Правознавство - Олійник А.Ю. - § 2. Поняття та ознаки держави

Нині в Україні неухильно розбудовується нова державність. Долаються психологічні комплекси і стереотипи тоталітарного минулого, формується новий погляд на роль і сутність держави.

Основою будь-якого суспільного розвитку є спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він визначає політичні, соціальні, духовні, моральні та інші процеси життя в суспільстві.

Економічна структура суспільства є його реальним економічним базисом, а політичні, ідеологічні та юридичні явища — надбудовою. До політичної надбудови належить і держава.

Держава найчастіше прямує за рухом виробництва, за розвитком економіки. Вона визначає форму власності (державну, колективну та індивідуальну: особисту і приватну), регулює розподіл матеріальних благ, охороняє та захищає існуючий правопорядок.

Проте держава не завжди автоматично йде за економікою. Вона може активно протидіяти економічному базису. Значною мірою це залежить від впливу на державу різних чинників, що характеризуються співвідношенням різних соціальних прошарків, суспільної свідомості мас, діяльності політичних партій, інших громадських формувань і рухів, національних традицій, рівня загальнолюдської та правової культури, активності трудових колективів тощо. Тож, держава може як випереджати економічний розвиток, так і відставати від нього.

Термін "держава" в юридичній та іншій науковій літературі тлумачать по-різному. Його розглядають у субстанціональному, атрибутивному, інституційному та міжнародному значеннях.

У субстанціональному значенні держава - це організоване в певні корпорації населення, що функціонує в просторі й часі.

В атрибутивному значенні - це устрій певних суспільних відносин, офіційний устрій певного суспільства, його оформлення.

В інституційному значенні - це апарат публічної влади, державно-правові органи, що здійснюють державну владу.

У міжнародному значенні державу розглядають як суб'єкт міжнародних відносин, як єдність території, населення і суспільної влади.

Отже, держава - це суверенна політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво та управління загальносуспільними справами. До основних ознак держави відносять:

а) суверенітет;

б) територіальне розселення населення країни;

в) наявність апарату управління та примусу;

г) здатність видавати загальнообов'язкові правила поведінки; ґ) здатність збирати податки, робити позики і давати кредити;

д) спроможність виражати й захищати інтереси певної частини населення.

Суверенітет держави - це верховність, самостійність, повнота, єдність і неподільність влади в державі в межах її території, а також незалежність і рівноправність країни в зовнішніх відносинах.

Населення в державі розселене по всій її території, яка поділяється на адміністративно-територіальні чи політико-територіальні одиниці. Політична влада держави, її суверенітет поширюються на всіх людей, що живуть на її території.

Держава має спеціальний апарат — систему законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів, а також відповідні матеріальні засоби для виконання своїх завдань. До них належать: армія, поліція (міліція), виправні установи, служби національної безпеки, підприємства, установи та інші організації (державної форми власності).

Держава встановлює загальнообов'язкові для всього населення правила поведінки і закріплює їх у нормах права.

Держава збирає податки, що використовуються для утримання організацій державного механізму, які не виробляють товарів і не надають платних послуг.

У соціально неоднорідному суспільстві влада виражає та захищає інтереси певної частини населення, носії влади організаційно відокремлені від громадянського суспільства.

Значення знань щодо різноманітного розуміння поняття, походження і сутності держави в історії державно-правової думки зумовлюються тим, що вони повинні бути неодмінною складовою світогляду студентів. Адже сьогодні у світі не існує жодного суспільства, в якому не було б держави і права.

Розуміння держави в історії державно-правової думки можна пов'язувати з поглядами софістів, Сократа, Платона, Аристотеля, Цицерона, Гроція, Канта, Гегеля та інших філософів.

Розрізняють два покоління софістів у Стародавній Греції: старші (Протагор, Горгій, Гіппій та ін.) і молодші (Фрасимах, Калікл, Лікофрон та ін.).

Наприклад, Протагор вважав, що демократичний устрій суспільства є правомірним і справедливим, визнавав принцип рівності всіх людей. Закликав усіх державних діячів бути справедливими, розсудливими та благочестивими.

Фрасимах першим сформулював три дуже важливих висновки: про роль насилля в діяльності держави; стосовно авторитарного характеру політики і законів; щодо панування у сфері моралі уявлення тих, у кого сила і державна влада.

Сократ був принциповим критиком софістів. Він відкидав суб'єктивізм софістів, їхню апеляцію до звільненої від моральних засад сили; умотивовував об'єктивний характер моральних оцінок природи, держави і права; розрізняв природне і позитивне право, обстоював законність; обґрунтовував тезу, що керувати суспільством повинні професіонали; критикував тиранію; намагався сформулювати моральні засади сутності держави.

Платон, Аристотель і Цицерон обстоювали правову державність. Для періоду буржуазної науки про державу і право характерні думки й погляди на державу голландського правознавця Гуго Гроція, який розглядав співвідношення війни і права, виступав проти права сили; обґрунтовував патріархальну теорію виникнення держави (батьки сімейств об'єднуються в єдиний народ); розглядав державу як досконалий союз вільних людей, які уклали угоду заради додержання права та загальної користі; вперше із прогресивних позицій розробив положення про міжнародне спілкування; запропонував два основних напрями пізнання державності: розумово-споглядальний і досвідний.

Подальші погляди на державу розвивались у працях Ш. Л. Монтескьє, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локка, О. М. Радищева, Б. Констана, І. Бентама та ін.

Представником буржуазного лібералізму в поглядах на державу був І. Кант. Його вчення зводиться до таких постулатів:

- людина це абсолютна цінність;

- право має гарантувати соціальний простір моралі, бути загальнообов'язковим і забезпеченим силою держави.

Походження держави філософ виводив із суспільного договору. Він розрізняв три гілки влади (законодавчу, виконавчу, судову) і три форми правління (автократію або абсолютизм, аристократію, демократію); виступав проти повстання й застосування сили, обґрунтовував пасивний опір владі через вимоги реформ; засуджував загарбницькі війни і закликав до вічного миру.

Німецький мислитель-діалектик Г. Гегель розрізняв громадянське суспільство і правову державу (причому перше передбачає наявність другої); державу бачив як конституційну монархію із принципом поділу влади; вважав, що держава повинна мати ідеальний суверенітет.

Отже, державу розглядають під різним кутом зору. Як офіційний представник суспільства держава повинна робити все від неї залежне для поліпшення життя людей.