Право - Оуенз К. - 10.3.3. Введення в оману, передбачене нормами статутного права

До справи Хедлея Байрна (1963 р.) єдиним засобом судового захисту в разі ненавмисного (мимовільного) введення в оману було анулювання угоди. Воно застосовувалося, навіть коли введення в оману відбувалося через недбалість, і в результаті, якщо ненавмисне введення в оману призводило до істотних фінансових втрат, безвинна сторона не мала можливості відшкодувати ці втрати, подавши відповідний позов. Цього було недостатньо, бо звинувачення у шахрайстві довести нелегко (див. наведену, вище справу Деррі проти Піка), більше того, в разі звинувачення в шахрайстві відповідач має право скликати журі, що збільшує його витрати, якщо він програє справу.

Прецедент Хедлей проти Хеллера дещо поліпшив ситуацію, адже Палата лордів винесла рішення, що в разі введення в оману через недбалість безвинна сторона має право подати позов зі звинуваченням у делікті недбалості. Однак Закон про введення в оману пішов ще далі. Він передбачає, що сторона, яка ввела в оману, має відшкодувати збитки:

"попри те, що введення в оману було ненавмисним, хіба що вона мала достатні підстави вважати, ... що представлені нею факти відповідають дійсності".

Як введення в оману, передбачене нормами статутного права, так і введення в оману через недбалість — це заяви, які, хоч і зроблені щиро, але без належної уваги до питання, достатньої за даних обставин; отже, передбачене нормами статутного права введення в оману перекривається певною мірою нормами загального права про введення в оману через недбалість. Важлива відмінність між передбаченим нормами статутного права введенням в оману та тим, що визначено нормами загального права про введення в оману через недбалість, полягає в тому, що правила, встановлені справою Хедлея Байрна, стосуються ситуацій, коли той, хто робить заяву, і той, кому її роблять, не зв'язані між собою договірними відносинами, тоді як дія статті 2(1) поширюється лише на ситуації, "коли особа уклала контракт, отримавши від іншої сторони контракту викривлені факти".

Загалом вважається, що передбачений статутним правом засіб судового захисту за введення в оману, встановлений статтею 2(1) Закону про введення в оману, має переваги над засобом судового захисту, передбаченим за делікт недбалості, бо:

1) той, кому зроблено заяву, не повинен доводити, що той, хто її зробив, мав перед ним обов'язок дотримуватися обережності (хоч важко уявити собі договірні відносини, за яких одна сторона контракту не мала б обов'язку перед іншою стороною дотримуватися обережності);

2) позивач, який посилається на справу Хедлея Байрна, має доводити факт недбалості згідно зі звичайною процедурою, тоді як у разі посилання на статтю 2(1) існує презумпція недбалості, і відповідач повинен довести, що він мав достатні підстави вважати свою заяву такою, що відповідає дійсності;

3) у цих двох випадках діють різні правила стосовно віддаленості відшкодування збитків: згідно зі статтею 2(1) відшкодування збитків нараховується так, ніби введення в оману було умисним, тобто відшкодуванню підлягають усі прямі збитки; за прецедентом Хед-лея Вайрна відшкодування нараховується, виходячи з припущення про недбалість, що означає, що компенсації підлягають лише передбачувані збитки.

Пункт 3) був підтверджений справою "Ройскот Траст" проти Роджерсона (1991 р.). У цій справі перший відповідач домовився з другим відповідачем (дилером з торгівлі автомобілями) про придбання в нього машини. Перший відповідач купував машину на виплат за посередництвом фінансової компанії-позивача. Компанія-позивач вимагала внесення депозиту в розмірі 20 % ціни автомобіля (1520 фунтів стерлінгів). Перший відповідач мав лише 1200 фунтів стерлінгів. Однак із поданих йому розрахунків стосовно операції придбання на виплат машини складалося враження, що перший відповідач вніс депозит у сумі 20 % ціни. Справжня ціна машини була 7600 фунтів стерлінгів. Внесений депозит становив 1200 фунтів стерлінгів, тож залишалося ще 6400 фунтів стерлінгів. З розрахунків, представлених другим відповідачем компанії-позивачу, випливало, що купівельна ціна становила 8000 фунтів стерлінгів, і було внесено 20 % (тобто 1600 фунтів стерлінгів), а профінансувати треба решту 6400 фунтів стерлінгів. Таким чином, другий відповідач одержав суму, яку він планував дістати за машину. На жаль, перший відповідач нечесним шляхом продав машину Т., який одержав повне право володіння, передбачене Законом про оренду з правом викупу 1964 р. Компанія-позивач подала позов на відповідача за свою втрату. Суддя суду графства виніс рішення, що перший відповідач повинен відшкодувати суму, яка дорівнює решті несплачених внесків, а другий — 1600 фунтів стерлінгів, що відповідає додатковій сумі, яку її змусив заплатити другий відповідач, бо якби правильна сума депозиту була 1200 фунтів стерлінгів, це означало б, що машина коштує 6000 фунтів стерлінгів, і в цьому випадку компанія-позивач мала б заплатити дилеру лише 4800 фунтів стерлінгів замість 6400, які вона заплатила насправді.

Другий відповідач подав апеляцію проти рішення про відшкодування збитків, заявивши, що компанія-позивач не зазнала ніяких втрат, оскільки вона одержала право (за початковою трансакцією) на машину вартістю щонайменше 6400 фунтів стерлінгів. Компанія-позивач подала зустрічну апеляцію, стверджуючи, що її втрати становили 3625,24 фунта стерлінгів, що відповідає різниці між сумою, виплаченою дилеру, та сумою, отриманою від клієнта перед тим, як він виявився неспроможним виконувати свої зобов'язання. Питання полягало в тому, чи сума відшкодування, за статтею 2(1) Закону про введення в оману 1967 р., мала встановлюватися на основі "правила недбалості" про віддаленість причинного зв'язку чи на основі правила "обману", тобто чи шкода була передбачуваною, як у випадку недбалості, чи просто мала бути прямою, як у випадку обману.

Рішення: визначення суми відшкодування за статтею 2(1) відповідно до прямої вказівки закону має відбуватися "так, ніби заява була зроблена умисно", тобто на підставі делікту обману, а не делікту недбалості. Суд виніс рішення на користь фінансової компанії, якій дилер мав відшкодувати 3625,24 фунта стерлінгів.

Більш рання справа "Ховарда Марі на" проти "Огдена" (1978 p.) засвідчила, якими складними бувають інколи відносини між позовом, передбаченим статтею 2(1) Закону про введення в оману, позовом про недбальство за загальним правом і позовом про порушення контракту.

Відповідачі — екскаваторна фірма-підрядник — були запрошені до участі в тендері на виконання екскаваторних робіт для великої станції очищення стічних вод на Тайнсайді. Підрядники мали виконати таке замовлення: вибрати великий обсяг землі, завантажити її на баржі, які можуть виходити в море, вивезти в море і там вивантажити. Щоб виграти тендер, компанія О. мала підрахувати не лише вартість екскаваторних робіт (що їм було легко зробити як досвідченим екскаваторникам), а й вартість вивезення ґрунту до моря, а в цьому вони не мали ніякого досвіду. Однак вони знали, що треба найняти дві баржі, щоб одна вивозила ґрунт, поки другу наповнюють, тож вони запросили п'ять власників барж до участі в тендері на ці роботи.

Компанія X. була одним з учасників тендера, вони надіслали свого морського менеджера до майданчика в Тайнсайді, щоб він визначив природу матеріалу, який належало вивозити. Він сказав, що баржі компанії X. можуть виконувати цю роботу і листовно запропонував найняти баржі за 1800 фунтів стерлінгів на тиждень. Він вказав також обсяг матеріалу, який може перевозити кожна баржа. Компанія О. підготувала свою тендерну заявку на основі цифр, наданих їм компанією X. Прагнучи консервативності у своїх розрахунках, вони взяли за основу цифру, нижчу за повідомлену їм компанією X.

Тендер був успішним, і компанія О. продовжила свої переговори з X. На зустрічі між представниками компаній О. і X., представник О. ставив запитання із заздалегідь підготовленого списку, в якому налічувалося 31 запитання. Одне із запитань було пов'язане з вантажопідйомністю барж. Представник X. назвав цифру вантажопідйомності в кубічних метрах, яку вони вже називали раніше. "Скільки приблизно це буде в тоннах?" — запитав представник О. "Приблизно 1600 тонн, залежно від погоди, кількості завантаженого палива та пори року", — відповів представник X. Насправді ж ця відповідь була, хоч і чесною, але неправильною. Представник X. процитував на пам'ять цифру з "Переліку Ллойда", яка була помилковою. Правильною була цифра 1194 т (а з необхідними поправками — 1055 т). Саме ця цифра була правильно вказана в документації X., попередньо представленій представнику X., яка тепер лежала в папках у її лондонській конторі.

Переговори продовжувалися, обговорювали ціну, і нарешті 9 серпня 1974 р. компанія О. оформила замовлення за ціною 1500 фунтів стерлінгів, при цьому угода мала виконуватися на її власних умовах. Компанія X. заперечила проти цього, зазначивши, що умови містяться в чартерній угоді. Один із пунктів чартерної угоди передбачав, що прийняття компанією О. судна має бути вирішальним доказом того, "що вони перевірили судно і встановили, що воно ... в усіх відношеннях відповідає призначенню, яке фрахтувальники мають на увазі і передбачають, і що воно повністю задовольняє їх в усіх відношеннях".

Фактично чартерну угоду так і не підписали, але, тим не менше, баржі були надані компанією X. Компанія О. використовувала баржі протягом 6 місяців, хоч вони і нарікали на роботу механізмів, до того ж підозрювали, що баржі не були спроможні вміщувати такий вантаж, який, за словами представника X., вони мали б нести. Через шість місяців вони виявили, що корисне завантаження барж становило лише 1055 т. Тож компанія О. внесла 20 тис. фунтів стерлінгів у рахунок оренди і заявила, що більше платити не буде. Компанія X. забрала свої баржі, а О. найняла інші для завершення робіт. Компанія X. подала позовну заяву, вимагаючи 93 183,14 фунта стерлінгів у рахунок орендних платежів за дві баржі. Компанія О. подала зустрічний позов на 600 тис. фунтів стерлінгів на підставі дефектності механізмів, а також на тій підставі, що X. ввела їх в оману щодо вантажопідйомності барж. Вони заявили, що це є:

а) порушенням контракту (тобто порушенням додаткової умови);

б) або деліктом недбалості;

в) або введенням в оману через недбалість у розумінні статті 2(1)
Закону про введення в оману 1967 р.

Вони заявили, що через низьку вантажопідйомність барж виконання контракту затяглося. На захист зустрічного позову компанія X. заявила, зокрема, що умовами в чартерній угоді визначалося, що прийняття доставки є остаточним доказом того, що баржі відповідають меті О.

Суддя першої інстанції виніс рішення на користь X. і відкинув зустрічний позов О. Апеляційний суд одностайно визнав, що якщо об'єктивно подивитися на справу, X. не виходив з наміру, щоб їхня заява щодо вантажопідйомності барж прирівнювалася до додаткової договірної умови (тобто умови контракту). Тож порушення контракту не було.

На думку лорда-судді Шоу, компанія X. несе відповідальність за загальним правом за недбалість. Лорд-суддя Брідж не висловив жодної думки з цього приводу, а голова Апеляційного суду лорд Деннінг вважав, що недбалості не було.

Однак і лорд-суддя Брідж, і лорд-суддя Шоу підтвердили, що X. зобов'язана відшкодувати збитки на підставі введення в оману через недбалість відповідно до статті 2(1) Закону про введення в оману 1967 р. Обидва вони дотримувалися думки, що заява представника X. стосовно вантажопідйомності барж є істотною, і безумовно важливим чинником у їхніх міркуваннях було те, що представник X. міг легко перевірити вантажопідйомність барж, звірившись з інформацією, наявною в папках компанії. Залишалося ще питання стосовно умови про звільнення від відповідальності в чартерній угоді. Стаття З Закону 1967 р. визнає недійсним умови про звільнення від відповідальності, якщо вони не відповідають критерію виправданості. Лорд-суддя Брідж висловив сумнів щодо того, чи поширювалася дія цієї умови на заяву, що вводила в оману, про що йшлося в позові, але навіть якщо так, то вона все одно була виправданою. Лорд-суддя Шоу приєднався до цього погляду і погодився з аргументацією лорда-судді Бріджа. Не погоджуючись, голова Апеляційного суду лорд Деннінг ухвалив рішення, що умова була справедливою і виправданою.

10.3.4. Цілком безвинне введення в оману

Це ситуація, коли той, хто зробив неправильну заяву, мав достатні підстави вважати, що його заява відповідає дійсності. Наприклад, власниця будинку інформує потенційного покупця, що будинок не сирий. Вона покладається при цьому на недавній звіт інспектора. Інформація неправильна. Це було б цілком безвинним введенням в оману, в разі якого засобом судового захисту буде анулювання угоди або відшкодування збитків. (Звичайно, безвинна сторона могла б порушити справу проти інспектора за недбалість.) Засобом судового захисту в разі цілком безвинного введення в оману, як зазначалося, відповідно до ст. 2(2) Закону 1967 p., є анулювання угоди або відшкодування збитків замість відшкодування збитків.