Історія держави і права зарубіжних країн - Маймескулов Л.М. - 2. "Кароліна"

"Кароліна" (Constitutio Criminalis Carolina, створений за розпорядженням імператора Карла V, звідси й назва) - одне з найважливіших джерел німецького загальноімперського права - підготовлена у перебігу судової реформи і затверджена рейхстагом у 1532 році. "Кароліна" являла собою перший карно-процесуальний кодекс, складений для практичного застосування у судах шефенів. її дія поширювалася на всі німецькі князівства та землі. Але уложення залишило в силі місцеві правові звичаї і не стало обов'язковим для князів. В основному воно заповнювало прогалини в місцевому праві. В майбутньому на основі уложення сформувалося "загальне німецьке карне право".

В основу "Кароліни" було покладено запозичені з римського права у тлумаченні школи глосаторів німецьке земське право, королівське законодавство.

"Кароліна" складалася з двох книг. Перша книга регулювала судочинство: встановлювала порядок висування обвинувачень, визначала систему доказів, підстав для застосування допиту під тортурами, регулювала дії суддів. У другій книзі містився перелік злочинів і покарань (від тяжких до менш значущих).

"Кароліна" була прийнята за умов кризи феодалізму в Європі, зокрема в Німеччині (Реформація, Велика селянська війна 1525 року), і являла собою спробу приборкати визвольний рух селян і населення міст за допомогою жорстких карних репресій. Разом з тим з погляду юридичної техніки і догми права "Кароліна" становила певний прогрес в історії карного та карно-процесуального права.

Під злочинами у "Кароліні" розумілися порушення "королівського миру", посягання на встановлений правопорядок. Злочин пов'язувався з наявністю вини - умислу чи необережності. Відсутність умислу, необережність, стан афекту виступали пом'якшуючими обставинами. При крадіжці пом'якшували відповідальність малолітство злочинця (до 14 років) або крайня нужда. До обставин, які виключали відповідальність, належала необхідна оборона. Уложення чітко визначало випадки правомірного застосування необхідної оборони: захист життя або майна, затримання злочинця. Крім того, необхідна оборона повинна була відповідати засобам нападу (нападник використав зброю, яка загрожувала життю). Вбивство в перебігу переслідування нападника або після припинення нападу розглядалося як неправомірне і передбачало покарання. До обтяжуючих обставин належали характеристики злочину як злонаміреного, зухвалого, публічного. Обтяжували вину "дурна слава" злочинця, рецидив, значна шкода, груповий злочин.

"Кароліна" виділяла стадію замаху на злочин. Замах пов'язувався з умислом і карався як завершений злочин. Розрізнялися види сприяння: допомога у підготуванні вчинення злочину, співучасть, укривання (з корисливих мотивів або через співчуття, що пом'якшувало покарання).

Класифікація злочинів

1. Злочини проти релігії та церкви (богохульство, блюзнірство, ворожіння, порушення клятви, обмова). До цієї групи можна включити злочини проти моральності (перелюбство, кровозмішання, двошлюбність, звідництво, зґвалтування).

2. Державні злочини, включаючи порушення "земського миру" (зрада, бунт, підпалення, бродяжництво, розбій, помста).

3. Злочини проти особистості (вбивство, самогубство, заподіяння тілесних ушкоджень).

4. Майнові злочини (різноманітні види крадіжок, недбале розпорядження чужим майном).

5. Злочини проти правосуддя (неправдиве свідчення, неправомірний допит під тортурами, незаконне звільнення заарештованого).

Головно метою покарання було залякування. Такий підхід визначався ставленням, яке змінилося, до злочину, за який переслідував не тільки потерпілий, а й публічна влада.

Система покарань

- кваліфікована смертна кара (повішення, утоплення, спалення, колесування тощо);

- членоушкодження;

- тілесні покарання (побиття різками);

- покарання, які ганьблять (позбавлення прав, таврування, шельмування);

- вигнання з держави;

- тюремне ув'язнення;

- конфіскація майна;

- штрафи.

Визначення покарання цілком віддавалося на розгляд судді: допускалося призначення декількох покарань (основного і додаткового), застосування місцевих звичаїв.

На відміну від Салічної правди "Кароліна" утвердила новий вид судового процесу - пошуковий (інквізиційний). Його поява пов'язана з рецепцією римського права (екстраординарний процес). Судовий процес мав обвинувачуваний характер і розпочинався або зі скарги приватної особи, або за ініціативою суду в інквізиційному порядку. В справах за приватними карними позовами уложення зберігало елементи змагального процесу. Сторони висували докази своєї правоти. За недоведене обвинувачення передбачалося покарання - відшкодування та оплата судових витрат.

Основною формою процесу ставав інквізиційний, який ініціювався судом від імені держави. Справа порушувалася на підставі "свідчень" (доносу) або за підозрою. Мета - з'ясування істини, переслідування злочинця, який порушив "королівський мир", тому інквізиційний процес не міг бути припинений за згодою сторін. Суд самостійно проводив розслідування, збирав докази та постановляв вирок. Судочинство мало закритий характер, застосовувалося письмове діловодство.

Виділялися декілька стадій інквізиційного процесу. На першій стадії дізнання встановлювався факт учинення злочину і збиралася інформація щодо злочинця. На другій стадії загального розслідування проводився попередній допит звинувачуваного, який брався під варту. На третій стадії - спеціального розслідування збиралися докази для осуду злочинця. Докладно допитувалися обвинувачений та свідки. Серед доказів на перший план виходить власне зізнання звинуваченого (без нього неможливо було остаточно засудити злочинця), тому до підозрюваного могли бути застосовані тортури. Закон регламентував застосування тортур. Вони проходили у присутності судді, двох судових засідателів та писаря. Підставою для їхнього застосування слугували наявні докази проти певної особи (свідчення двох свідків) або "підозри" ("дурна слава" людини). Зізнання під тортурами повинне було записуватися після їх завершення і підтверджуватися через день, а також відповідати іншим доказам у справі. Слідство не обмежувалося часовими рамками. На четвертій стадії судового засідання постановлявся вирок. Він міг бути не тільки обвинувальним, а й виправдувальним, але міг "залишити під підозрою" обвинувачуваного.