цінностями, що народжуються, у світового співтовариства.
Отже, процес руйнування природного середовища відбувався як у ринковій економіці, так і в директивно-плановій, але з тією істотною різницею, що західні країни, зневажаючи захистом навколишнього середовища, одержали від реалізації НТР економічний ефект і підвищили матеріальне благополуччя свого населення, колишні ж соціалістичні країни не змогли домогтися цього результату.
Процеси, пов'язані з демографічною ситуацією, в усе більшій мері стають одним з найважливіших елементів розвитку суспільства. Більше того, поступальний розвиток людської цивілізації супроводжувався нагромадженням значних і різноманітних проблем у цій сфері, які впливають на проблему бідності, екології, проблеми сировинних ресурсів та ін.
Демографічний вибух, що охопив країни, що розвиваються, в XX столітті, розвивається за такою схемою: рівень смертності в цих країнах знижується дуже швидко й у багатьох з них він уже менший, ніж у розвинених країнах в XIX столітті. Масове ж зниження рівня народжуваності починається з більшим запізненням, перевищення числа народжень над числом смертей досягає більших розмірів, і потужність демографічного вибуху перевершує всі відомі колись в минулому. Тому сучасні, украй високі темпи росту чисельності населення Землі вирішальною мірою визначаються темпами його збільшення в країнах, що розвиваються: Азії, Африки й Латинської Америки (де проживає близько 70 % населення світу). Демографічний вибух у цих країнах перетворюється у світовий. Приблизно зі 144 млн дітей, що щорічно з'являються на світ, 126 млн народжуються в країнах, що розвиваються.
У країнах, що розвиваються, як і колись у розвинених, підсилюється тенденція зростання соціально-психологічних факторів демографічного поводження при відносному зниженні ролі природно-біологічних факторів. Тому в країнах, що досягли більш високого рівня розвитку (Південно-Східної й Східної Азії, Латинської Америки), проявляється досить стійка тенденція до зниження народжуваності. У той же час за рівнем смертності країни, що розвиваються, мало відрізняються від розвинених (відповідно 9 і 10%). Все це дає підставу припускати, що в міру підвищення рівня економічного розвитку країни світу, що розвиваються, переходитимуть до сучасного типу відтворення, що буде сприяти вирішенню демографічної проблеми.
Збереження існуючих тенденцій демографічного розвитку в промислово розвинених країнах веде до старіння населення, скорочення трудових ресурсів і збільшення "економічного навантаження" на самодіяльне населення, а в майбутньому - депопуляцію з усіма її вкрай негативними соціальними наслідками.
У зв'язку з перенаселенням у країнах, що розвиваються, проходить внутрішнє переміщення населення. Переміщення - істотний вкладник до урбанізації, як рух людей у пошуках соціально-економічної можливості.
Світ сьогодні уперше в історії піддається найбільшій хвилі зростання міського населення. В 2008 році більше ніж половина світового населення житиме в містах. До 2030 р. їх кількість збільшиться майже до 5 мільярдів за рахунок концентрації міського населення в країнах Африки і Азії.
Сьогодні дуже гострою є проблема воєнної безпеки. Глобальні протистояння змінилися посиленням і збільшенням числа різного роду конфліктів локального характеру із приводу територіальних, етнічних, релігійних розбіжностей, що загрожують перетворитися в регіональні або глобальні конфлікти з відповідним залученням нових учасників (конфлікти в Африці, Південно-Східній Азії, Афганістані, колишній Югославії й т.п.).
Величезну небезпеку являє собою й нескінченне суперництво в розвитку ядерної, хімічної, бактеріологічної й інших видів зброї і засобів її доставки. Випробування й розміщення у військах такої зброї також було пов'язане з ризиком випадкового або несанкціонованого його використання.
Завдяки безпрецедентним зусиллям з боку світового співтовариства й країн - власників такої зброї - була почата широка серія заходів по запобіганню розповзання ядерної зброї, по забороні його випробування в найбільш уразливих середовищах, по обмеженню його потужності і різних типів засобів доставки, по забороні хімічної й бактеріологічної зброї і знищенню їхніх запасів. Десятиліттями зі змінним успіхом ідуть різні раунди переговорів про роззброєння. Все це, звичайно, знизило небезпеку глобальних конфліктів, однак не знімає з порядку денного глобальної проблеми їхнього запобігання.
Нарешті, дуже велику небезпеку в наші дні являє й проблема міжнародного тероризму, здатного спровокувати різні конфлікти аж до ядерного шантажу й глобального ядерного конфлікту (деякі дослідники виділяють міжнародний тероризм у розряд нових глобальних проблем).
Таким чином, упоравшись із прямою погрозою знищення в глобальній війні, людство зіштовхнулося з новими явищами, здатними підірвати загальний мир і безпеку.
У післявоєнні роки вчені різних країн проводили наукові дослідження з питань перебудови військового виробництва, які показали необхідність і можливість конверсії. Суть конверсії полягає в тому, щоб плавно, поступово надлишковий ресурс, який зайнятий у військовій сфері, перевести в цивільну сферу. Даний процес сам по собі складний і не може просто зводитися до перепрофілювання військового виробництва.
У багатьох розвинених країнах, а також особливо в колишніх радянських республіках, активно йде процес конверсії військового виробництва, на яку раніше покладали великі надії у зв'язку з вивільненням великої кількості виробничих потужностей і робочої сили. Однак конверсія виявилася справою і економічно (переналагодження специфічного устаткування), і соціально (масове вивільнення працівників оборонних галузей і скорочення чисельності збройних сил) дуже дорогою. За оцінками експертів Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем миру первісні видатки на конверсію перевищують видатки на гонку озброєнь.
Трагедією є для цивілізації та обставина, що уряди різних країн не в змозі усвідомити необхідності раціонального згортання виробництва сучасної зброї і напрямку величезних ресурсів, які виділяються на ці цілі, для вирішення завдань мирного розвитку, створення нової технічної цивілізації на базі екологічно безпечного виробництва.
Масштаби взаємодії сучасного суспільства із природою виявилися настільки великі, що виникла реальна загроза порушення збалансованості обміну між ними, привнесення серйозних змін у цей обмін з небажаними наслідками для людини й світового розвитку. По суті загострення екологічної проблеми означає перехід на якісно нову залежність населення світового співтовариства від навколишньої природи.
Слід зазначити, що взагалі навантаження на природні ресурси, що оточує навколишнє середовище і системи життєзабезпечення людей, уже привело до глибокого загострення екологічної ситуації у світі, і неминуче наростатиме й далі. Це значить, що в самому центрі причинно-наслідкової системи, від якої залежить майбутнє людства, перебувають взаємодіючі зв'язки між навколишнім середовищем і економічною діяльністю. Кордони, у яких може зберігатися й проходить життя людини, визначаються межами навколишнього середовища. Таким чином, навколишнє середовище і економічний розвиток неодмінно і тісно зв'язані між собою, і наше майбутнє залежить від того, наскільки успішно ми будемо враховувати ці зв'язки.
Проблема екологічної безпеки тісно пов'язана з досягненням економічної безпеки, затвердженням рівноправних економічних відносин, що виключають хижацьку експлуатацію природних ресурсів, експорт забруднюючих виробництв і небезпечних відходів.
Тут саме потрібні найбільш розвинені форми міжнародного співробітництва на основі єдиних критеріїв, загальновизнаних універсальних підходів. У цих цілях необхідно додати динамізм існуючим міжнародним екологічним організаціям і створити цілий ряд нових. При цьому зрозуміло, що під них треба підвести відповідну фінансову базу, можливо, наділити їх певними наднаціональними правами в справі регулювання процесів охорони навколишнього середовища.
Поки що "екологічні бюджети" країн і міжнародних організацій порівняно невеликі, не адекватні масштабам розв'язуваних завдань, хоча вони й швидко зростають. В 1970 р. на природоохоронні заходи людство затратило, 40 млрд дол, в 1980 р. - близько 75 млрд, в 1990 р. - приблизно 150 млрд, а в 2000 р. затратили близько 250 млрд дол. Хоча ці видатки й ростуть, але вони непорівнянні ні з прийдешньою, ні з майбутньою екологічною кризою, що реально загрожує людству, ні із сукупним оборонним бюджетом світового співтовариства, річний обсяг якого прямо й безпосередньо діє проти збереження життя на Землі.
Неконтрольований характер розвитку екологічної кризи прямо обумовлений тією обставиною, що на природоохоронні цілі індустріальні країни витрачають 1-2% свого ВНП, не роблять належної підтримки країнам, що розвиваються, у той час як за розрахунками, вартість збитку, щорічно заподіюваного навколишньому середовищу, становить у середньому 4-6% вартості їх ВВП.
Основними джерелами фінансування великих міжнародних природоохоронних проектів мають стати надходження від оподаткування різних видів господарської екологонебезпечної діяльності. Ці кошти повинні акумулюватися на рахунках спеціальних міжнародних фондів. Зокрема, є пропозиції щодо оподаткування спеціальним екоподатком валового внутрішнього продукту держав, доходів від зовнішньої торгівлі, риболовлі у відкритих морях, інвестиційної діяльності за певних умов, а також різних видів і джерел забруднень морів та океанів, споживання обмежених, рідкісних чи виснажених природних ресурсів тощо.
Нині особливої актуальності набрало також питання про запровадження глобального податку на викид шкідливих газів. Цей захід, за оцінками американських екологів, дасть можливість стабілізувати викиди СО2 до 2040 р. та забезпечити їх повне припинення до 2100 р. При цьому прогнозовані розміри зазначеного податку становитимуть від 700 млрд до 18 трлн дол на період до середини XXI ст. Таких коштів було б достатньо для вирішення найбільш гострих екологічних проблем у сучасному світі. На думку відомого американського вченого Б. Коммонера, для переведення світової економіки на методи екологічно безпечного господарювання потрібно приблизно 500 млрд дол щорічно протягом 10 років.
Для того щоб дійсно сконцентрувати зусилля на екологічній безпеці, запобіганні екологічної катастрофи, життєво необхідні:
o адекватне розуміння масштабності, складності й глибини проблеми, визнання абсолютної пріоритетності її вирішення для майбутнього;
o відповідно цьому розумінню статус, правове, законодавче, фінансове, технічне й професійне забезпечення екологічних програм;
o удосконалювання виробничо-галузевої структури економіки, орієнтованої на використання чистих, ресурсозберігаючих і маловідходних технологій;
o реальна відповідальність всіх і будь-яких природо користувачів за порушення природоохоронних законодавств і за небезпечні їхні наслідки;
o здійснення програм фундаментальних досліджень в галузі вивчення біосфери й наукового забезпечення природоохоронної діяльності;
o створення системи спеціального охоронного біосферного фонду, основою якого повинен бути біосферно(природно)-заповідний фонд;
o налагодження системи комплексного біосферного моніторингу, включаючи систему біосферних катастроф, служби ефективного контролю й т.п.;
o проведення обов'язкової незалежної екологічної експертизи проектованих, споруджуваних і діючих об'єктів, що є джерелом підвищеної небезпеки;
o забезпечення глобальної й національної безпеки через систему ефективності природоохоронної взаємодії всіх держав світового співтовариства;
o усілякий розвиток біосферно-екологічного й природоохоронного виховання і утворення, підготовка професійних кадрів у цій сфері діяльності.
Реалізація всього комплексу зазначених заходів, підкріплених необхідним включенням в національні і міжнародні екологічні програми, зможе поставити надійний заслін перед безграмотністю, безвідповідальністю й свавіллям і тим самим усунути небезпеку екологічної катастрофи, що стала реальною загрозою для всієї планети.
Забезпечення продовольством населення, яке швидко зростає в країнах, що розвиваються, є найбільш невідкладною глобальною проблемою сучасності. Вирішення продовольчої проблеми країн, що розвиваються, пов'язане з подоланням їх економічної й науково-технічної відсталості і лежить на шляхах радикальних соціально-економічних перетворень, ліквідації відсталих форм землеволодіння й землекористування, підйому сільського господарства на основі впровадження передових наукових методів його ведення.
Незважаючи на те що сільське господарство є провідною галуззю економіки більшості країн, що розвиваються, його без перебільшення можна назвати найбільш слабкою ланкою економічних структур цих країн. Використання відсталих агротехнічних методів, низький рівень продуктивності праці визначають таке становище, при якому один зайнятий у сільському господарстві в країнах, що розвиваються, ледь може прогодувати себе й свою родину, у той час як один фермер у США забезпечує потреби 59, у Західній Європі - 19, а в Японії - майже 14 чоловік.
Ця проблема буде загострюватися тому, що чисельність населення планети, за прогнозами вчених, до 2025 р. збільшиться - до 8,5 млрд людей, 83% яких будуть проживати в країнах, що розвиваються. Але питання про можливості задоволення потреб такої чисельності населення в продовольстві й інших сільськогосподарських товарах за рахунок наявних ресурсів при нинішньому рівні розвитку технології дотепер залишається відкритим.
Однак слід відмітити, що сучасне світове виробництво продовольства - 3 млрд т зернових у рік (2006 р.). Якби його розподілити порівну, то на душу населення у світі було б близько 467 кг у рік, а прожитковий мінімум становить близько 200 кг. У Південній Африці на душу населення виробляється зернових 54 кг. У країнах Африки на душу населення зерна пшениці припадає 31,5 кг. тоді як у світі майже 100 кг. на одну людину. В розвинутих країнах виробляється пшениці на одну людину 216,2 кг. У країнах, що розвиваються всього 51,7 кг.
Тим часом різниця, що зберігається між розвиненими й країнами, що розвиваються, приводить до того, що значно зростає споживання їжі в розвинених країнах, і зменшується в країнах, що розвиваються, й навіть за рахунок скорочення ресурсів рослинної їжі й риби.
Слід сказати, що продовольча безпека розвинених країн багато в чому формується саме на голоді країн, що розвиваються: власних продовольчих ресурсів при найвищій продуктивності аграрного сектора ледь би вистачило розвиненим країнам, якби в країнах, що розвиваються, не були створені цілі аграрні анклави, контрольовані ТНК, продукція яких призначена для ринків розвинених країн.
Дуже часто найбільш потужним стимулом для орієнтації сільськогосподарського виробництва служать не внутрішні національні потреби в продовольстві, а світовий ринок, точніше - попит на певну продукцію з боку економічно розвинених країн. На догоду такому попиту (наприклад, на каву, какао, банани, ананаси, комбікорми із соєвих бобів і т.п.) скорочуються посіви продовольчих культур, що становлять основу харчування місцевого населення. Землі використовуються під культури, орієнтовані на зовнішній ринок.
Хоча кількість голодних людей у світі зменшилася за останні кілька років, фактична чисельність людей, які недоїдають, зростала протягом минулого десятиліття по чотири мільйони в рік.
Найбільшою мірою страждають від недоїдання й голоду люди, що живуть в екваторіальному й тропічному поясах, де, за загальними підрахунками, голодує кожна третя людина, в світі голодує кожна сьома людина. "Зелена революція" практично не торкнулася країн Африки, та й в азіатських державах вона значною мірою стримується існуючою соціальною структурою суспільства. Впровадження нових сільськогосподарських технологій вимагає не тільки наявності необхідного насінного фонду виведених сортів зернових культур, але й застосування зрошення, хімічних засобів захисту рослин і добрив, машин для польових робіт, тобто досить високого рівня інтенсифікації господарства. Все це можливо лише на базі соціальних перетворень і не під силу дрібним напівнатуральним або навіть повністю натуральним господарствам більшості країн тропічних і екваторіальних поясів.
Гостроту цієї проблеми посилюють величезні розходження між земельними володіннями - спадщина колоніальних часів зберігається ретельно й у сучасних умовах. Дрібні господарства, що становлять 90% всіх ферм, займають від 7 до 17% всієї оброблюваної землі. Великі володіння, на які припадає від 37 до 82% всієї землі сільськогосподарського використання, не перевищують 7% загального числа господарств цих країн. Великі землевласники, наприклад у Латинській Америці, що навмисне не обробляють частини земель, ще більше збільшують проблему надлишку робочої сили. У дослідженні, проведеному Міжамериканським комітетом із проблем сільськогосподарського розвитку, вказується, що в середньому п'ять із шести гектарів землі на континенті не обробляються.
Головний напрямок вирішення продовольчої проблеми у світі - підвищення врожайності, збільшення надоїв і приростів ваги на голову худоби, тобто внутрішній фактор є в остаточному підсумку визначальним.
У той же час, щоб повною мірою "запрацював" внутрішній фактор, необхідне серйозне збільшення вкладень у сільське господарство. Величезні засоби потрібні для освоєння нових угідь. Включення в сільськогосподарське виробництво необроблених у цей час земель вимагає витрат 500-1000 дол на 1 га. Обробка всіх придатних земель, що лежать за тропічним поясом, обійшлося б в 500-1000 млрд дол.
До числа технічних перешкод на шляху підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва в першу чергу необхідно віднести слабкий розвиток або відсутність іригації й механізації, дефіцит і дорожнечу мінеральних добрив, а також недостатній розвиток і поширення високоврожайних сортів рослин і високопродуктивних порід худоби. Ліквідувати всі ці причини без міжнародної допомоги країни, що розвиваються, не зможуть.
Світова спільнота повинна більше використовувати резерви виробництва, що зберігаються в океанах. Сучасний рибний промисел, при всій розмаїтості й удосконалюванні технічних засобів, є не що інше, як часткове збирання й часткове полювання, іншими словами, наше ставлення до популяції промислових риб в океані не відрізняється від ставлення первісного мисливця до популяцій промислових тварин у доступному йому вигляді.
Тимчасом рибний промисел росте такими темпами, що вже підходить до межі. Загальний щорічний приріст промислової риби, за висновком іхтіологів, становить близько 100 млн т, а видобуток уже давно становить 70 млн т. Настав час переходити від рибного промислу до рибного господарства й більш широко культивувати різноманітні продовольчі культури в океані. Ніяких природних і технічних перешкод для того, щоб культивування велося в масштабах усього Світового океану, не існує.
Дуже перспективний розвиток мікробіологічної промисловості. Після війни відбувся певний прорив в галузі біотехнологій і він ще не закінчився. Тут досягнуті успіхи у виробництві кормів для тварин. Немає підстав вважати неможливим істотне підвищення досить низького КПД реакції фотосинтезу, за рахунок якого утворюється вся біомаса Землі. Якщо підвищити КПД реакції фотосинтезу, що на основі сонячного випромінювання утворює біомасу на Землі, то можна значною мірою вирішити всі проблеми, пов'язані із продовольством.
Отже, на основі сучасних уявлень про наукові, технічні, економічні можливості й про способи виробництва можна зробити висновок, що ресурси, наявні на нашій планеті, цілком достатні для того, щоб задовольнити потреби в харчуванні населення в кілька десятків мільярдів чоловік.
Більшість учених та експертів в останні роки все більше висловлюють впевненість у тому, що в довгостроковому плані людство не відчуватиме випробовування у своєму розвитку обмежень з боку енергетичних і сировинних ресурсів.
На сьогодні вирішення проблеми ресурсів і енергозабезпечення залежить, по-перше, від динаміки попиту, цінової еластичності на вже відомі запаси й ресурси; по-друге, від потреб, що змінюються під впливом науково-технічного прогресу, в енергетичних і мінеральних ресурсах; по-третє, від можливостей їхньої заміни альтернативними джерелами сировини й енергії та рівня цін на замінники; по-четверте, від можливих нових технологічних підходів до вирішення глобальної енергосировинної проблеми на основі науково-технічного прогресу.
Таким чином, глобальні проблеми не можна вирішити швидко й на рівні окремих країн. Необхідний єдиний міжнародний механізм їх вирішення й регулювання, визначення міжнародних правових і економічних норм. Великі надії у вирішенні глобальних проблем покладають на ООН, МВФ, ВТО, регіональні й галузеві організації, які мають великий досвід координації міжнародних зусиль, використання ресурсів, регулювання міжнародних економічних відносин.
Основні труднощі у вирішенні глобальних проблем - це вирішення протиріччя між економічними й соціальними інтересами на всіх рівнях господарювання, що й становить зміст їх розв'язання.
Але зростаючі потреби країн в міжнародному обміні товарами, технологією, послугами, інформацією, як і найгостріша необхідність спільної протидії глобальним загрозам, з неминучістю будуть штовхати світову спільноту до взаємодії не тільки різних націй і держав, але й різних культур і способів життя. І це, природно, далеко не прямолінійний, а суперечливий і складний процес.