Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Формування національної правової системи

Становлення і розбудова проголошеної незалежною і самостійною Української держави потребує ефективного законодавства, розвиток якого здійснювався спочатку на задекларованих, а згодом конституйованих стратегічних орієнтирах - розбудови України як незалежної, демократичної, правової, соціальної держави. Фактично зазначені орієнтири й визначили курс на формування національної правової системи сучасної України, що творилася через пристосування норм попереднього законодавства, створення нових нормативних актів у неурегульованих чинним законодавством суспільних відносинах, та здійснення кодифікації законодавства. Останній шлях як такий, що спрямований на стабілізацію законодавчого регулювання певних суспільних відносин, визнається найбільш ефективним засобом розвитку правової системи.

Кодифікація законодавства

Необхідна насамперед для упорядкування чинного законодавства та його подальшого ефективного застосування. На березень 2009 р. в Україні чинним є 21 кодекс, з яких 17 було ухвалено Верховною Радою України за роки незалежності, а 4 кодекси прийняті ще в радянський період - Кримінально-процесуальний кодекс, Житловий кодекс, Кодекс законів про працю, Кодекс про адміністративні правопорушення. До названих чотирьох кодексів зміни вносилися загалом 437 разів, що свідчить про необхідність ухвалення цих кодексів у новій редакції.

Водночас практика внесення змін до одного й того ж кодексу практично одночасно кількома законами, замість прийняття одного консолідованого закону, свідчить про низький рівень кодифікаційної діяльності. Як приклад, назвімо внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримінально-процесуального кодексу. Досі не кодифікованими залишаються адміністративне, податкове, банківське, соціальне законодавство, а також законодавство у сфері науки і освіти, культури, охорони здоров'я, інформації тощо. Специфіка кодифікаційної діяльності в Україні полягає в тому, що в нашій державі має місце тенденція до збільшення підзаконних актів, а не законів прямої дії, натомість основою законодавства більшості країн є саме закони.

Особливо актуальними на сьогодні залишаються проблеми кодифікації трудового і соціальною законодавства. Так, проект Трудового кодексу України позитивно оцінено експертами Міжнародної організації праці. Оновлене трудове законодавство має відіграти ключову роль у забезпеченні матеріального і культурного рівня населення, його подальшого розвитку як соціально захищеної нації. Одним з найбільш важливих напрямів кодифікації соціального законодавства є сфера загальнообов'язкового державного соціального страхування, зокрема, в частині запровадження в Україні єдиного соціального внеску, що має забезпечити зосередження функцій, пов'язаних з формуванням страхових коштів, в єдиному органі.

Визначено законодавчі орієнтири розвитку соціальної та гуманітарної сфер, а також національної економіки (фінансове, податкове, митне та банківське законодавство; законодавство з питань регулювання природокористування, паливно-енергетичного комплексу, підприємницької діяльності тощо).

Проведення широкомасштабної кодифікації законодавства в Україні, коли реформуванню будуть піддані усі його галузі, має значно спростити процес накопичення інформації про чинне законодавство, а також забезпечити правову систему України якісними нормативно-правовими актами.

Конституційне законодавство України

Складається з двох основних груп законів: Конституції і законів, якими вносяться до неї зміни і доповнення (конституційних законів), а також тих законів, якими створюється механізм реалізації Конституції.

Після проголошення ВР УРСР незалежності України впродовж наступних п'яти років Основним Законом новопосталої Держави залишалася Конституція УРСР (1978 р.) зі змінами і доповненнями. Передусім її було перейменовано на Конституцію України та вилучено з неї преамбулу й низку статей, згодом запроваджено елементи поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, додано дві глави - "Автономна Республіка Крим" та "Президент України". У середині 1990-х років Конституція 1978 р., зважаючи на тогочасне загострення політичного протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади, фактично була замінена Конституційним договором між Президентом України та ВР України (8 червня 1995 р.). Останнім було визначено основні засади організації і здійснення державної влади та місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України. Це дало змогу стабілізувати політичні й конституційні процеси та досягти політичного компромісу в суспільстві. Але формально Конституційний договір не скасував Конституції 1978 р., яка втратила чинність тільки з прийняттям Конституції України (28 червня 1996 р.). Єдині і наймасштабніші зміни до чинного на сьогодні Основного Закону нашої держави було внесено Законом "Про внесення змін до Конституції України" (8 грудня 2004 р.), який перерозподіляв повноваження між трьома центрами влади - Президентом, Верховною Радою та Кабінетом Міністрів України.

До законодавчих актів, що покликані створити механізм реалізації Конституції, передовсім належать дві групи законів: ті, якими регулюються владні відносини між державою і суспільством; таті, якими регулюються організація, форми і методи діяльності органів законодавчої і виконавчої державної влади. Серед перших як найбільш типові назвімо закони "Про вибори народних депутатів" (18 листопада 1993 р., з подальшими неодноразовими змінами), "Про статус народного депутата" (17 листопада 1992 р., з подальшими змінами), "Про вибори Президента України" (5 березня 1999 р., з подальшими змінами), "Про громадянство України" (8 жовтня 1991 р., з подальшими змінами), "Про статус іноземних громадян і осіб без громадянства" (4 лютого 1994 р.) та ін. До другої групи належать, наприклад, закони: "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" (23 грудня 1997 р.), "Про Кабінет Міністрів України" (21 грудня 2006 р.) та ін.

Докорінна перебудова соціально-економічного устрою в державі, перехід її до ринкової економіки і демократичні принципи розбудови в соціальній сфері вимагають також перегляду цивільного і господарського законодавства. їх вдосконалення завершилося прийняттям Цивільного та Господарського (обидва 16 січня 2003 р.) кодексів України.