Важливе значення для функціонування механізму правового регулювання банківської діяльності в країнах з розвиненою ринковою економікою має правовий режим банківської інформації та забезпечення банківської таємниці.
Термін "банківська таємниця" виник понад 300 років у Швейцарії і використовувався для гарантування конфіденційності вкладів у банках. Перші письмові відомості про банківську таємницю відносяться до 1713 р., коли з'явилася потреба в гарантуванні недоторканності вкладів.
Банківська таємниця у зарубіжних країнах становить специфічний вид комерційної таємниці і справляє вирішальний вплив на регулювання банківської діяльності.
У більшості зарубіжних країн - відомості про стан рахунків клієнтів та виконуваних за ними операціях не підлягають розголошенню і є банківською таємницею. Це означає, що відомості про рахунки можна отримати, як правило, тільки в разі порушення кримінальної справи стосовно конкретної особи. Розгляд цивільної справи в багатьох країнах не є підставою для банку надавати суду будь-які відомості, за винятком тих випадків, коли банк сам виступає стороною у справі. Така практика існує, наприклад, у Німеччині та Франції. Однак це обмеження не поширюється на рішення судів з цивільних та господарських спорів. Якщо відповідно до рішення суду провадиться процедура санації або застосовується інша форма оголошення боржника неплатоспроможним, то банки зобов'язані надавати відповідні відомості. Це правило діє у Франції при проведенні процедури оздоровлення відповідно до Закону про банки від 25 січня 1985 р. (ст. 19), а також у разі накладення арешту на майно боржника відповідно до Закону від 9 липня 1991 р. (ст. 47). Відповідно до ст. 57 Закону про банки професійна таємниця не може бути прихована від судових органів, що провадять кримінальне розслідування. Йдеться про те, що банківські службовці повинні давати свідчення певним представникам правоохоронних органів. Однак, коло таких представників правоохоронних органів є обмеженим. Зокрема, особа, що проводить дізнання, має отримати спеціальне доручення судового слідчого.
Що стосується податкових органів, то у Франції закон надає цій службі значні права щодо вимоги від кредитних установ одержувати конкретні повідомлення. Відповідно до положень Книги податкових процедур фіскальні агенти можуть з метою здійснення податкового контролю отримувати довідки з торговельних книг, прибуткових та інших документів, у тому числі і службових документів кредитної установи .
Французьке законодавство також передбачає кримінальну відповідальність за розголошення банківської таємниці. Відповідно до ст. 378 Кримінального кодексу Франції лікарі, інші медичні працівники, а також особи, які володіють різною конфіденційною інформацією, що була їм довірена у зв'язку з виконанням ними постійно або тимчасово своїх професійних чи функціональних обов'язків і які розголосили ці відомості за відсутності ситуації, коли закон або обставини зобов'язували їх до цього, караються позбавленням волі на строк від одного до шести місяців і штрафом від 500 до 15 0000 франків. Суб'єктами цього злочину, як свідчить судова практика, можуть бути також інші особи: представники влади, працівники податкової адміністрації, поштові службовці, банкіри .
У Законі про Німецький Федеральний банк в редакції від 22 жовтня 1992 р. передбачено, що "... всі особи, що перебувають на службі Німецького Федерального банку, зобов'язуються до нерозголошення таємниці про справи в установах банку, а також про укладені ним угоди. Вони без дозволу не мають права давати свідчення або пояснення про факти, що стали їм відомі під час їх діяльності, а також у разі вибуття зі служби, ні перед судом, ні поза судом. Дозвіл, якщо це слугує інтересам банку, надається службовцям банку президентом, який може перенести це повноваження на президентів центральних банків земель. Дозвіл для судового допиту може не надаватися тоді, коли цього вимагає благополуччя Федерації або інтереси громадськості" (§ 32). Крім того, в німецькому законодавстві обов'язок банку повідомляти відповідні відомості співвідноситься з процесом примусового виконання рішень чи процесом про неспроможність і супроводжується обов'язком зробити заяву про треті особи (боржників). Серед інших органів, які можуть в Німеччині вимагати від банку надання відомостей про рахунки, слід назвати і податкові служби. Стосовно поліції, то банки не передають їй жодних відомостей. Більш того, у разі незаконного запиту поліцією будь-яких довідок можна вимагати відшкодування заподіяної запитом шкоди .
На відміну від країн, де діє "статутне право", дещо інакше вирішується питання охорони банківської таємниці в країнах, де право встановлюється судовими прецедентами. Так, у Великобританії загальний підхід до питання банківської таємниці викладено в справі Tournier v. National Provincial and Union Bank of England в 1924 p.. а саме - обов'язок банку зберігати таємницю про фінансові справи свого клієнта не є абсолютним, а тому суд може зобов'язати банк надати інформацію у разі виконання певних вимог представниками держави .
Більш широкий підхід до визначення предмета банківської таємниці згодом було застосовано в Кодексі добросовісної банківської практики (Banking Code), в якому передбачено, що банки зобов'язані суворо зберігати конфіденційність про справи своїх клієнтів (у тому числі колишніх клієнтів) і не розкривати деталі про стан рахунків або імена і адреси клієнтів третім особам, включаючи компанії, що належать до однієї групи. Таким чином, англійська судова практика традиційно базується на дуже обережному підході до розкриття банківської конфіденційної інформації, водночас статутне право встановлює дедалі більше підстав для надання конфіденційної - інформації. Це проявляється в тому, що низка спеціальних законів надає право публічним органам на отримання від банку інформації про клієнта. До таких законів належать: Закон про управління податками (1970), Закон про фінансові послуги (1986), Закон про неспроможність (1986), Закон про поліцію і докази в кримінальному праві (1984).
Прийнятий в 1987 р. Закон про банківську діяльність закріпив принципове положення, відповідно до якого банк не повинен розкривати конфіденційну інформацію про клієнта, водночас закон передбачив питання, щодо яких можливе розкриття інформації Банку Англії і Банком Англії у зв'язку з виконанням ним своїх функцій і завдань, передбачених законом.
Щодо законодавства США, то тут слід назвати Закон про банківську таємницю (1970), Закон про право на фінансову таємницю (1978) та низку інших законів з приводу наркотиків, легалізації грошей тощо. Норми цих законів зобов'язують банки належним чином провадити облік документів на рахунках клієнтів і повідомляти про угоди на суму понад 10 тис. доларів. Однак судова практика внесла суттєві корективи в зазначені положення, враховуючи право клієнта на захист інформації; клієнту в кожному випадку запиту про його рахунки повинні повідомляти про будь-який запит і він має право звернутися до суду з вимогою скасувати запит, якщо він вважає його незаконним.
Нині існує група країн (Швейцарія, Австрія, Люксембург), де збереження банківської інформації розглядається як важливе завдання правового регулювання банківської діяльності, і отримати будь-які відомості з банку практично неможливо. У цих країнах надання банківської інформації передбачається тільки у випадках скоєння злочину та якщо існують докази причетності клієнта до злочину, а необґрунтоване передавання такої інформації тягне за собою застосування суворого кримінального покарання банківських службовців. В Австрії за порушення банківської таємниці посадові особи можуть бути позбавлені волі до 1 року або покарані штрафом у розмірі до 360 ставок середньоденного заробітку. У Швейцарії банківська таємниця охороняється нормами як цивільного, так і кримінального права. Банк, який не вміє тримати секрети своїх клієнтів, може бути позбавлений ліцензії, а службовцям банка за розголошення такої інформації загрожує позбавлення волі на строк до шести років або штраф до 50 тис. франків.
Відповідно до Закону Швейцарії "Про банки і ощадні каси" до організацій, що зобов'язані зберігати банківську таємницю, належать: банки, приватні банківські доми, ощадні каси, деякі фінансові компанії. Цим самим законом передбачено, що зобов'язання відповідальних осіб щодо збереження банківської таємниці діє протягом усього їхнього життя, незалежно від зміни місця роботи1. На весь світ відомий швейцарський банківський девіз - "Жодний податковий інспектор не може отримати інформацію про ваші доходи".
У різних країнах існують відмінності в порядку та випадках, за яких інформація з підозрілих операцій надсилається компетентним органам. Якщо в Німеччині банківську таємницю розкривають на вимогу суду, то в Австрії, Люксембурзі рішення про надання інформації приймає також суд, але він вимагає конкретних доказів провини власника рахунку. У Великобританії таємниця рахунка відкривається на вимогу палати лордів, яка виконує функції Верховного суду.
Серед європейських країн високим рівнем надійності характеризується банківська система Угорщини. Ефективність організації банківської системи Угорщини порівнюють з банківською системою Швейцарії, і називають Угорщину в ділових колах "Швейцарією Східної Європи". Чинний закон від 1988 р. про державні гарантії інвестицій і внесків свідчить про конфіденційність банківської інформації. Угорські банки не надають інформації про рахунки та їхніх власників ні поліції, ні податковій інспекції, а запити іноземних податкових служб не є достатньою причиною для розкриття банківської таємниці.
В Японії взагалі відсутній закон про таємницю банківських операцій і принцип збереження банківської таємниці не діє. Натомість фінансові установи тісно співпрацюють з органами фінансового контролю (міністерством фінансів, слідчими органами та іншими уповноваженими органами), які, у свою чергу, на підставі санкцій, виданих суддею, можуть перевіряти будь-яких суб'єктів, що сприяє проведенню розслідувань.
З метою запобігання та протидії легалізації одержаних доходів від злочинної діяльності, у 1992 р. було прийнято спеціальний закон, який регламентував боротьбу з надприбутками від незаконної торгівлі наркотиками. Міністерство фінансів, центральний банк Японії, інші державні органи контролюють діяльність усіх фінансових установ, які зобов'язані чітко ідентифікувати клієнтів та відстежувати підозрілі операції, ознаки яких містяться в рекомендаціях контролюючих органів.
Становлять певний інтерес норми російського законодавства з питань охорони банківської таємниці. У ст. 26 Закону РФ "Про банки і банківську діяльність" вказано, що "кредитна організація - Банк Росії гарантує таємницю про операції, рахунки і вклади своїх клієнтів і кореспондентів. Усі службовці кредитної організації зобов'язані зберігати таємницю про операції, рахунки і вклади її клієнтів і кореспондентів, а також про інші відомості, що встановлюються кредитною організацією, якщо це не суперечить федеральному закону.
Довідки за операціями і рахунками юридичних осіб і громадян, що здійснюють підприємницьку діяльність без утворення юридичної особи, видаються кредитною організацією їм самим, судам і арбітражним судам (суддям), Рахунковій палаті РФ, органам державної податкової служби і податковій поліції, митним органам РФ у випадках, передбачених законодавчими актами про їх діяльність, а за наявності згоди прокурора - органам попереднього слідства у справах, що перебувають в їх провадженні.
Довідки по рахунках і вкладах фізичних осіб видаються кредитною організацією їм самим, судам, а за наявності згоди прокурора - органам попереднього слідства у справах, що перебувають в їх провадженні. Довідки про рахунки і вклади у разі смерті їх власників видаються кредитною організацією особам, вказаним власником рахунка або вкладу у виданому кредитною організацією заповідальному розпорядженні, нотаріальним конторам у справах померлих вкладників, що перебувають в їх провадженні, а щодо рахунків іноземних громадян - іноземним консульським установам. За розголошення банківської таємниці Центральний банк РФ, кредитні, аудиторські та інші організації, а також посадові особи та їхні працівники несуть відповідальність, включаючи відшкодування заподіяної шкоди, згідно з федеральним законом".
Таким чином, норми права в російському законодавстві щодо охорони банківської таємниці мають обмежений характер, оскільки не поширюються на заборону про поширення інформації, що була отримана банком про операції на рахунках клієнтів інших банків, а також інформації, що не має безпосереднього відношення до банківського рахунка клієнта.
Чинне законодавство Росії передбачає різні види відповідальності за розголошення банківської таємниці. Клієнт банку насамперед може притягнути банк до майнової відповідальності у вигляді відшкодування шкоди, заподіяної клієнту розголошенням відповідних відомостей. Посадові особи і працівники банку, винні в порушенні банківської таємниці, можуть бути притягнуті до дисциплінарної та матеріальної відповідальності в порядку, передбаченому трудовим законодавством. У випадках, коли в діях працівників банку є ознаки складу злочину, передбаченого КК РФ (наприклад, зловживання владою або службовим становищем, халатність, одержання хабара), вони можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності. Крім того, ст. 183 КК РФ передбачає також кримінальну відповідальність за незаконне одержання і розголошення відомостей, що становлять комерційну і банківську таємницю. Питання охорони банківської таємниці відображено і в ст. 857 Цивільного кодексу Російської Федерації, в якій зазначено:
а) банк гарантує таємницю банківського рахунку і банківського вкладу, операцій за рахунком і відомостей про клієнта;
б) відомості, що становлять банківську таємницю, може бути надано тільки самим клієнтам та їхнім представникам;
в) державним органам та їхнім посадовим особам такі відомості можуть бути надані виключно у випадках і в порядку, передбачених законом;
г) у разі розголошення банком відомостей, що становлять банківську таємницю, клієнт, права якого порушено, мають право вимагати від банку відшкодування заподіяної шкоди.
Важливе значення (щодо доступу до конфіденційної інформації у банківській системі з метою боротьби з відмивання "брудних" грошей) мало підписання і ратифікація Конвенції ООН про боротьбу з незаконним обігом наркотичних і психотропних речовин, прийнятої 19 грудня 1988 р. у Відні, згідно з якою недобросовісне використання банківської таємниці визнано як умова, що сприяє легалізації "брудних" грошей. Держави-учасниці, які ратифікували цю Конвенцію, домовилися пом'якшити режим конфіденційності банківської інформації. Зокрема, зобов'язалися надавати взаємну юридичну допомогу, у тому числі відносно секретної інформації, у справах, пов'язаних із обігом наркотичних і психотропних речовин.
У звіті "Поліпшення доступу до банківської інформації з метою оподаткування", який опубліковано 12 квітня 2000 р. Комітетом із фіскальних справ Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), вперше всі 29 країн - членів ОЕСР виступили за необхідність надавати податковим органам інформацію, що є банківською таємницею.
Привертає увагу розширення міжнародного і європейського співробітництва у сфері боротьби з легалізацією кримінальних грошей. У документі, прийнятому Базельським комітетом з банківського нагляду від 12 грудня 1988 р., сформульовано основні принципи боротьби з "відмиванням" грошей через фінансову систему, а в жовтні 2001 р. Базельський комітет затвердив рекомендації щодо Стандартів банківського нагляду "Належне ставлення банків до клієнтів". Банки повинні докладати значні зусилля щодо ідентифікації клієнтів, відмовляти в угодах, пов'язаних з "відмиванням" грошей, відмовлятися від практики відкриття анонімних рахунків, співробітничати з правоохоронними органами в рамках правил, що стосуються збереження в таємниці банківських операцій. Віденська конвенція ООН 1988 р., Страсбурзька конвенція Європейського Союзу про відмивання, відстеження, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом від 8 липня 1990 р., присвячені боротьбі з торгівлею наркотиками, також визначили заходи з боротьби з організованою злочинністю і "відмиванням" злочинно отриманих коштів від торгівлі наркотиками.
У рекомендаціях Міжнародної групи із боротьби з "відмиванням брудних" коштів (РАТР) наголошено на необхідності посилення правового механізму боротьби з незаконно отриманими коштами; підвищення ролі банківської системи в цій справі та розширення міжнародного співробітництва. У цьому контексті актуальним є питання щодо банківської таємниці. Керуючись рекомендаціями РАТР, практично у всіх розвинутих країнах скасовано обмеження щодо банківської таємниці, особливо коли йдеться про легалізацію "брудних" грошей.
Останнім часом в багатьох європейських країнах прийнято спеціальне законодавство, пов'язане зі сферою боротьби з "відмиванням капіталів", і це знайшло конкретне відображення в нормах, що стосуються режиму банківської таємниці. А саме, спеціальним адміністративним органам кредитні установи повинні повідомляти про суми, які викликають підозру щодо проведення розрахунків за наркотики чи за інші злочинні види діяльності. Отже, професійна таємниця банкірів обмежена, і в разі проведення банком сумнівної операції без повідомлення про це компетентні органи банк та його службовці можуть бути притягнуті до відповідальності. Так, у Швейцарії з 1998 р. діє спеціальна конвенція, яка зобов'язує банки повідомляти швейцарські власті про сумнівні фінансові операції, вести боротьбу з фактами "відмивання брудних", грошей. За приховування такої інформації банкіри підлягають відповідальності у вигляді штрафу - 50 тис. франків або звільненню, а також відкликання ліцензії на банківську діяльність для банку, а з банків стягується штраф 10 млн франків.
У Німеччині діє закон щодо "відмивання" грошей, метою якого є полегшення процедури виявлення доходів, отриманих шляхом здійснення тяжких злочинів, створення перешкод для "відмивання" грошей, а також сприяння викриттю структур організованої злочинності. Його суть зводиться до того, щоб зобов'язувати банки ідентифікувати операції своїх клієнтів на суму понад 20 тис. євро. За американськими законами всі банки, які знаходяться на території США, автоматично підключаються до спеціальної комп'ютерної системи податкового відомства держави. Інформація про платіж, що перевищує 10 тис. доларів, за цією системою автоматично потрапляє і до податківців. Крім того, всі банки одержують стандартні форми, за якими вони зобов'язані повідомляти безпосередньо уряд про всі проводки готівки на суму понад 3 тис. доларів, незалежно від того, викликають вони підозру чи ні. Винні в порушенні цієї вимоги можуть каратися до 10 років позбавлення волі.
Американські банки нині зобов'язані інформувати правоохоронні органи про всі підозрілі операції, що стосуються країн із так званого "чорного списку". Крім того, уряди США та економічно розвинутих країн рекомендують міжнародним фінансовим організаціям обмежити фінансову допомогу країнам, які не протидіють відмиванню брудних грошей.
Отже, інститут банківської таємниці в зарубіжному законодавстві не може слугувати захисту відверто "брудних" грошей і потребує належної уніфікації вимог щодо додержання й обмеження банківської таємниці.