Конституційне (державне) право зарубіжних країн - Бесчастний В.М - 2.3. Основні риси зарубіжних конституцій

Історія конституціоналізму налічує близько чотирьох століть. Прообразами конституцій були хартії й статути середньовічних самоврядних міст, "даровані" феодалами або затверджені власною владою міських республік. В одній з держав Європи подібна середньовічна конституція діє дотепер. Це конституція карликової держави Сан-Марино, розташованої на Апеннінському півострові, прийнята ще 1600 р.

У сучасному розумінні конституція як засіб обмеження державної влади й утвердження прав особи з'явилася тільки в період буржуазних революцій. Перша конституційна монархія склалася в Англії у XVII ст., однак англійська конституція була неписаною і неконсолідованою, складалася з безлічі парламентських актів, звичаїв, судових прецедентів.

Першою писаною є Конституція США 1787 p., що стала результатом Війни за незалежність. Декількома роками раніше було прийнято конституції окремих штатів, складені за зразком першої з них – Віргінської конституції 1776 p., що ґрунтувалася на "Декларації прав", прийнятій Конгресом у 1774 р. Конституція США 1787 р., що діє з низкою поправок дотепер, закріпила перехід від конфедерації до федеративної держави. Вона стала прообразом конституцій, які приймалися в наступні два століття. Після доповнення Біллем про права у 1791 р. Конституція США набула закінченої форми.

У континентальній Європі перші писані конституції з'явилися у Франції (якщо не вважати такою польську конституцію від 3 травня 1791 p., яка фактично була прийнята під впливом Декларації прав людини і громадянина 1789 р. і не набула чинності внаслідок російсько-прусської інтервенції).

Перша французька конституція була прийнята Установчими зборами у вересні 1791 р. Вступом до неї стала Декларація прав людини і громадянина 1789 р. Французькі конституції вирізнялися нетривалістю дії у часі: уже в 1793 р. було прийнято радикально-демократичну якобінську конституцію, у 1795 р. – помірковано-консервативну термідоріанську, в 1800 р. – авторитарну наполеонівську, скасовану в 1804 р. Далі були конституційно-монархічні конституції 1814, 1830, 1852 pp. і республіканська конституція 1848 p. Чинний Основний закон Франції - Конституція П'ятої республіки – був прийнятий лише у 1958 p., замінивши конституцію 1946 p.

В історії конституціоналізму помітне місце займають основні закони Норвегії (1814) і Бельгії (1831), що діють зі змінами й донині. Обидві конституції встановлювали класичну парламентську монархію. 1812 р. було прийнято першу конституцію Іспанії, яка проіснувала недовго. Німеччина одержала загальнонаціональну конституцію відразу після об'єднання у 1871 р. У 1874 р. було прийнято чинну дотепер союзну конституцію Швейцарії (яка замінила конституцію 1848 р.). У 1876 р. прийнято першу в Азії конституцію – турецьку. У 1889 р. імператор "дарував" своїм підданим першу японську конституцію, що закріпила практично необмежену монархію. У 1912 р. у результаті революції першу конституцію прийнято в Китаї.

Конституції кінця XVIII – початку XX ст., за незначним винятком, мали напівдемократичний або навіть антидемократичний характер, обмежуючи політичні права громадян, насамперед виборче, численними умовами або цензами, зберігаючи станові привілеї, широкі права монарха.

Хвиля соціально-політичних потрясінь, викликана Першою світовою війною, привела до появи великої кількості нових основних законів: Німеччини і Фінляндії (1919), Австрії (1920), Польщі (1921), Латвії (1922), Литви (1922) та ін. У цьому ж ряду стоїть конституція Мексики 1917 p., прийнята в результаті демократичної революції. Головним нововведенням у них було закріплення низки важливих соціально-економічних прав і принципів державної політики – поступка народному руху. Ці конституції свідчать "про початки справедливості в господарському житті", про "обов'язок держави втручатися в економічні відносини громадян у дусі справедливості". Австрійська конституція 1920 р. уперше створювала конституційний суд і визнавала безпосередню дію міжнародного права. Ці конституції прийнято називати конституціями "другого покоління".

Новий, третій, етап розвитку конституціоналізму розпочався відразу після завершення Другої світової війни. Він був викликаний загальнодемократичним піднесенням у світі, розладом колоніальних імперій і виникненням так званого соціалістичного табору. Цей період характеризується різноманітністю шляхів розвитку інституту конституції, поєднанням як демократичних, так і антидемократичних тенденцій у світовому конституційному процесі. Загальним, однак, є закріплення більшістю нових конституцій соціальних і економічних прав або принаймні соціальних принципів, реалізації яких має прагнути держава, а також широкого переліку демократичних свобод, включаючи загальне виборче право. Найчіткіше серед розвинутих країн ця тенденція виявилася в державах, що звільнилися від фашистських та інших авторитарних режимів (наприклад, конституції Японії 1946 p., Італії 1947 p., Німеччини 1949 p., Греції 1975 p., Португалії 1976 p., Іспанії 1977 p.). Конституції новоутворених соціалістичних країн в основному копіювали радянську модель, поєднуючи найширший набір соціально-економічних прав з тоталітарним устроєм державної влади. Розглядаючи післявоєнний розвиток конституціоналізму, варто особливо виокремити конституції особливої групи держав – так званих країн, що звільнилися. Колоніальні народи Азії, Африки, Океанії зазнали впливу як класичного західного лібералізму та демократизму, так і комунізму в радянському або китайському варіанті. Більше того, в умовах "холодної війни" цей регіон став ареною непримиренного економічного й ідеологічного суперництва між наддержавами. Усе це не могло не вплинути на державний і суспільний лад зазначених країн. Тому конституції країн "третього світу" відбили в собі суперечності між двома шляхами економічного та політичного розвитку. Так, країни "соціалістичної орієнтації", що розвивалися, прагнули більшою або меншою мірою наслідувати у своїх основних законах радянський зразок, зазвичай доповнюючи його місцевою специфікою та запозиченнями з правових систем колишніх метрополій. Інші більшою мірою орієнтувалися на конституційні моделі своїх колишніх метрополій (Індія, Пакистан, Ямайка, Сенегал) або створили власні, цілком оригінальні зразки державного устрою (Заїр до 1990 p., Іран, Індонезія, Малайзія, ОАЕ).

Кожна з чинних конституцій має специфічні індивідуальні риси. У них відобразилися соціальні, національні, політичні, історичні, релігійні та інші особливості відповідних країн. Водночас конституціям властиві деякі загальні, спільні риси.

Усі конституції в тій або іншій формі проголошують народний суверенітет. Це спільна риса як старих, так і нових конституцій. У преамбулі Конституції США вказано: "Ми, народ Сполучених Штатів... урочисто проголошуємо й установлюємо цю конституцію..." У преамбулі називаються цілі утворення Союзу, але нічого не йдеться про владу та її носіїв. Конституція Бельгії 1831 р. проголошує: "Вся влада виходить від народу. Вона здійснюється у встановленому Конституцією порядку" (ст. 25).

Більшість конституцій у тій або іншій формі закріплює інститути приватної власності. Природно, це положення так званих "західних демократичних" конституцій або документів, прийнятих за їхнім зразком. Разом із тим питання власності, навіть у державах, що вважаються основоположниками західної цивілізації, не завжди врегульовані на конституційному рівні. Зокрема, Конституція США – найкоротша конституція у світі – обходить цю сферу мовчанням.

У конституціях звичайно відтворюються й закріплюються основні принципи теорії поділу влади. У деяких конституціях (італійська, французька, німецька) концепція поділу влади не виражена семантично точно, вона мається на увазі, з неї виходять. В інших (американська, датська, японська) принципи поділу влади чітко сформульовано у відповідних статтях. Принцип поділу влади, доповнений "системою стримувань і противаг", покладений в основу американської Конституції.

Усі конституції встановлюють і закріплюють форму правління відповідної держави – республіку або монархію. Конституційні приписи з цього питання можуть бути різними, але завжди є в тексті Основного Закону. Так, у Конституції США нічого не йдеться про форму правління всього Союзу, але закріплюється республіканська форма правління для штатів: "Сполучені Штати гарантують кожному штату в цьому Союзі республіканську форму правління..." (глава IV, ст. 4).

Конституції встановлюють і закріплюють форму державного устрою – унітарну або федеративну, хоча в самому тексті основного закону може не міститись прямих приписів щодо цього (Франція, Японія). У такому випадку передбачається, що саме умовчання про форму державного устрою є констатацією унітаризму як найпоширенішого способу національно-політичної організації території країни.

Усі конституції в тій або іншій формі проголошують і встановлюють демократичні свободи громадян і підданих. Як правило, у самому тексті основного закону міститься відповідна глава або розділ. При цьому західні конституції прагнуть зафіксувати цивільні права у максимально можливому обсязі, акцент при цьому робиться на особистих, й особливо політичних, правах особи. Присвячені правам індивіда розділи конституцій країн тоталітарного соціалізму (Китай, В'єтнам, Лаос, Північна Корея, Куба) є значно вужчими, ніж передбачають міжнародні стандарти. У конституціях цих країн громадянинові надаються в основному права соціально-економічного характеру, і саме вони там уважаються основою конституційно-правового статусу громадянина.

У новітніх конституціях, особливо латиноамериканських країн і держав СНД, правове становище людини і громадянина в техніко-юридичного погляду розроблено досить докладно, з безліччю деталей.

Водночас є низка конституцій, в основному тексті яких немає розділів або навіть згадувань про права і свободи. До них належать конституції США, Франції 1958 p., деяких франкомовних країн Тропічної Африки. У першому тексті конституції США не було спеціальної статті або розділу про правове становище особи, і лише через кілька років було прийнято перші десять поправок, які складають Білль про права.

Усі конституції визначають принципи організації системи вищих органів державної влади та порядок діяльності складових її підсистем. До їхнього числа входять глава держави, уряд, парламент і в деяких країнах вищий орган конституційного нагляду. У конституціях установлюються також основи регулювання таких найважливіших політичних процесів, як вибори, референдум і законодавство.

Коло питань, регульованих конституціями, різне. Однак з певним ступенем наближення можна вивести загальну закономірність, яка полягає в тому, що старі конституції, як правило, більш сумарні. Конституції, прийняті після Другої світової війни, є детальнішими.

Структура конституцій.

В основному конституції мають таку структуру: 1) преамбула; 2) основна частина: принцип поділу влади; взаємодія між гілками влади; права і свободи, а

також обов'язки людини та громадянина; політико-територіальний устрій держави; соціально-економічні розділи; 8) додаткові (заключні) і перехідні положення.

Термін преамбула має латинське походження і дослівно означає "який іде попереду, передує". Це невід'ємний елемент кожної писаної кодифікованої конституції. За змістом преамбули конституцій є різними. Зазвичай вони включають урочисту формулу проголошення конституції, цілі прийняття конституції, констатацію історичних умов прийняття основного закону, посилання на колишню конституцію та деякі інші документи (якщо прийняття нової конституції не відбувається після зміни державного ладу). Преамбула не має нормативного характеру: її положення вважаються суто декларативними, за винятком тих, які є відсильними нормами, наприклад, преамбула до Конституції Франції.

Основний конституційний текст поділяється на частини, розділи, глави, статті. Подібну структуру мають конституції ФРН, Японії, Франції, Індії, Малайзії та деяких інших країн. Більші розділи мають назви. Деякі конституції (Індія, Бангладеш) супроводжуються доповненнями.

До окремих конституцій включаються перехідні положення (Італія). Ця частина також належить до елементів будь-якої писаної кодифікованої конституції. її мета полягає в урегулюванні питання про дію положень колишньої конституції.. У перехідних положеннях прийнято вказувати на ті норми, що зберігають силу, оскільки не суперечать новій конституції. Крім того, у заключних положеннях фіксується, після яких подій колишні конституційні норми втрачають силу (після прийняття нових законів з того або іншого питання) або встановлюється конкретний термін дії колишніх норм.