Історія держави і права України - Музиченко П.П. - Селянство (сільські обивателі)

Найбільші зміни в розглядуваний період відбулися у правовому становищі селянства.

До реформи 1861 року правове становище селян України характеризується посиленням кріпосного гніту. Указами 1800,1804,1808,1828 років завершується юридичне закріпачення селян України. Напередодні реформи 1861 року в руках поміщиків зосереджувалося понад 70 відсотків усієї землі та біля 60 відсотків загальної чисельності селян. Селяни поділялися на дві великі групи: кріпосні та державні селяни. Незначну групу складали удільні селяни.

Кріпосні селяни

Те, що в XVIII ст., після указу Катерини II 1783 року, з юридичного погляду було прикріпленням селянина до землі, яку він не мав права залишити, в XIX ст. обернулося на повне рабство. Селянин перетворився на об'єкт, на повну власність поміщика, з ним останній міг робити все, що йому заманеться: перевести на інше місце, продати разом з землею чи без землі, з родиною чи окремо, обміняти, подарувати, заслати в Сибір.

Поміщик був суддею кріпака і навіть міг розглядати справи між кріпаками і сторонніми особами. Поміщики мали право карати своїх селян різками, а деякі з них мали свої в'язниці. Пан вершив життя і смерть кріпака.

Переважаючою формою експлуатації кріпосних селян була панщина. Офіційно панщина обмежувалася трьома днями на тиждень. Проте поміщики вдавалися до урочної системи, тобто давали селянину такі завдання, які не під силу було виконати за три дні. На Лівобережній Україні панщина становила 3—4 дні на тиждень, а на Правобережній доходила до 6 днів. У Південній Україні, де кріпацтво було введено пізніше і сільське господарство будувалось на вільнонайманій праці, панщина не перевищувала два дні на тиждень.

Щоб ще більше закабалити селян, поміщики переводили їх на місячину, поселяли в бараках, змушували виконувати безперервну панщину і платили їм лише місячним пайком і одягом.

Панщина доповнювалася різноманітними натуральними і грошовими поборами, селяни мусили возити поміщикам дрова з лісу, прокладати та ремонтувати шляхи, мости, збирати ягоди, гриби тощо. Надзвичайно тяжким видом панщини була праця на поміщицьких промислових підприємствах, Крім того, кріпаки мали сплачувати податки державі.

Царський уряд розумів, що селянам тяжко нести такий тягар кріпосницького гніту, і щоб якось покращити їхнє становище в 1847— 1848 роках він проводить інвентарну реформу. Тут, у Правобережній Україні, кріпосницький гніт був найтяжчим. Згідно з "Інвентарними правилами" в Київській, Волинській та Подільській губерніях було введено "інвентарі" - описи поміщицьких маєтків. На основі інвентарів були визначені розміри земельних наділів кріпаків і встановлювалися розміри панщини та інші повинності. Земля, якою користувалися селяни, залишалася в їхньому вічному користуванні, панщина встановлювалася в розмірі трьох днів для чоловіка і одного дня для жінки. Всі інші види повинностей скасовувалися. Заборонялося використовувати жінок на тяжкій праці. Обмежувалася сваволя поміщиків щодо шлюбу селян, здачі в рекрути, відправки в Сибір.

"Інвентарні правила" внесли певний контроль за діяльністю поміщиків, визначили межу поміщицької влади. Та вже у грудні 1848 року були зроблені доповнення до цих правил, які звели нанівець все, проголошене реформою.

Державні селяни

Державні селяни складали другу значну частину українського селянства. На Лівобережжі державними селянами були близько 50 відсотків, на Правобережжі —13, на Півдні України — 37 відсотків.

Основною формою експлуатації державних селян була грошова рента та податки державі, розмір яких постійно зростав. Незважаючи на це, їхнє правове становище було кращим, ніж становище кріпаків. Державні селяни були особисто вільними, користувалися казенною землею.

Важким тягарем лягло на них рішення про створення військових поселень, які формувалися здебільшого в Україні. Олександр 1 мав намір організувати військові поселення ще в 1810 р. За його задумами, у цих поселеннях військова служба поєднувалася з працею в сільському господарстві, що мало скоротити видатки на утримання армії. У1817 році одинадцять кавалерійських і три піхотних полки у формі військових поселень були розміщені у Харківській, Катеринославській та Херсонській губерніях. У1819 році на Півдні України у військові поселення було перетворено 250 сіл, в яких проживало до двадцяти тисяч селян.

Державні селяни набували статусу військових поселенців, їхнє життя жорстоко регламентувалося. У військових поселеннях муштра поєднувалась з роботою на землі. Усе життя селянина тут було під доглядом військового начальства. Кожен крок поселенця був регламентований. За найменшу провину поселенців жорстоко карали.

Для військових поселень будувалися нові села за єдиним зразком. Усі жителі поселень вважалися військовими людьми і підкорялися військовим законам. Це однаковою мірою стосувалося як чоловіків, так і жінок. Усе населення поселень поділялося на господарів і не господарів, дітей, не поселених людей, інвалідів, тих, хто перебував на дійсній службі, резервістів та кантоністі в.

Військові поселення поділялися на полкові округи, кожний з яких мав 7 тис. осіб чоловічої статі. Пізніше цю цифру було збільшено до 10 тис. Південноукраїнські військові поселення поділялися на дванадцять округів, до кожного з яких входили три волості. Волость, яку очолював волосний командир, у середньому мала десять поселень. На чолі полкового округу стояв полковий комендант з полковим комітетом і полковим управлінням. Полковий комітет стежив за станом сільськогосподарського виробництва у своєму окрузі та здійснював нагляд за поселенцями. Окрему групу поселенців становили кантоністи. До неї входили хлопчики та юнаки віком від 7 до 18 років. Вони поділялися на три групи: малі — від 7 до 10 років, середні — від 10 до 14 і старші — до 18 років. Після досягнення 18 років кантоністів переводили до військових частин, де вони проходили військову службу до 45 років. Після 45 років вони займалися вже лише сільським господарством.

Організація сім'ї також перебувала під наглядом військових. Навіть укладання шлюбу відбувалося за наказом начальства. У деяких полках вписували в картки імена дівчат і кидали їх у шапку, а імена юнаків — в іншу. Батальйонний командир витягав одну картку з однієї шапки та другу — з іншої. Таким чином підбиралася пара молодих людей.

Формально поселенці повинні були працювати три дні на державу, а три дні на себе, та насправді вони працювали на державу протягом усього тижня.

У1837—1841 роках міністр державних маєтностей граф Кисельов провів реформу управління державними селянами. За реформою ці селяни одержали право обирати органи самоврядування на рівні села та волості. Реформа дещо полегшила становище державних селян. Так, збільшилися їхні земельні наділи, державний податок змінявся на поземельний промисловий податок, у майбутньому заборонялося віддавати державні землі в оренду.