Кримінальне право України - Вереша Р.В. - § 1. Законодавче визначення злочину в історичному аспекті

§ 1. Законодавче визначення злочину в історичному аспекті

Злочин - це соціальне і правове явище. Злочинність з'явилась з розколом суспільства на антагоністичні класи. Норми про злочини і покарання стали відображати волю економічно і політично пануючих відносин, перш за все в охороні влади і власності.

У рабовласницькому суспільстві найбільш численний клас рабів не був об'єктом кримінально-правової охорони. Раби, що речі, які говорять, розглядались не як суб'єкти, а як предмети кримінально-правових відносин. Соціально-класова природа рабовласницького кримінального законодавства виражалась також у нерівності громадян перед законом залежно від кастової належності. Найдавніші пам'ятки права, наприклад, Закони Хамурапі або Ману, жорстоко карали за найменше зазіхання на владу царів і фараонів, їх власність, особливо з боку нижчих верств.

Так, у найдавнішій індійській пам'ятці права та епосу Законах Ману злочинність і караність відкрито пов'язувались з кастовою належністю суб'єкта злочину і потерпілої особи. Наприклад, статті 365-374 передбачали покарання у вигляді грошового стягнення, тілесних покарань, кастрацій або смертної кари залежно від класу або верств винуватого до брахманів, вайш чи шудр. У разі відносин між пгудром зі шляхетною жінкою його карали на смерть, а для брахмана за схожий злочин передбачалось накладалась кара на оголення голови. Стаття ж 380 прямо встановлювала, що "ніколи не можна вбивати брахмана, навіть зануреного у всіляких гріхах: потрібно вигнати його з країни з усім майном без тілесних ушкоджень".

Кодекс Юстиніана 834 року визнавав основним поділом людей, що стосується їх прав, на вільних і рабів. Книга 11, титул III "Про зіпсованого раба" передбачала за каліцтво раба компенсацію як за пошкодження майна, і лише в тому разі, якщо діяння вчинено зі злим умислом. Якщо ж такого немає або каліцтво було результатом розваги (наприклад, смерть раба, що стрибнув у криницю на забаганку вільної особи), взагалі жодної відповідальності не настає.

"Руська Правда" (XI ст.) також визначала вбивство холопа як пошкодження якогось предмета хатнього вжитку. Пеня (штраф) за рівнозначний злочини були диференційовані залежно від класового статусу суб'єкта злочину і потерпілого. За вбивство знатної особи передбачалась відповідальність у вигляді штрафу 80 гривень, а смерда - 5 гривень.

Цікавим є той факт, що у вступі "Уложення царя Олексія Михайловича 1649 року" принаймні проголошувалась певна рівність перед судом і покаранням: "Щоб Московські держави будь-яких чинів людям від більшого до меншого чину, суд і розправа були при усяких справах вельми рівно". Однак рівність, що проголошена у цьому збірнику законів, існувала формально і декларативно. У класовому суспільстві, яке характеризується яскравим поділом на соціальні групи, кримінальне право об'єктивно не могло бути адекватним до всіх верств. Тому і в "Уложенні..." покарання чітко визначались залежно від соціальної групи - бояр, селян, холопів. У статті 8 глави XVIII, наприклад, зазначалось, якщо будь-яка особа захоче вбити того, кому вона служить, то у неї має бути відсічена рука.

Кримінальне законодавство феодального права відкрито і з неменшою суворістю захищало інтереси монарших династій, аристократії, дворянства, духовенства, заможних громадян, привілейованих людей. Класичне джерело кримінального права пізнього феодалізму - "Кароліна", за яким видання і застосування норм про менш тяжкі і незначні злочини з боку селянства і челяді взагалі становило прерогативу сеньйорів, феодалів, великих землевласників.

Специфічне для європейського середньовіччя канонічне (церковне) право під виглядом переслідування єресі жорстоко придушувало спротив селянства та інших радикально налаштованих громадян. Одночасно церковне право звільняло від кримінальної відповідальності осіб духовних та інших благородних осіб за велику кількість злочинів або суттєво пом'якшувало покарання, замінюючи покарання церковною карою.

Кримінально-судове уложення імператора Карла V Священної Римської імперії германської нації середини XVI ст. діяло понад 300 років на території Європи, Єрусалиму, Індійських островів та інших країн. Це типова правова пам'ятка пізнього феодалізму, що відрізняється безпрецедентною жорстокістю в поєднанні з відвертою соціальною нерівністю. Наприклад, зрада розумілась не лише як державна, а й як зрада "власному панові" і каралась на смерть четвертуванням для чоловіків і утепленням для жінок. Заколот простого люду проти влади передбачав смертну кару або шмагання різками і вигнанням із країни. За крадіжку накладалась смертна кара, тілесні тортури або в інший спосіб з врахуванням соціального статусу обвинуваченого.

Крайньою релігійною нетерпимістю відрізнялось мусульманське кримінальне право. Так, належність до магометанської релігії визнавалась більш значною ніж соціальний стан злочинця і потерпілого. Наприклад, аят 91 (81) Корану визначав: "Невірних хапайте і вбивайте, де б не знайшли їх". Раб звільнявся від покарання, якщо був віруючим і вбив невіруючого з ворогуючого народу (аят 94 [92]).

На відміну від рабовласницьких і феодальних законів, які не встановлювали загального поняття злочину, буржуазне законодавство таке поняття передбачало. Кримінальні кодекси, починаючи з французького, стали визнавати злочинним діяння, що заборонене кримінальним законом під загрозою покарання. Таке визначення, що виходило із заборони поза законодавчого і позасудового покарання, із визнання злочинними лише діянь, а не думок, із формальної рівності усіх громадян перед законом незалежно від класової належності, стало принципово важливим історичним досягненням кримінального права, в якому знайшли відображення багатовікові загальнолюдські сподівання про справедливість і гуманізм.

Історично першим законодавчим актом, що встановлював поняття "злочин", вважається Декларація прав людини і громадянина 1789 року Франції. У статті 5 охарактеризовано матеріально-змістову властивість будь-якого правопорушення, а саме, його шкідливість для суспільства, і проголошено, що "закон може заборонити лише дії, шкідливі для суспільства. Не можна перешкоджати тому, що не заборонено законом, і ніхто не може бути примушений робити те, що закон не передбачає". Стаття 8 Декларації формулювала принцип nullum crimen, nulla poena sine lege: "Ніхто не може бути покараний інакше як в силу закону, встановленого і опублікованого до вчинення злочинного діяння та застосованого в законному порядку". Французькі кримінальні кодекси 1791 та 1810 років виходили із юридичної дефініції злочину завдяки категоризації їх на три види, втративши, на жаль, матеріальну ознаку злочинів, що містилась в Декларації прав людини і громадянина. І лише 1922 року її частково відновив Кримінальний кодекс.

За французьким аналогічну дефініцію встановили й інші буржуазні кримінальні кодекси. Злочином визнавалось діяння, заборонене кримінальним законом під загрозою кари. Деякі кримінальні положення уточнювали це формулювання вказівкою на закон, який діяв під час вчинення злочину.

Позитивна якість такого поняття полягає в його відповідності принципу законності - "Немає злочину, немає покарання без вказівки про це в законі", в формальній рівності порушників закону перед неминучістю тримати відповідь перед законом. Однак суттєвий недолік полягав і в тому, що, достатньо чітко відображуючи юридичну ознаку злочину, його протиправність, формальне визначення (тому і формальне, що описувало лише юридичний бік злочину) взагалі не розкривало соціальної сутності злочинного і караного діяння. Мало місце логічно замкнене коло: злочинно те, що карається законом, що злочинно. А що лежало в основі "злочинного", які підстави криміналізації діяння, тобто оголошення його злочинним і караним, - залишалось за межами. Тому в XX столітті прогресивні вчені Західної Європи стали активно критикувати формальне визначення злочину.

Формалізм конструкції злочину в дійсності не перешкоджав прийняттю, здавалось би, неприйнятної за такого визначення злочину норми про аналогію. Так склалось, наприклад, з фашистським кримінальним законодавством. У 1935 р. націонал-соціалістичний режим включив до кримінального кодексу норму про аналогію, яка не відповідала формальному поняттю злочину за кримінальним кодексом. Аналогічне положення існувало в російському "Уложенні про покарання кримінальні і виправні 1845 року".

Матеріальне поняття злочину означає розкриття його соціальної сутності і містить таку ознаку, як суспільна небезпечність, причому не в абстрактному розумінні, а з вказівкою на те, яким соціальним інтересам заподіює шкоду злочин.

Чинні кримінальні кодекси, за винятком кодексів країн СНД і деяких держав Східної Європи, в загальному визначенні злочину не сприйняли матеріальної дефініції. Однак в окремих нормах, наприклад, про мету покарання, в складах окремих злочинів зустрічаються формулювання "ресоціалізація", "соціальна значимість" тощо. Значно ширше використовуються матеріальні конструкції в судовому і докт-ринальному тлумаченні кримінального законодавства.

Стаття 7 Кримінального кодексу УРСР 1960 року "Поняття злочину" передбачала таку дефініцію злочину: "Злочином визначається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну й економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок". КК України включив також вказівку на винність і суб'єкта злочину, ч. 1 ст. 11 передбачає: "Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину".