Закон України "Про міжнародне приватне право" містить відсилочну норму стосовно порядку визнання та виконання іноземних судових рішень на території України. У ній зазначено, що вказаний порядок здійснюється відповідно до закону України (ст. 81). Таким законом сьогодні є ЦПК України, а саме розділ VIII за назвою: "Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні". Цей розділ регулює умови, підстави та процесуальний порядок визнання і виконання рішень іноземних судів.
Умовами визнання та виконання зазначених рішень процесуальне законодавство України вважає: 1) наявність міжнародного договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою
України, або 2) можливість застосування принципу. Із вказаного можна зробити висновок, що обидві категорії рішень іноземних судів (які потребують виконання і, які не підлягають примусовому виконанню) визнаються в Україні, якщо це передбачено міжнародним договором за її участю або правонаступницею якого вона є, а також за принципом взаємності, який вважається таким, що існує, оскільки не доведено інше.
Міжнародними договорами, які регулюють визнання та виконання іноземних судових рішень, є здебільшого ті, що вирішують питання надання правової допомоги. їх норми передбачають визнання та виконання рішень суду договірної держави у цивільних і сімейних справах, а також у кримінальних справах у частині відшкодування потерпілому шкоди, заподіяної злочином. Деякі міжнародні договори про надання правової допомоги передбачають визнання рішень з окремих категорій справ. Так, норми Договору з Фінляндією 1978 р. регламентують взаємне визнання судових рішень у справах про оголошення громадян безвісно відсутніми чи померлими, у справах про розірвання шлюбу, роздільне проживання подружжя, визнання шлюбу недійсним.
Серед багатосторонніх міжнародних договорів за участю України, якими передбачається визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів, можна назвати Міжнародну конвенцію щодо втручання у відкритому морі у випадку аварій, які призводять до забруднення нафтою від 1969 р. Участь України у ній підтверджено постановою Верховної Ради України від 17 грудня 1993 р. Норми цієї Конвенції регулюють визнання і виконання рішень судів за позовами про відшкодування шкоди, заподіяної забрудненням нафтою. Норми іншої багатосторонньої міжнародної угоди, а саме: Угоди про гарантії прав громадян у сфері виплати соціальних допомог, компенсаційних виплат сім'ям з дітьми і аліментів від 1994 р., що укладена у межах СНД, гарантують визнання й виконання судових рішень у аліментних справах. У 2008 р. Україна ратифікувала Європейську конвенцію про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми від 20 травня 1980 р. Норми цієї Конвенції гарантують визнання та виконання рішень стосовно опіки на території України судових та адміністративних органів договірних держав.
З деякими державами не укладено міжнародних угод з питань визнання та виконання судових рішень. Проте у суди України звертаються громадяни таких держав з проханням визнати, а у разі потреби й виконати рішення, винесене на території цих держав. Тому єдиною умовою для визнання та виконання таких рішень в Україні є законодавчо закріплений принцип взаємності.
Визнання та виконання іноземних судових рішень, яке здійснюється відповідно до міжнародних договорів про правову допомогу, залежить від підстав (іноді "підстави" зазначаються в договорах як "умови"), передбачених у цих же договорах. Як правило, такими підставами визнання та виконання є такі: по-перше, іноземне рішення повинно набрати законної сили на підставі законодавства держави суду, що виніс його. Норми деяких договорів встановлюють виняток щодо рішень у справах, що стосуються батьківських прав, про аліментні зобов'язання (зокрема, п. 1 ст. 47, п. 1 ст. 49 Договору з Молдовою 1993 р., п. 1 ст. 48, п. 1 ст. 50 -з Польщею 1993 р.). По-друге, жодна із сторін у судовому процесі не повинна бути позбавлена можливості захисту своїх прав (наприклад, слід виконати вимогу про своєчасне та належне вручення відповідачу виклику до суду). По-третє, відсутність вирішеної справи з винесеним рішенням між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав судом держави, на території якої порушується клопотання про визнання іноземного рішення, а також відсутність порушеного раніше провадження по такій справі на території держави, де заявляється зазначене клопотання. По-четверте, при розгляді справи по суті та винесенні рішення повинні бути дотримані правила міжнародних договорів про розмежування компетенції судів різних держав, зокрема правила виключної компетенції.
Міжнародні договори про надання правової допомоги можуть передбачати й інші умови визнання та виконання рішень іноземних судів. Так, іноземне рішення може визнаватися, а також виконуватися якщо це не заподіє шкоди суверенітетові або безпеці держави, на території якої рішення визнається, або це не суперечить основним принципам законодавства цієї держави (п. З ст. 15 Договору з Алжиром 1982 р.; п. "с" ст. 49 - з Югославією 1962 р., інші). Рішення може бути визнано та виконано, якщо це не суперечить або не може завдати шкоди публічному порядку держави, де воно буде визнане або виконане (п. З ст. 15 Договору з Іраком 1973 р.; п. 5 ст. 21 - з Китаєм 1992 р.). Норми деяких міжнародних договорів передбачають умову, за якої слід враховувати громадянство сторін по справі, вирішуючи питання про визнання іноземних судових рішень (наприклад, статті 21, 23 Договору з Фінляндією 1978 p.).
Іноді у міжнародних договорах підстави (умови) визнання рішень випливають з формулювань про їх невизнання на території договірної держави. Не завжди такі формулювання є вдалими. Наприклад, відповідно до п. "б" ст. 50 Договору з Албанією 1958 р. у визнанні та виконанні судового рішення може бути відмовлено, "якщо воно протирічить попередньому рішенню, що набрало законної сили і винесено по справі між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав судом Договірної Держави, на території якої воно повинно бути визнане". Невдалість формулювання полягає у тому, що наявність рішення суду держави, на території якої запитується визнання та виконання рішення іноземного суду по тотожній справі, повинно унеможливлювати визнання рішення суду іноземної держави. Умова про його протиріччя рішенню суду держави, на території якої воно має визнаватися, значення не має, оскільки наявність одного рішення суду усуває можливість існування рішення іншого суду крім випадків виключної компетенції.
У цих же договорах вказано, що це положення не поширюється на випадки, коли суттєво змінились обставини, на підставі яких попереднім судовим рішенням визначені зміст і час виконання. Проте таке рішення вже не можна вважати рішенням, винесеним по тотожній справі. Тому воно підлягає визнанню, а у разі потреби і виконанню.
Аналізуючи норми міжнародних договорів, можна зробити висновок, що тексти деяких з них поряд із загальними нормами про підстави (умови) визнання рішень іноземних судів містять спеціальні норми про підстави (умови) визнання рішень немайнового характеру, які не потребують виконання (наприклад, ст. 25 Договору з Албанією 1958 p., ст. 48 - з Польщею 1993 p., ст. 52 Мінської конвенції 1993 p.). Якщо ж у договорах таких спеціальних норм немає, до визнання зазначених рішень застосовуються загальні підстави (умови) визнання рішень іноземних судів, які потребують виконання.
Заслуговує на увагу виклад норм про визнання та виконання іноземних судових рішень у Конвенції між СРСР та Італійською Республікою про правову допомогу у цивільних справах 1979 р. Цей виклад є вдалим з юридико-технічної точки зору. Так, Конвенція містить ст. 25 за назвою "Відмова у визнанні рішень". Вона визначає підстави визнання для всіх іноземних рішень як майнового, так і немайнового характеру. Такий виклад є вдалим, оскільки реалізація визнаного рішення не повинна залежати від додаткових умов. Це підтверджується ст. 22 "Виконання рішень" зазначеної Конвенції. Компетентна установа, до якої подається клопотання про визнання і виконання рішення, перевіряючи умови визнання, визнає рішення і дає дозвіл на його виконання. Водночас Конвенція не усуває можливості визнання рішень, які не потребують примусового виконання без подальшого провадження у випадку, коли це передбачено законодавством договірних держав (ст. 28).
Норми деяких міжнародних договорів про правову допомогу містять правила, відповідно до яких на територіях договірних держав визнаються тільки ті рішення, які підлягають виконанню. У зв'язку з цим за межами договірного регулювання залишаються питання стосовно судових рішень, які не потребують виконання, а реалізуються іншим способом. Такими є норми Договору з Іраком 1973 р. (статті 14,15).
У випадку, коли рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні або тільки підлягає визнанню на її території за принципом взаємності і нормами міжнародних договорів за участю України та цієї держави не передбачено підстав визнання і виконання такого рішення, то діють норми ЦПК України, які містять перелік підстав визнання та виконання таких рішень на території України. Цей перелік не є вичерпним і до таких підстав належать наступні: 1) рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно поставлено, повинно набрати законної сили; 2) сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, не повинна бути позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином повідомлено про розгляд справи; 3) розгляд справи, по якій було постановлено рішення іноземного суду, не повинен належати до виключної компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до закону органу України; 4) в Україні не повинно бути поставлене рішення суду України, що набрало законної сили у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах, а також у провадженні суду України, до часу порушення справи в іноземному суді, не повинна бути порушена тотожна справа; 5) предмет спору за законами України повинен підлягати судовому розгляду; 6) виконання рішення іноземного суду не повинно загрожувати інтересам України; 7) не повинен бути пропущений строк пред'явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні, встановлений міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та внутрішнім законодавством України. Строком пред'явлення рішення іноземного суду до примусового виконання є три роки з дня набрання ним законної сили. Виняток становлять рішення про стягнення періодичних платежів. Такі рішення можуть бути пред'явлені до примусового виконання на території України протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки.
Міжнародні договори про правову допомогу, поряд з підставами (умовами) визнання та виконання іноземних судових рішень, визначають процесуальний порядок такого визнання та виконання. Переважно договори відсилають до національного законодавства держави, на території якої визнаватиметься іноземне судове рішення. Однак, у деяких договорах зазначено, що рішення по справах про розірвання шлюбу та визнання шлюбу недійсним визнаються в державах без подальшого провадження (ст. 25 Договору з Албанією 1958 р.).
В Україні процесуальний порядок визнання та виконання іноземних судових рішень регулює ЦПК України. Він визначає: а) органи, які компетентні розглядати клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішень іноземних судів та клопотання про визнання рішень, які не потребують примусового виконання; б) порядок подання клопотання та їх розгляд судами; в) постановлення процесуального документа, яким завершується надання дозволу на примусове виконання іноземного судового рішення чи у якому міститься відмова у виконанні, а також процесуального документа, яким завершується розгляд клопотання про визнання рішень, що не потребують примусового виконання.
Сьогодні в Україні органами, які компетентні розглядати клопотання про визнання та виконання рішень іноземних судів є суди за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника, а якщо боржник не має місця проживання (перебування) або місцезнаходження на території України або місце проживання (перебування) чи місцезнаходження боржника невідоме,- за місцезнаходженням в Україні його майна.
Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішень іноземних судів та клопотання про визнання рішень, які не потребують примусового виконання, подаються у порядку, передбаченому міжнародними договорами України. Таке клопотання можна подати безпосередньо до відповідного компетентного суду договірної держави, на території якої рішення має бути визнане і виконане або тільки визнане, або за посередництвом суду, який розглядав справу в першій інстанції (ст. 50 Договору з Молдовою 1993 р., ст. 51 - з Польщею 1993 р., ст. 53 Мінської конвенції 1993 р.). Клопотання про дозвіл на виконання рішень подається до суду, що виніс рішення по першій інстанції, а той, своєю чергою, надсилає його до суду, компетентного винести рішення у клопотанні (ст. 41 Договору з Грузією 1995 р., ст. 43 - з Литвою 1993 р., ст. 41 - з Естонією 1995 р.).
Норми деяких міжнародних договорів про надання правової допомоги передбачають правило, відповідно до якого клопотання про визнання і виконання судового рішення подається заявником до суду, який постановив це рішення, а останній пересилає його до компетентного суду договірної держави через її центральні установи. Центральною установою договірної держави на території України може бути Міністерство юстиції України або Верховний Суд України. Якщо ж заявник має місце проживання або перебування на території договірної держави, де рішення підлягає виконанню, то клопотання може бути подане і безпосередньо компетентному суду цієї договірної держави (наприклад, ст. 18 Договору з Китаєм 1992 р.).
У деяких міжнародних договорах про правову допомогу зазначено: центральні органи можуть домовитися про те, що установи юстиції договірних держав зноситимуться між собою безпосередньо (п. З ст. З Договору з Польщею 1993 р.). Такі зносини дозволять прискорити надання правової допомоги, у тому числі й з питань визнання та виконання рішень договірних держав. У зв'язку з цим відповідно до домовленостей між Україною та Польщею сьогодні центральними установами на території України у відносинах з Польщею є Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим та головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі (ст. 1 Угоди між Міністерством юстиції України та Міністерством юстиції Республіки Польща на виконання пункту 3 статті 3 Договору між Україною та Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 10 січня 2011 р.).
Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду повинно містити: 1) ім'я (найменування) стягувана або його представника (якщо клопотання подається представником), зазначення їхнього місця проживання (перебування) або місцезнаходження; 2) ім'я (найменування) боржника, зазначення його місця проживання (перебування) чи місцезнаходження, або місцезнаходження його майна в Україні; 3) мотиви подання клопотання.
До клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду додаються документи передбачені міжнародними договорами України. Переважно це є: 1) рішення іноземного суду або його завірена копія; 2) офіційне підтвердження (документ), що рішення іноземного суду набрало законної сили і підлягає виконанню; а по деяких категоріях справ (наприклад, про стягнення аліментів), якщо рішення не набрало законної сили, то додається документ, який підтверджує те, що таке рішення підлягає виконанню до набрання ним законної сили, якщо це не випливає із самого рішення; 3) документ, який підтверджує, що сторона, відносно якої винесене рішення і яка не взяла участі у розгляді справи, отримала виклик у судове засідання своєчасно і належним чином, згідно із законодавством тієї договірної держави, на території якої рішення було винесене; а у випадку обмеження процесуальної здатності сторони, необхідно подати документ, який підтверджує, що ця сторона була представлена належним чином; 4) документ, який підтверджує часткове виконання рішення на момент його надіслання; 5) документ, який підтверджує угоду сторін у справах договірної підсудності; 6) засвідчені переклади клопотання, а також документів, які до нього додаються на мову тієї договірної держави, на території якої рішення має бути визнане і виконане. Інколи норми міжнародних договорів поряд з державною мовою договірної сторони передбачають й іншу мову перекладу, наприклад, російську чи англійську (ст. 5 Договору з Молдовою 1993 р., ст. 5 - з Польщею 1993 р.), або російську (ст. 5 Договору з Естонією 1995 р., ст. 17 Мінської конвенції 1993 р.), або англійську (ст. б Угоди з Грецією 2002 р.).
Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, подається у письмовій формі.
У випадку якщо міжнародними договорами України не передбачено переліку документів, які повинні додаватися до клопотання про визнання і виконання іноземних судових рішень, то особа, яка подає клопотання повинна керуватись переліками документів, зазначених у статтях 394 та 400 ЦПК України. Ці переліки є вичерпними.
Після надходження клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду (чи клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню) відповідний суд України у п'ятиденний строк письмово повідомляє боржника (заінтересовану особу) і пропонує йому (їй) у місячний строк подати можливі заперечення проти такого клопотання.
Після надання боржником (заінтересованою особою) у письмовій формі заперечень, або у разі відмови від подання заперечень, або коли протягом місячного строку з часу повідомлення боржника (заінтересованої особи) про одержання судом клопотання заперечення не було подано,- суддя постановляє ухвалу про час і місце судового розгляду клопотання, про що стягувач і боржник (заінтересовані особи) повідомляються письмово не пізніше ніж за 10 днів до його розгляду.
За заявою заявника або боржника (заінтересованої особи) і за наявності поважних причин суд може перенести час розгляду клопотання, про що повідомляє сторони. Неявка у судове засідання без поважних причин стягувача, боржника або їх представників (заінтересованої особи), стосовно яких суду відомо про своєчасне вручення їм повістки про виклик до суду, не є перешкодою для розгляду клопотання (виняток становить випадок, коли заінтересована сторона (особа) порушує питання про перенесення такого розгляду).
Розгляд клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду (чи клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню) провадиться суддею одноособово у відкритому судовому засіданні. При розгляді клопотання суд перевіряє подані документи, вислуховує пояснення сторін (заінтересованих осіб) та перевіряє наявність підстав для задоволення чи відмови у задоволенні клопотання.
Процесуальним документом, яким завершується судовий розгляд є ухвала суду. Залежно від наслідків розгляду клопотання можуть бути постановлені такі ухвали: про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду; про відмову у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду; про визнання в Україні рішення іноземного суду; про відмову у визнанні рішення Іноземного суду на території України. В ухвалі про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду вирішується питання про переведення боргу з іноземної валюти в національну валюту за курсом Національного банку України на день постановлення рішення. Копія ухвали надсилається судом стягувачеві, боржникові (заінтересованим особам) у триденний строк з дня постановлення ухвали. Вона може бути оскаржена у порядку і строки, передбачені ЦПК України.
На підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове виконання, що набрала законної сили, суд України видає виконавчий лист, який надсилається для виконання органам виконавчої служби.
Процесуальний порядок визнання та виконання рішень іноземних судів, що піддягають примусовому виконанню, передбачений у ЦПК України, поширюється на рішення, що потребують виконання таких третейських судів як міжнародні комерційні арбітражі. При цьому місце такого арбітражу повинно знаходитися на території України (ч. 4 ст. 389-7 ЩІК України, п. 2 ч. 2 ст. 17 Закону України "Про виконавче провадження" 1999 р. в редакції Закону від 4 листопада 2010 р.).
14. Рішення Європейського суду з прав людини та порядок їх виконання на території України