Закон України "Про судоустрій і статус суддів" - Теліпко В.Е. - Замість вступу

З Листа Верховного Суду України до Президента України у зв'язку з прийняттям Закону "Про судоустрій і статус суддів" від 12.07.2010 р.

7 липня 2010 року Верховною Радою України прийнято у другому читанні і в цілому Закон України "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон).

Законом пропонується по-новому визначити організацію здійснення правосуддя, систему судів загальної юрисдикції, статус суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також установити систему і загальний порядок забезпечення діяльності судів. Крім того, Законом вносяться зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, Цивільного процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України, Кримінально-процесуального кодексу України, Кримінального кодексу України, Бюджетного кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, законів України "Про Вищу раду юстиції", "Про статус народного депутата України", "Про прокуратуру" тощо.

Ухвалення парламентом цього Закону фактично знаменує завершення проголошеної Вами судово-правової реформи, що мала на меті утвердження в Україні незалежного та справедливого суду.

Однак аналіз змісту вказаного Закону свідчить про те, що ряд його концептуальних положень не відповідає визначеним Конституцією України основним засадам функціонування судової влади, здійснення правосуддя, побудові судової системи, гарантіям незалежності суддів та права громадян на судовий захист. Закон містить численні юридично необґрунтовані положення, прогалини, внутрішні суперечності, що унеможливлює належне врегулювання ним правових засад судоустрою, статусу суддів та судочинства відповідно до Основного Закону України та міжнародних стандартів у сфері правосуддя.

Процедура підготовки, обговорення та ухвалення цього Закону також, на жаль, засвідчила, що поставлене Вами завдання провести суспільно-орієнтовану реформу в інтересах громадян України з урахуванням позиції судової влади, вітчизняних науковців та експертів, міжнародних інституцій залишилося декларацією, а прийнятий Верховною Радою України Закон не тільки не забезпечує належного врегулювання діяльності судової влади та здійснення правосуддя, а, навпаки, створює передумови і несе серйозні загрози посягань на незалежність судової влади, а також гарантоване Конституцією України право громадян на судовий захист. Крім того, цей Закон є суттєвим кроком назад в утвердженні України як демократичної та правової держави, що неминуче негативно позначиться на іміджі нашої держави в очах міжнародного співтовариства.

Вважаю за необхідне звернути Вашу увагу лише на основні концептуальні зауваження до Закону, а також на ті його положення, які не відповідають Конституції України та міжнародним стандартам.

1. Запропонована Законом система судоустрою не відповідає визначеним Конституцією України організаційним засадам побудови системи судів загальної юрисдикції, значно ускладнює доступ громадян до правосуддя, містить суттєві загрози конституційним гарантіям права громадян на судовий захист.

За змістом положень Закону (статті 17,18, 21, 22, 26, 27, 31, 32, 36, 38, 39, 44) в Україні фактично запроваджується повна (суцільна) спеціалізація судів усіх рівнів, а отже, реалізується підхід, за яким усі суди в Україні є спеціалізованими.

Однак такий підхід до реалізації принципу спеціалізації системи судів загальної юрисдикції не ґрунтується на конституційних приписах. Системний аналіз положень Конституції України засвідчує, що спеціалізація судів є одним із принципів побудови системи судів загальної юрисдикції, однак при цьому не поширюється на всі види судочинства. Це означає, що спеціалізовані суди входять до єдиної системи судів загальної юрисдикції, проте не означає і не може означати, що ця система складається виключно зі спеціалізованих судів, тобто є системою спеціалізованих судів.

З огляду на положення Основного Закону в Україні мають функціонувати як загальні, так і спеціалізовані суди. Саме загальні суди, які в будь-якій державі становлять основу судової системи, повинні забезпечувати розгляд переважної кількості судових справ. Ідея створення спеціалізованих судів полягає у необхідності забезпечення розгляду конкретних вузьких специфічних категорій спорів суддями, що мають відповідну професійну підготовку.

Зазначене підтверджується, зокрема, положеннями частики четвертої статті 127 Основного Закону України, яка передбачає для суддів спеціалізованих судів обов'язкову наявність фахової підготовки з питань юрисдикції цих судів, можливість здійснення ними правосуддя лише у складі колегій суддів, що, до речі, не знайшло свого відображення у Законі.

Слід наголосити, що відповідність існуючої системи судів загальної юрисдикції (за якою місцевими загальними судами як судами першої інстанції, апеляційними судами, утвореними за принципом територіальності відповідно до установленого Конституцією України адміністративно-територіального устрою, як судами апеляційної інстанції, та Верховним Судом України як судом касаційної інстанції здійснюється розгляд цивільних, кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення) визначеній Конституцією України системі побудови судів неодноразово підтверджувалася у рішеннях Конституційного Суду України, зокрема, від 11 грудня 2003 року № 20-рп/2003 (справа про Касаційний суд України) та від 11 березня 2010 року № 8-рп/2010.

Натомість запропоноване у Законі визначення всіх судів в Україні як спеціалізованих не має жодного правового, економічного, наукового обґрунтування, має штучний характер та призведе до руйнації системи судів загальної юрисдикції як єдиної системи судів, зниження рівня судового захисту гарантованих Конституцією України прав та свобод людини і громадянина.

Про штучність і надуманість запропонованого Законом підходу до визначення спеціалізації судів свідчать його положення, що визначають спеціалізацією розгляд судами в межах однієї юрисдикції цивільних та кримінальних справ, які через правову природу, різні засади здійснення судочинства в кримінальному та цивільному процесі суттєво відрізняються. Водночас Законом навіть не передбачається обов'язковість утворення окремих палат з розгляду цивільних та кримінальних справ у судах апеляційної інстанції (частина п'ята статті 26 Закону).

Ще більші застереження щодо відповідності Конституції України та юридичної обґрунтованості викликає ідея створити новий вищий спеціалізований суд - Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

По-перше, цей суд за своєю суттю не є спеціалізованим, оскільки він буде "спеціалізуватися" на розгляді не однієї, а кількох різних за своєю природою категорій судових справ. Сферою його діяльності буде щонайменше дві юрисдикції - цивільна та кримінальна. Про штучність і надуманість такого "судового утворення" свідчить навіть його назва, яка кардинально відрізняється від назв інших вищих спеціалізованих судів - Вищого адміністративного суду України та Вищого господарського суду України.

2. Положення Закону, які визначають роль та місце Верховного Суду України в системі судової влади, не відповідають установленому статтею 125 Конституції України статусу Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції.

Так, положеннями статей 38 і 39 Закону, а також нормами, якими пропонується внести зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України та Кримінально-процесуального кодексу України, Верховний Суд України позбавляється судових функцій (функцій судового органу), що суперечить приписам частини третьої статті 124, частини третьої статті 125 Конституції України, відповідно до яких судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, а найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Визначення Конституцією України Верховного Суду України як найвищого судового органу безпосередньо пов'язано з його повноваженнями щодо здійснення правосуддя, яке має реалізовуватися шляхом наділення законом процесуальними повноваженнями суду касаційної інстанції, суду з перегляду рішень вищих спеціалізованих судів, іншими повноваженнями, що дадуть змогу забезпечити єдність судової практики, однакове застосування закону всіма судами загальної юрисдикції на території України (як це передбачено чинним законодавством).

Натомість повноваження Верховного Суду України як судового органу обмежуються переглядом справ з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права в подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом, а також переглядом справ у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.

При цьому змінами, внесеними до процесуальних законів (Розділ XII "Прикінцеві положення"), передбачається, що вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України здійснюється колегією у складі п'яти суддів відповідного вищого спеціалізованого суду, про перегляд рішення якого з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах подано заяву.

Таким чином, Верховний Суд України позбавляється процесуальних можливостей виконувати свою конституційну функцію, перегляду рішень нижчих судів (у тому числі абсолютної більшості рішень вищих судів), взагалі перестає бути судовим органом. Такий підхід фактично передбачає визначення компетенції Верховного Суду України як судового органу щодо розгляду справ не законом, а судовим органом нижчого рівня, щодо законності рішення якого подано заяву. Крім того, це означає штучне вивершення вищих спеціалізованих судів над Верховним Судом України, що вочевидь не відповідає Конституції України та статті б Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права на розгляд справи безстороннім судом, права на суд, встановлений законом.

Несумісними з конституційним визначенням Верховного Суду України як найвищого судового органу є і положення Закону, якими суттєво звужуються повноваження Пленуму Верховного Суду України. Так, Пленум Верховного Суду України позбавляється права надавати судам роз'яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнавати нечинними роз'яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду (чинний Закон України "Про судоустрій і статус суддів" передбачає такі права в пункті 2 частини другої статті 47).

На практиці це унеможливить однакове застосування Закону всіма судами загальної юрисдикції, спричинить масові конфлікти між судами різних спеціалізацій щодо їх компетенції, що в підсумку неминуче негативно позначиться на якості правосуддя, ефективності судового захисту прав та свобод громадян і призведе до істотного збільшення кількості звернень громадян України до Європейського суду з прав людини.

На помилковість такого підходу у визначенні статусу Верховного Суду України неодноразово вказувала Європейська комісія "За демократію через право" (Венеціанська комісія), рекомендації якої полягають у необхідності посилення процесуальної ролі Верховного Суду України, закріпленні за ним статусу касаційного суду (як це є у всьому цивілізованому світі), спрощенні судових процедур і ліквідації зайвих рівнів судочинства.

У своїх зауваженнях до проекту Закону України "Про судоустрій і статус суддів", надісланого Міністерством юстиції України до Венеціанської комісії для отримання висновку, один із провідних експертів Ради Європи доктор Стефан Гасе прямо зазначає: "Верховний Суд України в частині своїх юрисдикційних повноважень фактично знищується, що є унікальним явищем для європейського конституційного права". У зв'язку з цим знову наголошується на необхідності створення триланкової системи судочинства шляхом приєднання вищих спеціалізованих судів до Верховного Суду України.

3. Закон передбачає наділення органів та посадових осіб, які не належать до судової влади, значним обсягом повноважень щодо організації та діяльності судів, визначення судоустрою та статусу суддів поза встановленою Конституцією України їх компетенцією. Таким чином, створюються передумови для неправомірного впливу на суд, втручання у діяльність судових органів та суддів, порушення принципів незалежності суддів і самостійності судів.

3.1. Законом продовжується неконституційна практика розширення повноважень Вищої ради юстиції.

Вища рада юстиції як державний орган може діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий статус Вищої ради юстиції визначено Основним Законом України, про що спеціально наголосив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 21 травня 2002 року № 9-рп у справі про Закон України "Про Вищу раду юстиції".

З огляду на це не відповідає Конституції України положення частини першої статті 20 Закону, яким передбачено, що голова місцевого суду, його заступник, голова апеляційного суду, його заступники, голова вищого спеціалізованого суду, його заступники призначаються на посади та звільняються з посад Вищою радою юстиції за пропозицією відповідної ради суддів.

Стаття 131 Конституції України містить вичерпний перелік повноважень Вищої ради юстиції, до яких не віднесено призначення суддів на адміністративні посади.

У пункті 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 16 жовтня 2001 року № 14-рп/2001, яке згідно з частиною другою статті 150 Конституції України є обов'язковим до виконання на території України, зазначається, що за змістом пункту 1 частини першої статті 131 Конституції України право внесення подань Верховній Раді України про обрання суддів безстроково та призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції на Вищу раду юстиції не поширюється.

Таким чином, у черговий раз проігноровані обов'язкові до виконання рішення Конституційного Суду України, у яких вказувалося на необхідність невідкладного законодавчого врегулювання порядку призначення суддів на адміністративні посади. Натомість пропонується узаконити порядок, який не відповідає Конституції України.

З цих же підстав не відповідають визначеній Конституцією України компетенції Вищої ради юстиції і положення Закону, якими Вища рада юстиції наділяється повноваженнями здійснювати розгляд скарг на рішення Вищої кваліфікаційної комісії щодо результатів кваліфікаційного іспиту (частина десята статті 69) та про відмову у рекомендуванні кандидата на обрання суддею безстроково (частина друга статті 76).

3.2. Частиною першою статті 19 Закону передбачено, що суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідовуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду.

Однак наділення Президента України повноваженням ліквідовувати суди не відповідає пункту 23 частини першої статті 106 Конституції України, якою передбачено повноваження Президента України лише утворювати суди.

Відповідно до пункту 31 частини першої статті 106 Конституції України повноваження Президента України визначаються лише Основним Законом України. На цю обставину Конституційний Суд України неодноразово вказував у своїх рішеннях, зокрема у Рішенні від 10 квітня 2003 року № 7-рп/2003 (справа про гарантії діяльності народного депутата України), в якому сказано, що "повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України, а це унеможливлює прийняття законів, які встановлювали 6 інші його повноваження (права та обов'язки)", та в Рішенні від 7 квітня 2004 року № 9-рп/2004 (справа про Координаційний комітет), згідно з яким повноваження Президента України, як і повноваження Верховної Ради України, визначаються Конституцією України.

Те, що поняття "утворення судів" не включає в себе їх "ліквідацію", підтверджується положеннями пункту 92 статті 116 Конституції України, яка наділяє Кабінет Міністрів України окремими повноваженнями утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

3.3. Водночас положенням частини четвертої статті 20 Закону передбачено, що кількість суддів у суді визначається Міністром юстиції України за поданням Державної судової адміністрації на підставі пропозиції голови вищого спеціалізованого суду.

Враховуючи, що встановлення кількості суддів у суді є складовою частиною процесу утворення суду, це положення закону не відповідає пункту 23 частини першої статті 106 Конституції України, згідно з якою суди у визначеному законом порядку утворює Президент України.

3.4. У цілому схвально оцінюючи положення Закону, якими на виконання резолюцій Ради Європи щодо необхідності підпорядкування Державної судової адміністрації судовій владі передбачено, що Державна судова адміністрація підзвітна з'їзду суддів, Голова та заступники Державної судової адміністрації призначаються Радою суддів України, необхідно зазначити, що обсяг повноважень Державної судової адміністрації, її територіальних управлінь та посадових осіб, визначений Законом, зокрема, щодо керівництва апаратами судів, представництва у Вищій кваліфікаційній комісії (суддів України, не узгоджується зі статусом та завданнями цього органу.

4. Закон містить концептуальні недоліки в частині утворення та функціонування Вищої ради юстиції та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України - органах, що відіграють ключову роль у питаннях суддівської кар'єри: призначення на посаду, обрання безстроково, притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів.

Зокрема, Законом передбачається, що два з трьох членів Вищої ради юстиції, які призначаються відповідно Президентом України та Верховною Радою України, один із двох членів, які призначаються з'їздом адвокатів, один із двох членів, які призначаються Всеукраїнською конференцією працівників прокуратури, один із двох членів, які призначаються З'їздом представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ, призначаються з числа суддів. Ці положення закону хоч начебто і забезпечують представництво у Вищій радії юстиції більшості суддів, та жодним чином не наближають Україну до виконання міжнародних стандартів у цій сфері, зокрема Європейської хартії про закон "Про статус суддів", яка передбачає, що не менше половини складу такого органу мають становити судді, обрані суддями.

До того ж, навіть такі "демократичні та прогресивні" зрушення в порядку формування Вищої ради юстиції набудуть чинності лише після закінчення терміну, на який було призначено попередніх членів Вищої ради юстиції, тобто не раніше спливу п'яти - шести років.

За таких умов внесення змін до Конституції України, яке має привести склад Вищої ради юстиції у відповідність з загальновизнаними міжнародними стандартами у цій сфері, знову відкладається на невизначений термін. А отже, невиконаними залишаться і зобов'язання, які взяла на себе Україна, вступаючи до Ради Європи.

5. Неприйнятною є визначена Законом концепція здійснення суддівського самоврядування.

Згідно з частиною першою статті 112 Закону суддівське самоврядування - це самостійне колективне вирішення суддями питань внутрішньої діяльності судів. Відповідно до частини другої цієї ж статті Закону суддівське самоврядування є однією з гарантій, забезпечення самостійності та незалежності суддів. Діяльність органів суддівського самоврядування має сприяти створенню належних організаційних та інших умов для забезпечення нормальної діяльності судів і суддів, утверджувати незалежність суду, забезпечувати захист суддів від втручання в їх діяльність, а також підвищувати рівень роботи з кадрами у системі судів.

Питання гарантій незалежності суддів неодноразово були предметом розгляду в Конституційному Суді України. Зокрема, в Рішенні від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої статті 13 Закону України "Про статус суддів" (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) Конституційний Суд України констатував, що гарантована Конституцією України незалежність суддів забезпечується також і здійсненням суддівського самоврядування. Не допускається зниження гарантій рівня незалежності і недоторканності суддів у разі прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів.

На сьогоднішній день за штатними розписами в Україні працює 8922 судді, із них 6632 - у загальних судах, 1171 - в спеціалізованих адміністративних судах, 1119 - у спеціалізованих господарських судах.

Відповідно до Конституції України суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів. Єдність судової системи підтверджується також тим, що судді всіх судів мають єдиний статус - це посадові особи, які відповідно до Конституції України наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді України та судах загальної юрисдикції. На суддів усіх без винятку судів поширюються встановлені Конституцією та іншими законами України гарантії незалежності та недоторканності. Надання будь-яких переваг судам чи суддям залежно від спеціалізації суду законодавством України не передбачено.

Ці основоположні засади судоустрою та статусу суддів у Законі порушуються.

Зокрема, у частині першій статті 124 Закону пропонується встановити, що делегати на з'їзд суддів України обираються конференцією суддів загальних судів, конференцією суддів господарських судів, конференцією суддів адміністративних судів за принципом рівного представництва від кожної судової юрисдикції. Кожна область, Автономна Республіка Крим, міста Київ та Севастополь мають бути представлені трьома суддями від кожної судової юрисдикції.

Таким чином, 6632 судді загальних судів буде представляти на з'їзді в два рази менше делегатів, ніж 2290 суддів спеціалізованих судів. Ці норми є відверто дискримінаційними стосовно до суддів загальних судів (хоча, як зазначалося вище, зі змісту Закону складно зрозуміти, чи будуть взагалі існувати загальні суди).

У статті 121 та частині другій статті 126 Закону пропонується встановити, що до рад суддів входять по 11 суддів, обраних конференціями суддів відповідної судової юрисдикції. Рада суддів України обирається з'їздом суддів України у складі також одинадцяти суддів.

До складу Ради суддів України входять по три представники від кожної судової юрисдикції та по одному представнику від Конституційного Суду України та Верховного Суду України.

Отже, зазначені норми Закону також є дискримінаційними щодо суддів загальних судів, оскільки у Раді суддів України 6632 судді загальних судів будуть представлені трьома суддями (один член Ради суддів України від 2211 суддів), а 2290 суддів спеціалізованих судів - шістьма суддями (один член Ради суддів України від 382 суддів).

Загалом слід вказати, що Закон, встановлюючи багаторівневу, складну структуру органів суддівського самоврядування, насправді не забезпечує ці органи відповідними дієвими повноваженнями щодо вирішення питань внутрішньої організації діяльності суду, що робить проголошені проектом завдання та функції органів суддівського самоврядування виключно декларативними.

6. Ціла низка положень Закону прямо суперечить Конституції України, яка має найвищу юридичну силу. Водночас окремі конституційні положення щодо правосуддя не знайшли належного правового регулювання у Законі.

6.1. Так, положення частин четвертої та п'ятої статті 12 Закону, якими передбачено, що у судах, поряд з державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин відповідно до Закону України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" в порядку, встановленому процесуальним законом, використання в судочинстві регіональних мов або мов меншин гарантується державою та забезпечується за рахунок коштів Державного бюджету України, суперечать статті 10 Конституції України, відповідно до якої державною мовою є українська мова.

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99 (у справі про застосування української мови) роз'яснив, що положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким "державною мовою в Україні є українська мова", треба розуміти так, що українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п'ята статті 10 Конституції України). Поряд із державною мовою можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України, виключно при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування.

Відповідна правова позиція висловлена і в Рішенні Конституційного Суду України від 22 квітня 2008 року № 8-рп/2008, де зазначається, що суди реалізують державну мову в процесі судочинства та гарантують право громадян щодо використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють, відповідно до Конституції і законів України. Таким чином, Основним Законом України закладено конституційні основи для використання української мови як мови судочинства та водночас гарантовано рівність прав громадян у судовому процесі за мовною ознакою (пункт 5.1 мотивувальної частини).

Крім того, Закон України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" передбачає застосування регіональних мов та мов меншин у кримінальному, адміністративному та кримінальному судочинстві виключно в частині надання дозволу на подання документів і доказів регіональними мовами або мовами меншин.

6.2. Положення частини першої статті 79 Закону, згідно з яким переведення судді, обраного безстроково, з одного суду до іншого суду того самого рівня і спеціалізації здійснюватиметься Президентом України, не відповідає положенням Конституції України, яка не передбачає таких повноважень Президента України.

6.3. На відміну від чинного Закону України "Про судоустрій і статус суддів", ухвалений парламентом Закон не містить положень, які б передбачали реальне функціонування суду присяжних, як це визначено Конституцією України.

За таких умов гарантоване статтею 5 Конституції України право народу на безпосереднє здійснення правосуддя судом присяжних знову на невизначений час залишається на рівні декларації, що унеможливить здійснення народом у законних формах дієвого контролю за владою.

6.4. У Законі, зокрема в статті 50, яка визначає статус судді, нормах, що регулюють процедуру призначення та обрання суддів, не реалізовані положення статті 127 Конституції України в частині визначення вимог до суддів спеціалізованих судів, зокрема те, що суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів, і ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.

7. Підтримуючи необхідність проведення в Україні комплексної судово-правової реформи, ключовою складовою якої є реформування процесуального законодавства, слід констатувати, що запропонованими змінами до Кодексу адміністративного судочинства України, Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України та Кримінально-процесуального кодексу України (відповідно пункти 2.2 - 2.5 розділу XII "Прикінцеві положення" Закону) суттєво звужуються процесуальні можливості судового захисту прав і свобод фізичних осіб, прав та законних інтересів юридичних осіб, а також інтересів держави в судах загальної юрисдикції в Україні. Це полягає, зокрема, в значному скороченні строків позовної давності, термінів апеляційного та касаційного оскарження судових рішень, зниженні рівня гласності та відкритості судового процесу, забезпеченні таких основних засад судочинства, як змагальність сторін, звуження права на апеляційне та касаційне оскарження тощо.

Такі пропозиції є суттєвим звуженням обсягу гарантій прав громадян на судовий захист (стаття 55 Конституції України), що є неприпустимим згідно з частиною третьою статті 22 Основного Закону України.

8. Внесений Вами на розгляд Верховної Ради України законопроект передбачав закріплення на законодавчому рівні належних гарантій оплати праці суддів. Однак, це дійсно позитивне положення законопроекту за пропозицією Кабінету Міністрів України в остаточному тексті Закону, ухваленого парламентом, суттєво знівельовано.

Закон передбачає відтермінування майже на 5 років визначення розміру посадового окладу судді на рівні 15 мінімальних заробітних плат, як це пропонувалося у внесеному Президентом України законопроекті (стаття 128 Закону).

Розуміючи складне фінансово-економічне становище у державі, вважаємо, що економія державних коштів мала б здійснюватися за рахунок інших видатків, до яких неминуче призведе реалізація окремих необгрунтованих положень Закону, а не матеріального забезпечення суддів як носіїв судової влади.

9. Попри неодноразові публічні заяви вищого керівництва держави щодо обов'язкового врахування перед прийняттям Закону позиції Венеціанської комісії, Закон ухвалено без проходження експертизи у цій комісії. При цьому звертаємо увагу на те, що у звіті співдоповідачів Моніторингового комітету Ради Європи Р. Вольвенд та М. Репс, оприлюдненому за підсумками робочого візиту до України, який відбувся 1-4 червня 2010 року, міститься заклик до парламенту забезпечити обов'язкове отримання висновку Венеціанської комісії перед остаточним прийняттям тих законопроектів, що ухвалюються на виконання зобов'язань перед Радою Європи. Із закликом дочекатися висновку Венеціанської комісії і не ухвалювати Закон на цій парламентській сесії звертався і Секретар Венеціанської комісії Т. Маркерт.

На сьогодні Моніторинговий комітет Ради Європи надіслав до Венеціанської комісії для проведення експертизи на відповідність європейським стандартам як проект Закону України "Про судоустрій і статус суддів", так і ухвалений у травні цього року Закон України "Про внесення змін до деяких законів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження", відносно якого Верховний Суд України вніс подання до Конституційного Суду України.

Слід зазначити, що вже оприлюднені попередні коментарі окремих членів та експертів Венеціанської комісії засвідчують, що прийнятий Верховною Радою України Закон далеко не повною мірою, як намагаються запевнити суспільство деякі представники вітчизняної влади, відповідає міжнародним стандартам у сфері правосуддя та враховує зауваження Венеціанської комісії. Вважаю, що свідоме ігнорування позиції Ради Європи при прийнятті одного з ключових для розвитку демократії та верховенства права в Україні законів може суттєво погіршити відносини України з нашими європейськими партнерами та унеможливить припинення процедури моніторингу України з боку Ради Європи.

Наведені зауваження стосуються переважно концептуальних положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів і статус суддів" і не є вичерпними.

З викладеного можна зробити висновок про те, що пропонований Закон базується на хибних концептуальних засадах, багато його ключових положень суперечать Конституції України, є юридично необґрунтованими, не враховують рекомендацій Венеціанської комісії, зокрема щодо побудови судової системи. Реалізація положень цього Закону може призвести до звуження обсягу конституційних гарантій прав громадян на судовий захист, зниження рівня такого захисту, істотного збільшення кількості звернень громадян до Європейського суду з прав людини, руйнації єдиної судової системи України, посилення залежності судив і суддів.

Враховуючи викладене, прошу Вас як гаранта додержання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина запобігти системному руйнуванню засад вітчизняного правосуддя, істотному зниженню рівня судового захисту в нашій державі і застосувати право вето до Закону України "Про судоустрій та статус суддів".

Голова Верховного Суду України

ЗАКОН УКРАЇНИ ПРО СУДОУСТРІЙ І СТАТУС СУДДІВ

Цей Закон визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні з метою захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів держави на засадах верховенства права, визначає систему судів загальної юрисдикції, статус професійного судді, народного засідателя, присяжного, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування і встановлює систему і загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою і статусу суддів.

Розділ І. Засади організації судової влади
Стаття 1. Судова влада
Загальні ознаки судової влади
Специфічні ознаки судової влади
Форми реалізації судової влади
Функції судової влади
Система принципів судової влади
Стаття 2. Завдання суду
Стаття 3. Судова система України
Склад суду
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru