Упродовж багатьох століть українському народові доводилося розбудовувати, формувати, боронити, відновлювати, плекати власну державність, оскільки без держави жодна нація не зможе вижити, зберегти культуру, релігію, мову, національне право. Треба було протистояти, з одного боку, прагненню сусідніх країн загарбати багаті українські землі, запровадити на них колоніальний режим, знищити не лише наші національні державність і право, а й денаціоналізувати сам народ, позбавити його історичного коріння й національної самоідентичності; а з іншого - доводилося боротися з внутрішніми чварами, непорозуміннями, протистояти бажанню тих чи тих державних правителів поставити власні амбіції й корисливі інтереси над інтересами всього народу.
Іще понад 2 тисячі років тому Платон у трактаті "Держава" зазначив: "Коли до влади приходять люди вбогі та спраглі особистого добробуту, коли вони одержують доступ до загального добра, метикуючи, як би урвати звідти ласий шматок для себе, тоді не може бути й мови про добрий державний устрій, тоді влада стає предметом чвар".
Хіба не є ці слова сьогодні над актуальними для нашої держави?
До деякої міри можна погодитися з тими, хто першопричинами теперішнього стану України в контексті європейського поступу вважає брак державотворчого досвіду, відсутність на час проголошення незалежності фахових політиків і урядовців, здатних "на ходу" висувати і генерувати співзвучні часу ідеї, ухвалювати динамічні рішення на державному й міждержавному рівнях. Варта уваги також думка про "провали" в державності української нації, розчленування єдиного національно-територіального тіла держави діаметрально протилежними цивілізаційними впливами. Катастрофічно важкими і руйнівними для народу та нації виявилися наслідки радянської дійсності з її облудною ідеологією і декларативним правом.
Закрити ці історичні проломи можна лише послідовними зусиллями всього суспільства й, передусім, національної еліти. Вона ж, навпаки, найбільше прислужилася справі гальмування нашого цивілізацій його руху. Всю пробуджену незалежністю енергію вона спрямувала не на державотворення, а на привласнення створених українським народом надбань.
Як зазначають деякі політологи, українці виявилися такою собі "лідеродефіцитною" нацією. Після великих князів Київської Русі, Д. Галицького та Б. Хмельницького навряд чи можна поставити когось у ряд державницьких постатей вищого європейського ґатунку. На жаль, після здобуття незалежності у нас не з'явилися (чи їм не дали з'явитися) свої В. Гавел, А. Бразаускас, А. Квасьнєвський, Л. Валенса, які б захотіли й змогли "встановити правильні ваги та міри" і поставити державницький інтерес вище від особистого.
В Україні від самого здобуття незалежності, від президентства Л. Кравчука, почалося цинічне і корисливе насильство над законом, правдою, людською гідністю. Аби стати вільним, треба встати з колін, що українці з гідністю зробили на Майдані в останні місяці 2004 р. А щоб стати великим і гідним своєї нації, треба стати на коліна перед тими, хто встав із колін. Жоден із теперішніх "елітних" політиків на це не здатен. Майдан вручив В. Ющенку необмежену владу і мандат народної довіри: руйнуй старі форми й методи управління, відкинь непотрібні та застарілі важелі функціонування суспільства, створюй нові й наповнюй їх новим змістом, тим паче, що політики й народ (і навіть олігархи - "неукраїнські українці") були готові до змін. Неготовим виявився лише "герой" Майдану.
На початку минулого століття, 22 січня 1919 р., на Софійському майдані в Києві було проголошено Акт злуки двох Українських держав. Потужний сплеск національного духу виявив могутні рушійні джерела єднальної ідеї нації. І прикро усвідомлювати, що цей унікальний історичний виплеск творчої енергії народу не дістав дальшого практичного оформлення й розвитку. Україна так і не стала по-справжньому соборною.
На сьогодні ми не тільки не намітили напрямів і шляхів подолання регіональних розбіжностей та суспільно-політичної роз'єднаності, а й не виробили більш-менш осмислених засад утвердження реальної соборності. У цьому сенсі особливі вимоги й особливі спонуки мають постати перед нинішньою українською владою, аби було створено всі передумови, забезпечено всі можливості для реального утвердження одвічних і заповітних внутрішніх устремлінь нації до консолідування та єдності.
Після здобуття Україною незалежності старі ціннісні орієнтації в свідомості людей своє віджили, а нові ще не народилися. І ці "тривалі пологи" тривають і досі. Ми не змогли збагнути ступеня ціннісної неоднорідності українського суспільства, не спромоглися здійснити ґрунтовного порівняльного аналізу ціннісних орієнтацій громадян: наскільки вони схожі й відмінні в різних регіонах України.
Багато хто з експертів говорить про можливість "розколу" українського суспільства. Звичайно, це - до деякої міри намагання видати бажане за дійсне. Але не бачити цих проблем, які вже давно осягнула західна політична філософія (С. Ґанґгінґтон, 3. Бжезинський, С. Шульман та ін.), - означає намагатися надто спрощено пояснити загрозливі для державної цілісності тенденції.
Розкол має об'єктивний характер та історичні передумови. Український політолог Б. Цимбалістий виокремлює три чинники, що істотно вплинули на формування та розвиток цінностей української політичної культури. По-перше, це тривала бездержавність, а відтак - відсутність нагоди набувати досвіду влади, вміння поставити себе нарівні з іншими народами і почуватися господарем на своїй землі. Для пересічного українця всяка влада є чужинською, що й обумовило величезну ціннісну прірву між владою і народом.
По-друге, розчленування єдиного "тіла" нації та перебування її часток у складі різних держав із різними культурами, правом, політичними системами, конституційним досвідом тощо.
По-третє, багаторазова денаціоналізація української політичної еліти. У XVI-XVII ст. наша боярська і шляхетська верства спольщилася; у XVIII-XIX ст. - нащадки козацьких родів зросійшилися; у XX ст. носіїв національного духу (інтелігенцію та селянство) було репресовано і виморено голодом, пролетарську провідну верству частково знищено, а решта стала служити радянсько-російській імперії.
Таким чином, перипетії виживання спонукали українську еліту відмовлятися від цінностей власного народу і свідомо асимілюватися в ціннісну систему країн-завойовників.
З цього приводу заслуговує на увагу думка західного політолога С. Ґанітінґтона, який пояснює можливість розколу українського суспільства впливом цивілізацій його чинника. Адже саме територією України проходить лінія розлому цивілізацій. Понад 400 років Правобережна Україна існувала у складі європейських держав і всотувала державно-управлінські традиції, базовані на цінностях католицизму і західної демократії. Стільки ж часу жителі Лівобережної України випробовували на собі суміш колективістського етатизму з азійським деспотизмом московських самодержців. Ця цивілізаційна різниця між двома "історичними модусами" українського етносу не могла проявитися за тоталітаризму, але цілком природно вирвалася назовні в незалежній Україні.
Коментуючи президентські перегони в Україні 1994 р., Я. Бжезинський писав: "Ці вибори віддзеркалили і навіть ви кристалізували розкол між європеїзованими слов'янами в Західній Україні та русько-слов'янським баченням того, на що має перетворитися Україна. Це не стільки етнічна поляризація, скільки різні культури". Президентська виборча кампанія 2004 р. засвідчила, що за наступні 10 років цивілізаційний розкол в Україні ще більше поглибиться. Політична еліта країни надто легко звертається до теми розколу під час чергових виборів. їй, на жаль, замало приділяють уваги дослідники. Не ведеться пошук точок дотику, можливостей мінімізації загрози, компромісів і об'єднувальних цінностей задля суспільної консолідації та злагоди.
Які ж насправді сьогодні у нас справи з патріотизмом, якщо це є ключовим моментом при вирішенні багатьох суспільно-політичних проблем? Хто 6 мав очолити справу дієвого державотворення в Україні? Коли замислюєшся над цими питаннями і обдумуєш коло політичних постатей, спадає на думку вислів М. Грушевського: "Біда України в тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна".
Чи не видається промовистим той факт, що на початку третього тисячоліття незугарна ситуація в Україні пов'язана з дефіцитом такого могутнього чинника державотворення, як національна інтелектуально-духовна аристократія? Звісно, при цьому не слід забувати й про масове цілеспрямоване винищення української еліти (як інтелектуальної, так і селянської). Ця рана на тілі нації досі не загоїлася.
Один з українських президентів тішиться тим, що він "створив національну буржуазію". Хіба теперішніх наших олігархів можна назвати буржуазією (яка в цивілізованих країнах формувалася століттями)? Чи може хтось стверджувати, що знає чесного (у прямому розумінні цього слова) українського багатія? Чи є серед них Б. Ґейтс, який завжди попереду комп'ютерних конкурентів і на цьому має величезні статки, з яких чесно (інакше не може) платить працівникам чималі зарплати, сплачує податки, займається доброчинними справами тощо? Теперішні "хазяї" України податків сплачують стільки, скільки Бог на душу покладе, і рентабельність своїх виробництв "малюють", як заманеться, і найсмішнішу в Європі зарплату виводять.
Майже два десятиліття в Україні процвітає безкарність у високих ешелонах влади. Триває беззаконня, бо там, де є закон, має й бути покарання за його порушення. Наша ж "еліта" відкинула цей основоположний принцип, як колись більшовицькі лідери радянської держави категорично відмовилися від принципу поділу державної влади на три гілки.
Система владарювання попередніх років добре прижилася й удосконалюється, її суть - у всепроникній взаємозалежності всіх ланок державної влади, політики, бізнесу і криміналітету.
Коли йдеться про створення інститутів демократичного суспільства, важливо збагнути, що демократія - це не тільки формальна наявність інституцій, а й політичні традиції демократії, відповідна правова культура, вміння визнавати і підкорятися демократичним правилам гри.
Формування політичної еліти в Україні пішло інакшим, ніж на Заході й у колишніх країнах народної демократії, шляхом. До сутнісних характеристик такого переходу належать, передусім, "перелицювання" колишньої радянської партійної та комсомольської номенклатури на "демократичну" еліту. На керівні посади висунули колишніх партійних працівників середньої та нижньої ланки за умови їх лояльного ставлення до перших осіб області, міста, району. З органів управління було витіснено представників гуманітарної інтелігенції, працівників вищої школи, яких замінили здебільшого на інженерно-технічних працівників та службовців середньої ланки. Значною мірою еліта поповнювалася за рахунок господарників, директорів заводів та інших підприємств.
Сьогодні еліта не відчуває відповідальності перед суспільством і має егоїстичне бажання слугувати лише своїм корисливим корпоративним інтересам. Очевидно, мають рацію вчені й аналітики, які схиляються до висновку, що кардинальні зміни еліти ще не відбулися, що це тривалий еволюційний процес, продукт об'єктивних і суб'єктивних, внутрішніх та зовнішніх, економічних і політичних, соціально-психологічних і духовних чинників суспільного розвитку. А поки що ми маємо еліту чергового перехідного періоду в історії України, й вона перебуває на стадії формування.
У нашій державі посилюється протиборство політичних сил, зростає надмірна зарозумілість малопотужних політичних партій і їх лідерів, котрі намагаються видати свої амбіції за втілення волі й інтересів народу. Ускладнюються стосунки між президентськими, урядовими структурами та представницькими органами влади, знижуються їх рейтинги, істотно падає довіра до владних структур із боку громадян.
А звідси - посилення напруженості й небезпеки переходу до диктатури, розширення впливу різних екстремістських організацій і груп. Неозброєним оком видно поглиблення правового нігілізму, зростання злочинності, процвітання мафіозних організацій і, чи найнебезпечніше для держави, - зрощення владних структур із криміналістом. Це породжує у суспільстві страх перед анархією і безвладдям і збільшує потребу в "сильній руці" з диктаторською булавою.
Політична та економічна криза готує сприятливий фунт для повзучої децентралізації держави і сепаратизму регіональних лідерів. Поняття елементарного соціального порядку і соціальної справедливості нині розмите. Навіть освічені люди не вважають, що бути багатим у злиденній країні соромно й аморально, що особисте добро невіддільне від блага вітчизни та її народу.
З будь-якої безвиході завжди є вихід. У нас це великою мірою залежить віл особистості глави держави, який, на жаль, зациклився на собі, на своїй гордині. Але, як сказав англійський поет і філософ А. Поун, "у кожній людині рівно стільки пихи, скільки не додано їй розуму".
Розчарування жене українців шукати кращої долі. І кидають Україну люди ініціативні, заповзятливі, роботящі, котрі не бояться випробувань. Ця хвиля еміграції якісно нова - виїжджає середній клас, який не бачить для себе, і передовсім для своїх дітей, перспективи гідного життя в "цій" країні, де людині чесній і не цинічній просто немає місця під сонцем.
Влада інертно, а то й цілком відсторонено лише констатує проблеми замість їх ретельного виявлення й ефективного вирішення. Чимало можновладців заради власних (корисливих) інтересів готові віддано служити будь-кому, будь-яким господарям (доморощеним чи закордонним).
Не менш тривожним с намагання вкоренити практику нав'язування нації кліше із сумнівних історичних цінностей. Аби примусити людей сприймати і засвоювати неоднозначні історичні події, годяться всі способи. Закінчивши приватизацію і завершивши "прихватизацію" національних багатств, наша національна "еліта" вже робить спробу приватизувати право на тлумачення сутності нашого минулого. Не можна вічно перебувати лише в минулому й висувати на перший план державного життя гасло: вперед, у вчорашній день.
Заперечуючи старе, треба творити нове. Колесо історії саме не котиться, йому треба надавати обертів. Хіба ми не маємо багатющої історії, національної мети, а чи в нас бракує відповідальності за себе, своїх дітей і свою державу, що знову байдуже спостерігаємо, як у котре зачиняється перед нами вікно у цивілізований світ?