Історія держави і права України - Музиченко П.П. - 12.2. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Процес формування вищих органів влади і управління на західноукраїнських землях був тотожнім такому ж процесу у Великій Україні. Еволюційний шлях Центральної ради від суспільно-політичного органу до парламенту повторила Українська національна рада. Вже у відозві "До населення міста Львова" і "Український народе" зазначалося, що "найвищою владою на українських землях Австро-угорської монархії є Українська Національна Рада". В подальшому життя вимагало вдосконалення структури і компетенції Ради.

15 листопада 1918 року приймається Закон про доповнення її складу представниками з повітів та великих міст. 4 січня 1919 року була створена Президія Ради у складі Президента і чотирьох його заступників. Введення посади Президента не означало, що ЗУНР відмовляється від парламентської форми правління. В даному випадку ця посада була тотожна посаді спікера в парламенті. Президент скликав засідання Української Національної Ради і головував на них. Цього ж дня було створено ще один орган—Виділ Української Національної Ради. До його складу входили Президент і дев'ять членів. Виділ виконував функції колегіального глави держави.

Українська Національна Рада вважала себе тимчасовим органом і тому 31 березня 1919 року приймає Закон про скликання Сейму ЗУНР. 13 квітня 1919 року приймається Закон про вибори до Сейму. Однопалатний Сейм мав обиратися громадянами на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Активне виборче право належало громадянам з 21 року, пасивне — з 25. Позбавлялися виборчого права душевнохворі та засудженні судом за вчинення злочину. Посли Сейму обиралися зі національно-пропорціональною системою, що гарантувало всім національним меншинам право мати своїх представників у парламенті.

Сейм мав складатися з 226 послів. Українцям належало обрати 160 послів, полякам — 33, євреям — 27, австрійцям — 6. Територію країни було поділено на 18 виборчих округів, але провести вибори до Сейму так і не вдалося.

У тяжкі для існування ЗУНР часи, 6 червня 1918 року Є. Пєтрушевича було проголошено Диктатором ЗУНР. Це було зроблено з метою повної централізації влади як законодавчої та виконавчої, так і військової.

Уряд ЗУНР

Уряд ЗУНР—Державний секретаріат—було утворено 9 листопада 1918 року. До його складу входило 15 секретарстві внутрішніх справ, зовнішніх справ, військових справ, фінансів, юстиції, торгівлі та промислу, шляхів, земельних справ, харчових справ, пошти і телеграфу, праці та суспільної опіки, суспільного здоров'я, освіти, публічних робіт, віросповідання. Очолював Державний секретаріат — прем'єр. Ним було обрано К. Левицького.

10 листопада 1918 року прем'єр і члени уряду принесли присягу на вірність українському народові та державі.

На початку січня 1919 року К. Левицький іде у відставку. Прем'єром призначається С. Голубович. У складі уряду було утворено ще три секретарства — польське, єврейське і німецьке. Цим кроком уряд намагався прилучити до процесу державотворення представників національних меншин.

Згодом за рахунок об'єднання секретарств їх кількість була скорочена до десяти. Було ліквідовано секретарства праці та суспільної опіки, суспільного здоров'я. Ці секретарства стали відділами секретаріату внутрішніх справ.

Місцева влада та управління

1 листопада 1918 року Українська національна рада проголосила про ліквідацію на всій території держави старих органів місцевої влади та управління і закликала народ до створення нових, українських. Протягом місяця вибори до місцевих органів влади і управління пройшли на всій території ЗУНР. Такими органами стали: у селах та містах — громадські та міські комісари; у повітах — повітові комісари. У всіх адміністративно-територіальних одиницях були створені "прибічні ради", які виконували функції дорадчого органу. Повітового комісара призначав державний секретар внутрішніх справ, а сільських, міських комісарів і "прибічні" ради обирало населення. За законом "Про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки" від 16 листопада 1918 року повітовий комісар був вищим представником влади у повіті. Він затверджував обрані кандидатури сільських і міських комісарів. Йому належало право розпуску "прибічних" рад і призначення нових виборів до них. Крім того, повітові комісари повинні були:

1) оберігати інтереси української державності та протидіяти будь-яким спробам завдати їй шкоду;

2) приймати присягу від службовців повітових служб;

3) приймати рішення у випадку відмови австрійських службовців від виконання своїх обов'язків;

4) затверджувати розпорядження повітових властей;

5) давати дозвіл на носіння зброї цивільному населенню;

6) здійснювати нагляд за діловодством усіх державних органів і службових осіб у повіті. Закон регламентував також порядок виборів, структуру та функції "прибійних" національних рад.

Таким чином, у короткий термін було сформовано досить чітку систему центральних та місцевих органів влади і управління. Слід погодитись з О. Субтельним у тому, що "надзвичайно швидке й ефективне створення адміністративного апарату являло собою досягнення, що його могли повторити рідко які з нових східноєвропейських держав, не кажучи вже про уряди Східної України".