Кримінальне право України - Вереша Р.В. - § 7. Виконання наказу або розпорядження

Трапляються випадки, коли людина усвідомлює небезпечність своїх вчинків і передбачає їх шкідливі наслідки, але, перебуваючи під впливом безумовно переважаючої сили примусу, позбавлена можливості керувати своїми вчинками і поставлена в необхідність чинити саме так, а не інакше. Отже, якщо людина поставлена внаслідок насильства (примусу) в неподолану необхідність заподіяти шкоду правоохоронюваним благам і ця необхідність була створена іншою людиною, подолати яку було неможливо, то вона не відповідає за заподіяну шкоду.

Фізичний або психічний примус виключає відповідальність особи за вчинене нею небезпечне діяння, оскільки сила такого примусу позбавляє особу можливості керувати своїми вчинками.

У ст. 40 КК зазначено, що "не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками".

Характерними ознаками цієї інституції є: 1) вчинення особою діяння, яке передбачено законом як злочин; 2) таке діяння було вчинене з примусу з боку іншої особи; 3) примус (фізичний або психічний) особи до заподіяння нею шкоди за своєю силою впливу і небезпекою застосування позбавляє особу вільної можливості керувати своїми діями. Така особа стає в руках злочинця не більш як знаряддям злочину. У такому випадку відповідальність покладається на особу, що застосувала такий примус, як на виконавця злочину.

Примус може бути здійснений різними способами: шляхом фізичного примусу (побої, катування, позбавлення волі, заподіяння тілесних ушкоджень, застосування психотропних речовий тощо), а також шляхом психічного примусу (погроза смертю щодо потерпілого або його близьких, погроза каліцтвом тощо). При цьому примус за своєю реальністю і небезпечною силою викликає у людини, до якої він був застосований, неможливість вільно керувати своїми діями. Наприклад, злочинець, погрожуючи вогнепальною зброєю, спонукає касира передати йому цінності, і останній змушений виконати таку вимогу не за власним волевиявлення, а як знаряддя в руках злочинця.

Примушування особи може спричинити стан крайньої необхідності, якщо така особа під час заподіяння шкоди під дією примусу зберігала можливість вибору між наслідком, з яким пов'язувалася погроза, і тією шкодою, яку вимагалося заподіяти. Питання про кримінальну відповідальність особи (ч. 2 ст. 40 КК) за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішується відповідно до положень про крайню необхідність, визначених у ст. 39 КК.

Вчинення злочину під впливом погрози або примусу за відсутності вищезазначених умов має розглядатися як обставина, що пом'якшує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК).

§ 7. Виконання наказу або розпорядження

Обов'язковому виконанню підлягає лише законний наказ (розпорядження). Ніхто не зобов'язаний, зазначено в ст. 60 Конституції України, виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. При цьому наголошується, що за віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність.

Зі змісту ст. 60 Конституції випливають два дуже важливих положення для кримінального права: 1) особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо вона відмовилася виконати явно злочинний наказ або розпорядження; 2) особа, яка виконала явно злочинний наказ або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах. Така особа має відповідати як виконавець (співвиконавець) злочину.

Ці положення Конституції покладено в основу ст. 41 КК, відповідно до ч. 1 якої "дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження".

За змістом ч. 2 ст. 41 КК, наказ або розпорядження є законними, якщо вони проголошені або видані: 1) уповноваженою на те особою; 2) у належному (визначеному певним положенням або статутом) порядку; 3) у межах повноважень відповідної особи; 4) за змістом не суперечать чинному законодавству та не пов'язані з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Під законним наказом або розпорядженням розуміють обов'язкову для виконання правомірну вимогу, яка висунута керівником, військовим командиром чи начальником або іншою уповноваженою посадовою особою підлеглим їм особам. Таку вимогу може бути викладено в усній або письмовій формі, передано підлеглому (підлеглим) самою посадовою особою, через інших осіб або будь-яким іншим способом. З деяких питань обов'язковим є видання наказу або розпорядження лише в письмовій формі. Наказ (розпорядження) вважається незаконним (злочинним), якщо він містить вимогу вчинення суспільно небезпечного діяння, яке законом визнається злочином.

У ч. 3 ст. 41 КК зазначено, що "не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження". За виконання явно злочинного наказу або розпорядження кримінальній відповідальності підлягає особа, яка видала такий наказ або розпорядження (організатор злочину). Тут поняття "явно" пов'язується з суб'єктивним сприйняттям підлеглим сутності (змісту) наказу. Це означає розуміння виконавцем наказу чи розпорядження того, що від нього вимагається вчинити діяння, яке визнається злочином, і він свідомо виконує такий наказ або розпорядження. Як зазначається в ч. 4 ст. 41 КК, особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах.

Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу чи розпорядження, то вона не може відповідати за небезпечні наслідки своїх дій з виконавця такого наказу або розпорядження. За діяння цієї особи має нести відповідальність особа, яка видала або віддала такий наказ чи розпорядження. Це положення викладено в ч. 5 ст. 41 КК, за якою: "Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу чи розпорядження, то за діяння, вчинене з метою виконання такого наказу чи розпорядження, відповідальності підлягає тільки особа, що видала злочинний наказ чи розпорядження".

У цьому випадку особа, яка віддала злочинний наказ або розпорядження, буде відповідати за всі наслідки вчиненого нею опосередкованого злочину.

Складною є проблема вирішення цього питання щодо відданого наказу військовим командиром чи начальником і виконання чи невиконання такого наказу підлеглим командиром, начальником або рядовим військовослужбовцем. Виконання наказу командира чи начальника є базовим принципом військової дисципліни і боєздатності армії. Накази військових командирів (начальників) не підлягають обговоренню з боку тих, кому вони адресовані. Відмова військовослужбовця виконати наказ начальника або невиконання наказу начальника є злочином, що передбачено ст. 402-403 КК. Йдеться про обов'язкове виконання законного наказу. Бувають ситуації, коли підлеглий завідомо знає про злочинність наказу і відмовляється виконати його, але командир вимагає виконання наказу і, погрожуючи застосуванням зброї, змушує підлеглого виконати наказ. У цих випадках підлеглий не несе кримінальної відповідальності, оскільки зазнав такої сили нездоланного психічного примусу, яка позбавляє його можливості в цей момент керувати своїми діями.