Судова система - це сукупність усіх органів судової влади в державі, що здійснюють правосуддя.
Більшість конституцій країн світу, встановлюючи загальні основи судової системи, лише поверхнево говорять про організацію судової системи та її структуру.
Структура судової системи в кожній країни має свої особливості, які залежать від форми адміністративно - територіального устрою, історичних традицій та звичаїв народу, рівня правової культури суспільства, правової системи держави тощо. Судові органи, що формують судову систему, різні в різних країнах.
Основними елементами судової системи є суди, які пов'язані між собою організаційними і функціональними зв'язками. Організаційний зв'язок регулюється насамперед конституційним, судоустрійним законодавством, а функціональний - процесуальним законодавством (цивільним, кримінальним, адміністративним тощо).
В організаційному аспекті суди між собою пов'язані як органи різних ланок судової системи. Поняття "ланка судової системи" застосовується для відокремлення в окремій судовій системі судових установ, що за своїм статусом перебувають на одному рівні. Зазвичай вони мають назву "перша", "друга", "третя", "четверта" ланки судової системи. Суди, які утворюють певну ланку судової системи, мають однакому предметну компетенцію, аналогічну структуру та функції і діють у межах територіальних одиниць, прирівняних одна до одної.
Як правило, у більшості країн суди загальної юрисдикції поділяються на: - низову (першу) ланку - мировий суддя, дільничний суддя, поліцейський суддя;
- основну (другу) ланку - окружний суд, трибунал;
- апеляційну (третю) ланку - апеляційний суд, високий суд;
- вищу (четверту) ланку - касаційний суд, верховний суд, вищий суд.
Система загальних судів має багатоступеневу, ієрархічну структуру, яка покликана гарантувати недопущення помилок під час здійснення судової діяльності, забезпечувати всебічне дослідження юридичних справ, що розглядаються судом, однакове застосування правових норм на всій території країни. Наприклад, у п. 1 ст. 91 Конституції Чеської Республіки 1992 р. встановлено, що "судова система складається з Верховного суду, Верховного адміністративного суду, вищих, обласних та районних судів. Закон може визначати їх назви інакше".
У деяких країнах, крім судів, до судової системи входять і деякі інші державні органи, установи та посадові особи, які обслуговують судову владу: органи попереднього слідства, органи прокуратури, адвокати, нотаріуси, судові виконавці, судова поліція. Статус зазначених органів регулюється спеціальними законами.
В науковій юридичний літературі виділяють дві найбільш розповсюджені моделі судових систем: англосаксонську (англо-амери-канську) та романо- германську (континентальну - європейську), відмінність яких полягає у процедурі судочинства.
1) за англосаксонської (англо-американської) моделі судових систем, яка прийнята в Австралії, Великобританії, Індії, Канаді, Мексиці, Новій Зеландії, США, Японії та інших країнах, суди утворюють єдину систему, в якій всі судові інстанції замикаються на єдиному верховному суді. Наприклад, у розд.1 ст. 3 Конституції США 1787 р. проголошено, що "судова влада Сполучених Штатів надається єдиному Верховному судові й тим нижчим судам, що їх час від часу може призначати й засновувати Конгрес...", у ст. 76 Конституції Японії 1946 р. встановлено, що "вся повнота судової влади належить Верховному суду і таким судам нижчих інстанцій, що будуть засновані законом". За цією моделі функції судового конституційного контролю виконують суди загальної юрисдикції, які розглядають усі основні види загальних судових справ (адміністративні, кримінальні, цивільні). У деяких федеративних державах (Австралія, Мексика, США) паралельно функціонує федеральна судова система і система судів кожного штату, компетенція яких багато в чому перехрещується, і відрізняються вони, головним чином, тим, яка правова норма застосовується в конкретній справі: федерального законодавства чи законодавства штату. Однак в обох випадках суди здійснюють усі види судочинства. Основні ознаки англосаксонської (англо-американської) моделі:
- визнання правотворчої ролі суду та використання судового прецеденту як джерела права;
- напрацювання процесуальних форм судовою практики з можливим подальшим законодавчим встановленням;
- застосування виключно апеляційної форми оскарження судових рішень;
- змагальність судового процесу, при якій суд виконує пасивну роль і стежить головним чином за дотриманням сторонами процесуальних норм;
- широке використання інститутів присяжних засідателів і мирових суддів;
- широка практика виборності суддів.
2) за романо-германської (континентально-європейської) моделі судових систем, що склалася в країнах континентальної Європи, поряд із системою судів загальної юрисдикції діють самостійні спеціалізовані суди із своїми вищими інстанціями. Наприклад, у ст. 92 Основного Закону ФРН 1949 р. у редакції 1968 р. встановлено, що "судова влада... здійснюється Федеральним конституційним судом, федеральними судами, передбачених в даному Основному Законі, і судами земель", а в п. 1 ст. 95 цього Основного Закону зазначено, що "для здійснення правосуддя в галузі загальної, адміністративної, фінансової, трудової та соціальної юрисдикції Федерація засновує в якості вищих судових інстанцій: Федеральну судову палату, Федеральний адміністративний, Федеральний фінансовий, Федеральний трудовий та Федеральний соціальний суди".
Основні ознаки романо-германської (континентально-європейської) моделі:
- розвинена законодавча база, судовий прецедент як джерело права використовується дуже рідко;
- використання апеляційної, касаційної і ревізійної форм оскарження судових рішень;
- активна роль судді в судовому процесі;
- відносно менша поширеність інститутів присяжних засідателів і мирових суддів;
- здебільше призначення професійних суддів судів нижчого рівня;
- існування органів суддівського самоврядування.
У деяких мусульманських країнах (Алжир, Афганістан, Іран, Лівія, Об'єднані Арабські Емірати, Пакистан, Саудівська Аравія, Судан) поряд із державними судами діють шаріатські суди, які здійснюють правосуддя на основі шаріату - зведення мусульманських правових і теологічних норм. Шаріатському суду підлягають лише мусульмани, судочинство здійснюється відповідно до норм шаріату, процедура оскарження фактично не існує.
Незалежно від моделі судових систем більшість конституцій країн світу містять норми, що встановлюють принципи організації і діяльності судової влади в державі як органу її влади, а також встановлюють принципи судочинства, що визначають правила і процедури, за якими розглядаються конкретні справи в органах судової влади.
Зазначені принципи закріплені в основних міжнародно-правових актах: Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.), Конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950 р.), Основні принципи незалежності судових органів (1985 р.) тощо.
До конституційних принципів організації судових систем (організаційні принципи) належать:
1) принцип територіальності. Цей принцип вимагає чіткого визначення місця розташування суду і території, на яку поширюється його юрисдикція. Тобто, він забезпечує територіальне розташування компетенції однорідних судів і тим самим визначає межі судового округу (дільниці). Принцип територіальності не тягне за собою автоматичної прив'язки судового округу (дільниці) до території певної адміністративно-територіальної одиниці, які існують у державі. У різних країнах існують різні варіанти співвідношення судового і адміністративно - територіального округів. Реалізація зазначеного принципу є одним з шляхів застосування права людини на законний суд, якому підсудні всі справи, юридичний спір по яких виник на території певного судового округу (дільниці), а також покликано посилити незалежність суду від інших державних органів та органів місцевого самоврядування;
2) принцип спеціалізації. Цей принцип є одним з факторів забезпечення розгляду справи компетентним судом, який уповноважений здійснювати правосуддя. Тобто, поряд із судами загальної юрисдикції у багатьох країнах у рамках єдиної судової системи діє також мережа спеціалізованих судів, до яких належать адміністративні, трудові, сімейні, ювенальні (у справах неповнолітніх), податкові, фінансові, екологічні й деякі інші суди. Наприклад, у п. 1 та п. 2 ст. 211 Конституції Португальської Республіки 1976 р. встановлено, що "існують наступні категорії судів: а) Верховний суд і суди загальної юрисдикції першої та другої інстанцій; б) Верховний адміністративний суд і інші адміністративні та фіскальні суди; с) Рахункова палата; д) воєнні трибунали. 2. Можуть існувати морські суди і арбітражні суди...", у ст. 111 Конституції Литовської Республіки 1992 р. зазначено, що "судами в Литовській Республіці є Верховний Суд Литви, Апеляційний суд Литви, окружні та апеляційні суди. Для розгляду справ з адміністративних, трудових, сімейних питань та щодо справ інших категорій відповідно до закону можуть бути засновані спеціалізовані суди...". Існування зазначених судів дозволяє ретельніше проводити правове дослідження конкретних справ із залученням різних фахівців.
Зазначений принцип означає спеціалізацію в межах суду загальної юрисдикції одного чи декілька суддів по розгляду певної категорії справ або утворення окремого суду, який наділений повноваженнями здійснювати правосуддя лише за певною, чітко визначеною категорією справ. Одним із головних критеріїв спеціалізації є предмет спірних правовідносин і властива йому відповідна процесуальна процедура;
3) принцип інстанційності. Цей принцип означає право на оскарження судового рішення. Основними формами оскарження судового рішення є апеляція і касація. Тобто, за апеляційного або касаційного порядку рішення суду, може бути переглянуто судом вищої інстанції. Під судовою інстанцією розуміється судовий орган у цілому або його структурний підрозділ, що виконує певну процесуальну функцію при здійсненні правосуддя.
Судом першої інстанції є суд, який уповноважений первісно розглянути і вирішити у межах своєї предметної юрисдикції відповідну справу.
Судом апеляційної інстанції є суд, який розглядає апеляції на рішення судів першої інстанції, що не набрали законної сили, тобто повторно розглядає справу в цілому або в частині з прийняттям нового рішення, скасовуючи тим самим рішення суду нижчої інстанції. Апеляційні суди діють у багатьох країнах насамперед у країнах з англосаксонської моделлю судових систем.
Судом касаційної інстанції є суд, який здійснює перевірку законності та обґрунтованості рішення судів нижчої інстанції, що набрали законної сили. Тобто, касаційний суд справу не розглядає, а оцінює постановлене судове рішення з позиції правильності застосування законів на практиці. Касаційні суди діють у країнах, які запозичили чи приєдналися до французької системи права (Естонія, Іспанія, Італія, Латвія, Литва, Польща, Україна). Наприклад, у ст. 149 Конституції Естонської Республіки 1992 р. зазначено. що "повітові, міські та адміністративні суди є судами першої інстанції. Окружні суди є судами другої інстанції, вони розглядають в апеляційному порядку рішення судів першої інстанції. Державний суд є вищою судовою інстанцією держави, який розглядає судові рішення в касаційному порядку...".
Поряд із зазначеними основними формами оскарження судових рішень у деяких країнах (Австрія, Німеччина) існує і змішана форма - ревізія, яка поєднує риси апеляції і касації. При ревізійному впровадженні суд вищої інстанції не тільки переглядає судову справу по суті (апеляція), а й перевіряє дотримання процесуального закону судом нижчої інстанції, а також правильність застосування матеріального закону (касація). Ревізія передбачає можливість не тільки ухвалення нового рішення, а й повернення справи на новий розгляд.
Судові інстанції відрізняються одна від одної колом процесуальних повноважень по розгляду справи і прийняттю судових рішень. Кожна наступна інстанція є вищестоящим судом відносно судової інстанції, що раніше постановила рішення по справі. Так, суд апеляційної інстанції є вищим відносно суду першої інстанції, а суд касаційної інстанції є вищим відносно суду апеляційної інстанції.
Необхідно зазначити, що одна й та ж справа не може послідовно проходити обидві інстанції в одному й тому ж суді. Ця міжнародно-правова вимога є найважливішим критерієм побудови сучасних судових систем.
Конституційні принципи судочинства, якими суд має керуватися при здійсненні правосуддя, добре розкривається на прикладі України. Згідно ст. 129 Конституції України 1996 р. до них належать:
1) законність. Суть принципу законності полягає в тому, що, по-перше, суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до конкретних правовідносин; по-друге, вся діяльність суду підпорядкована чинному законодавству і здійснюється у визначеній законом процесуальній формі;
2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Рівність перед законом - це однакове застосування положень, закріплених у законодавстві, до всіх громадян країни незалежно від їх статі, раси, віросповідання, політичних, релігійних і інших переконань, національного чи соціального положення, майнового стану, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Поняття рівності перед судом не відрізняється істотно від поняття рівності перед законом. Воно означає наділення всіх громадян, які постають перед судом у тій чи іншій якості, рівними процесуальними правами і обов'язками;
3) забезпечення доведеності вини. Юридичний зміст цього принципу розкриває ст. 62 зазначеної Конституції, в якій проголошено, що "особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчинені злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь...";
4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Цей принцип полягає в тому, що кожна із сторін в судовому процесі відстоює свою правову позицію за допомогою тих засобів, які передбачені процесуальним законом. Крім того, він забезпечує рівні процесуальні можливості учасників процесу щодо надання доказів, їх дослідження і заявления клопотань, а також виступає гарантією всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи і винесення законного, обґрунтованого і справедливого рішення;
5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором. Згідно цього принципу, прокурор, підтримуючи обвинувачення, зобов'язаний керуватися вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на розгляді всіх обставин справи;
6) забезпечення обвинуваченому права на захист. Суть цього принципу полягає в тому, що кожна особа має право на захист від обвинувачення у вчиненні злочину, для чого їй надається можливість одержати правову допомогу на будь-якій стадії судового процесу;
7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Цей принцип передбачає відкритість судової процедури, крім випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної чи комерційної таємниці, або щоб запобігти розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які звернулися до суду. Але у будь-якому випадку (крім усиновлення) рішення суду оголошується публічно;
8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду. Цей принцип має важливе значення для виконання завдань суду із захисту прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, зміцнення законності, утвердження принципу справедливості та забезпечення розвитку демократії;
9) обов'язковість рішень суду. Судове рішення - це найважливіший акт здійснення правосуддя, яке ухвалюється судами іменем держави або народу. Рішенням суду, яке набрало законної сили, є обов'язковим для виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами на території всієї країни. Держава забезпечує силою примусу виконання судових рішень, за їх невиконання передбачена законом юридична відповідальність.
Зазначені та деякі інші принципи у повному обсязі визначаються в судово-процесуальному законодавстві, а також знайшли своє відображення в конституціях багатьох країн. Найчастіше серед конституційних принципів судового процесу зустрічається законність, гласність, публічність, доступність. Наприклад, принцип гласності судового процесу містяться у ст. 82 Конституції Японії 1946 р., де зазначено, що "розгляд справ у судах і оголошення рішень провадиться у відкритих засіданнях. Якщо суд одноголосно вирішує, що гласність становить небезпеку для публічного порядку чи моралі, розгляд може вестися при зачинених дверях. При цьому справа про політичні злочини, про злочини, пов'язані з друком, чи справи, у яких зачіпаються права громадян, гарантовані главою III даної Конституції, завжди повинні розглядатися у відкритих засіданнях".
Цей принцип міститься також у ч. 1 ст. 117 Конституції Литовської Республіки 1992 р., у ч. 1 ст. 114 Конституції Республіки Білорусь 1994 р., у п. 3 ст. 121 Конституції Республіки Болгарія 1991 р., у ст. 102 Конституції Республіки Македонія 1991 р., у ст. 117 Конституції Республіки Молдова 1994 р., у ст. 113 Конституції Республіки Узбекистан 1992 р., у ч. 1 ст. 117 Конституції Республіки Хорватія 1990 р. у редакції 2000 р., у п. 1 ст. 123 Конституції Російської Федерації 1993 р., у п. 2 ст. 96 Конституції Чеської Республіки 1992 р., у ч. 1 ст. 148 Конституції Королівства Бельгія 1831 р. у редакції 1994 р., у п. 2 ст. 93 Конституції Греції 1975 р., у п. 1 ст. 65 Конституції Королівства Данія 1953 р., у п. 1 ст. 34 Конституції Ірландії 1937 р. у редакції 1995 р., у п. 1 ст. 120 Конституції Королівства Іспанія 1978 р., у ст. 88 Конституції Великого Герцогства Люксембург 1868 р., у ст. 121 Конституції Королівства Нідерландів 1983 р., у ст. 209 Конституції Португальської Республіки 1976 р., у п. 3 ст. 142 Конституції Словацької Республіки 1992 р. та інших.
4. Правовий статус суддів