Історія держави і права України - Музиченко П.П. - Статут 1588р.

(III Статут) був затверджений відповідно до процедур того часу спеціальним актом короля Польщі і Великого князівства Литовського 28 січня 1588 року. В листопаді 1588 року він був надрукований і набрав чинності.

У вступі до III Статуту, написаного Левом Сапегою, підкреслювалося, що метою правової держави є охорона прав і свобод громадян.

III Статут, як і два попередні, було підготовлено староруською мовою. Під-канцлер Лев Сапега вирішив видати Статут на мові рукописного оригіналу, підкреслюючи при цьому, що "не обчим яким язиком, але своїм власним права списание маєм".

Правова система за Статутом 1588 року — це вдалий синтез принципів станового ладу і нових правових понять, спрямованих у майбутнє. Найкращим доказом того, що цей синтез був вдалим і відповідав вимогам епохи, є те, що два з половиною століття Статут являв собою взірець для законодавців і задовольняв судову практику на литовських, українських та білоруських землях. Слід також підкреслити, що 111 Статут діяв на всіх українських землях, які входили до складу Речі Посполитої.

Статут 1588 року складався з 14 розділів, які нараховували 488 статей.

До першого розділу увійшли норми, які можна поділити на дві групи: норми, що стосуються основних положень, і норми, які визначають покарання за державні злочини. Другий розділ охоплює норми, що регулюють виконання військового обов'язку шляхтою. У третьому розділі викладено норми державного права. В інших розділах знайшли відображення норми цивільного, кримінального і процесуального права.

Розглянемо головні положення статутів за галузями права, хоча такого підрозділу в Статутах не було. Це сталось пізніше, з виникненням буржуазного права. Право кожного періоду відповідає в основному економічним, політичним та соціальним відносинам, які його породили. Основою правової системи даного періоду був поділ права на публічне та приватне. Кримінальні норми зливались як з публічним, так і з приватним правом. Майнові відносини розглядались як відносини людей з речами. Порушення приватного права породжувало обов'язки, виникнення, дія та припинення яких регулювали зобов'язувальним правом. Наприклад, годовщина як штраф за вбитого була одним із видів зобов'язань. Тільки визначивши співвідношення публічного, приватного і зобов'язувального права та межу їхньої дії, право даного періоду можна умовно розділити за галузевим принципом.

Конституційне право

Всі три Статути містять у собі норми конституційного права. Але, як це не парадоксально, найбільш прогресивний характер вони мають у Статуті 1529 року. Розділи та параграфи І Статуту, які відносяться до конституційного права, пріоритетні порівняно з законодавчими актами інших держав того часу. В них визначені права та обов'язки громадян, їхнє відношення до уряду, компетенція останнього. Такі правові норми, як покарання за наклеп, відмова від заочного звинувачення базуються на гуманізмі епохи Відродження. В І Статуті яскраво відображені ідеї правової держави. В ньому не визначені відносини між Церквою та державою, немає поняття образи релігії чи Церкви. Однак центральним, з погляду розвитку конституційного та адміністративного права, слід визнати 11 Статут, що радикально реформував систему органів влади Й управління. Важливе значення мали норми, які регулювали порядок прийняття нових законів. Так, в арт. 2 розділу II зазначалося, що ні сам господар, ні разом із пани-радою не правомочний вирішувати питання про війну і податки. Ці питання вирішував лише сейм. У Статуті 1566 р. було здійснено спробу проголошення політичних прав простих людей (арт. 2, розд. III). В III Статуті жителі міст позбавлялись громадянських та політичних прав. Значно звузились функції уряду. Але в цілому зміст Ш Статуту свідчить, що від ідеї правової держави відмовлятись ніхто не збирався.

Під-канцлер Лев Сапега у вступі до III Статуту підкреслив ідею правової держави, метою якої є охорона прав та свобод громадян. У цьому Статуті керівник держави сам підкоряється праву.

У Статуті 1588 р. норми державного права було виокремлено в третьому розділі. Так, арт. 1 цього розділу проголошував недоторканність кордонів Великого князівства Литовського і збереження його самостійності; арт. 4 зобов'язував короля і господаря повернути до складу Великого князівства Литовського всі землі, раніше від нього відторгнені; за арт. 5 заборонялося віднімати маєток у шляхти. Принципове значення мав арт. 12, який був безпосередньо спрямований проти польських феодалів, які прагнули прибрати до рук державні посади, а з ними і маєтки у Великому князівстві Литовському. Арт. 13 гарантував збереження у Великому князівстві Литовському окремого державного й адміністративного апарату. Наступні артикули цього розділу закріплювали і гарантували станові права та привілеї шляхти і заможної частини міщан.