Правознавство - Олійник А.Ю. - § 2. Історичні передумови розвитку конституційного процесу в Україні

Витоки українського конституційного процесу мають давні історичні традиції. Ще за часів Київської Русі на віче укладалися договори між князем і народом, князем і його дружиною, що відображено в різних редакціях "Руської правди".

У Новий час особливу роль у формуванні конституційних ідей в Україні відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 р., яка, хоч і не розглядала Україну як цілком самостійну державу, водночас установлювала низку демократичних для тієї доби державних інститутів,

У подальшому в Україні розроблялися такі конституційні проекти, як "Начерки конституції республіки" одного з членів Кирило-Мефодіївського товариства Георгія Андрузького (1827) та більш докладний проект Конституції України під назвою "Вольный союз" ("Вільна спілка"). Його розробив у 1884 р. український вчений і політичний діяч Михайло Драгоманов (1841-1895),

Значно радикальніший проект Конституції України було опубліковано у вересні 1905 р, в першому числі часопису Української народної партії "Самостійна Україна" під назвою "Основний закон "Самостійної України" спілки народу українського". Цей проект передбачав повну самостійність України, територія якої мала складатися з дев'яти земель.

Реальний конституційний процес в Україні розпочався з поваленням самодержавства та організацією в березні 1917 р. Української Центральної Ради. Становлення української державності започаткував І Універсал Центральної Ради, який розглядався як "статут автономії України".

Віхою в розвитку конституційного процесу стало прийняття З липня 1917 р. П Універсалу Української Центральної Ради, що його можна розглядати як договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом у Петрограді. У II Універсалі проголошувався намір підготувати проекти законів про автономний устрій України.

Важливим політико-правовим кроком стало прийняття Центральною Радою 20 листопада 1917 р. ПІ Універсалу, який проголошував установлення вже не автономних, а федеративних відносин з Росією. Але така позиція Центральної Ради не знайшла розуміння ні в російського Тимчасового уряду, ні в більшовицької влади, яка відхилила всі демократичні пропозиції України й розпочала проти Української Центральної Ради воєнні дії. За цих умов 9 січня 19-18 р. було прийнято ІV Універсал Центральної Ради, в якому проголошувалося: "... однині Українська Народна Республіка стає самостійною і від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу".

Віддаючи перевагу мирним засобам розвитку держави, правової системи, Центральна Рада намагалася встановити в Україні справді демократичний устрій. Про це безпосередньо свідчить текст Конституції УНР 1918 р., яка, на жаль, так і не набрала чинності, позаяк саме в день її прийняття до Києва увійшли німці та почалася доба українського Гетьманату Павла Скоропадського.

Серед державно-правових актів Гетьманату, насамперед, слід згадати гетьманську "Грамоту до всього українського народу" від 29 квітня 1918 р., яка скасувала всі акти, прийняті Центральною

Радою, у тому числі й Конституцію, проголосила право приватної власності фундаментом культури й цивілізації, цілковиту свободу приватного підприємництва та ініціативи. Того самого дня, 29 квітня 1918 р., було прийнято установчий правовий акт під назвою "Закони про тимчасовий державний устрій України", у якому вирішувалися питання "про гетьманську владу", "про віру", встановлювалися "права і обов'язки українських козаків і громадян", у спеціальному розділі "Про законне наголошувався особливий правовий статус цього закону. Йшлося також "про Раду Міністрів і про міністрів", "про Фінансову раду", "про Генеральний Суд".

Після падіння Гетьманату в листопаді 1918 р. до влади дісталася Директорія у складі п'яти членів на чолі з В. Винниченком. Фактично провідну роль у Директорії відігравав С. Петлюра, який згодом і став її головою. Серед правових актів Директорії, які мали конституційне значення, слід назвати Декларацію Української Директорії від 26 грудня 1918 р., Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці, Закон про Державну Народну Раду Української Народної Республіки. Особливо слід зазначити, що за доби Директорії було розроблено розгорнутий проект Конституції УНР під назвою "Основний державний закон Української Народної Республіки".

Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення українського радянського уряду ознаменувало початок нового етапу в розвитку конституційного процесу в Україні. Радянська Конституція України, прийнята ВУЦВК у березні 1919 р., здебільшого лише повторювала Конституцію Російської Федерації 1918 р., а також положення про основи державного устрою, проголошені в Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України на початку січня 1919р.

Створення в 1922 р. Союзу радянських соціалістичних республік і прийняття в 1924 р. Конституції СРСР зумовило необхідність внести до Конституції УРСР 1919 р. відповідні зміни, пов'язані в основному з розподілом компетенції між союзною та республіканською владою.

У грудні 1936 р., тобто в розпал сталінських репресій, було прийнято нову Конституцію СРСР, проголошену "найдемократичнішою у світі". Конституція Української РСР, прийнята 1937 р. на основі "сталінської" Конституції, повністю дублювала її основні положення.

Засудження "культу особистості" Сталіна, певне розширення повноважень союзних республік наприкінці 50-х років, декларування того, що Радянський Союз із держави "диктатури пролетаріату" перетворився на загальнонародну державу, деякі кроки в бік поширення демократичних інститутів, виникнення у країні відверто опозиційних рухів - усе це вимагало принаймні косметичних конституційних змін. За таких умов почався новий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повністю було зорієнтовано на норми й положення Конституції СРСР 1977р. Загалом Конституція України 1978 р. не внесла принципових змін у державне та громадське життя України.

Після розпаду СРСР і здобуття нашою країною незалежності розпочався новий етап у розвитку конституційного процесу в Україні, Його вихідним пунктом стало проголошення Декларації про державний суверенітет України 16липня 1990р. Важливе конституційне значення мав Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 який дістав всенародну підтримку на референдумі 1 грудня 1991 р., та деякі інші правові акти, що їх слід охарактеризувати детальніше.

Почнемо з Декларації. Насамперед зазначимо, що загалом суверенітет означає верховенство і незалежність влади. Розрізняють три види суверенітету: державний, національний і народний.

Державний суверенітет — це верховенство, єдність та недоторканість державної влади всередині країни та її незалежність і рівноправність у зовнішньополітичній сфері.

Національний суверенітет - це верховенство, єдність та недоторканість влади нації, її реальна можливість вільно вирішувати всі питання свого життя аж до створення самостійної держави.

Народний суверенітет - це верховенство, єдність та недоторканість влади народу, тобто усіх громадян, які його складають, його спроможність здійснювати владу самостійно й незалежно від інших соціальних сил.

У різних країнах юридичне закріплення та реальне існування цих трьох видів суверенітету різне. Нині в Україні всі три види суверенітету знайшли юридичне закріплення в розглядуваній Декларації.

Поняття "державний суверенітет", висвітлене в преамбулі Декларації, розкривається в десяти її розділах.

Розділ І. Самовизначення української нації. Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення.

Розділ II. Народовладдя. Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України. Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці.

Розділ III. Державна влада. Україна є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя.

Розділ IV. Громадянство Української РСР. Українська РСР має своє громадянство... Усі громадяни мають гарантовані права та свободи, передбачені Конституцією України і міжнародним правом. Українська РСР забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки.

Розділ V. Територіальне верховенство. Українська РСР здійснює верховенство на всій своїй території. Територія Української РСР в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.

Розділ VI. Економічна самостійність. Українська РСР самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Народ України має виключне право на володіння, користування та розпорядження багатством України.

Розділ VII. Екологічна безпека. Українська РСР самостійно встановлює порядок організації охорони природи на території Республіки та порядок використання природних ресурсів.

Розділ VIII. Культурний розвиток. Українська РСР є самостійною у вирішенні питань науки, освіти, культурного та духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку.

Розділ ЇХ. Зовнішня і внутрішня безпека. Українська РСР має право на власні Збройні Сили. Українська РСР має власні внутрішні війська та органи державної безпеки...

Розділ X. Міжнародні відносини. Українська РСР як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, бере участь у діяльності міжнародних організацій... Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування... Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

Декларацію було покладено в основу нової Конституції, низки прийнятих законів України; вона визначає позиції республіки під час укладення міжнародних договорів.

Необхідно вказати, що Декларація, прийнята ще за часів СРСР, була спрямована на забезпечення суверенітету України у складі СРСР, тому окремі її положення застаріли, хоча в цілому вона не втратила свого значення й дотепер.

Юридичне закріплення повної самостійності України поза СРСР було здійснено Актом проголошення незалежності України, прийнятим Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Сутність цього документа полягає в закріпленні трьох головних положень.

1. Проголошувалася незалежність України і створення самостійної Української держави з офіційною назвою "Україна".

2. Встановлювалося, що територія України є неподільною (єдиною) і недоторканною.

3. Закріплювалося, що (з моменту прийняття Акта) на території України діють виключно Конституція і закони України.

З огляду на проголошення незалежності України і створення самостійної Української держави необхідно було визначити долю державної території; державно-правових закладів; законодавчих нормативно-правових актів; міжнародних майнових прав і обов'язків України; громадянство. З цією метою 12 вересня 19-91 р. Верховна Рада прийняла Закон України "Про правонасшуп-ництво України". Він складається з дев'яти статей і містить такі основні положення.

З моменту проголошення незалежності України вищим органом державної влади в Україні є її Верховна Рада.

До прийняття нової Конституції України діяла Конституція УРСР. Закони УРСР та інші акти діють на території України, якщо вони не суперечать законам України, прийнятим після проголошення незалежності України.

Органи держави, сформовані на основі Конституції УРСР, діють до створення органів держави на основі нової Конституції України.

Державним кордоном України є її колишній кордон у складі СРСР станом на 16 липня 1990 р.

Україна підтверджує свої обов'язки за міжнародними договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності України, і є правонастуяницею прав та обов'язків за договорами СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки.

Україна дала згоду на обслуговування зовнішнього боргу СРСР станом на 16 липня 1990 р., у частині, визначеній державною угодою.

Україна не несе відповідальності за кредитними договорами СРСР, укладеними після 1 липня 1991 р. без згоди України.

Усі громадяни СРСР, які постійно проживали на момент проголошення незалежності України на її території, є громадянами України.

Виходячи з Декларації про державний суверенітет, Акта проголошення незалежності України, Верховна Рада 1 листопада 1991 р. прийняла Декларацію прав національностей України. Вона складається з невеличкої преамбули (вступу) і семи статей.

Стаття 1 — встановлює рівноправність усіх народів і націй України.

Стаття 2 - гарантує національностям збереження їх традиційного поселення.

Стаття 3 - надає всім народам і національним групам право вільного користування рідною мовою в усіх сферах життя.

Стаття 4 - встановлює, що будь-яка національність має право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати національні свята та відправляти традиційні обряди своїх народів.

Стаття 5 - закріплює, що пам'ятки історії та культури народів і національних груп на території України охороняються законом.

Стаття 6 — гарантує всім національностям право створювати свої культурні об'єднання.

Стаття 7 - встановлює, що національні культурні об'єднання, представники національних меншин мають право на вільні стосунки зі своєю історичною батьківщиною.

Отже, з вищевикладених нормативно-правових актів випливають головні положення, що потім стали конституційними і сутність яких вбачається в тому, що "... громадяни Республіки всіх національностей складають народ України". Вказується також, що "... народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці". Це означає, що виключно народ формує державну владу. Тільки народ має невід'ємне право визначати і змінювати форми та зміст свого державного життя, себто створити чи ліквідувати інститут президентства, ввести парламентаризм тощо.

Поряд з прийняттям цих нормативно-правових актів в Україні велася робота з підготовки Конституції незалежної України.

Основними віхами конституційного процесу в Україні після здобуття нею незалежності були: підготовка кількох нових проектів Конституції України; створення конституційних комісій та їхніх робочих груп, що протягом 1991-1996 рр. підготували й розглянули кілька проектів Конституцій України; укладення в червні 1995 р. Верховною Радою України і Президентом України Конституційного договору, який діяв до прийняття нової Конституції України, тощо. Необхідно також врахувати, що згідно із Законом України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року із 1 січня 2006 року до Конституції України були внесені зміни, які, головним чином стосувались конституційно-правового статусу Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України.

Отже, джерелами сучасного конституційного права України, під якими розуміють чинні нормативно-правові акти, що містять конституційно-правові принципи і норми, слід визнати:

а) Конституцію України - основне джерело конституційного права;

б) конституційні закони - закони, що вносять зміни й доповнення до Конституції України;

в) звичайні закони - нормативно-правові акти, що містять конституційно-правові принципи та норми;

г) чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, що містять конституційно-правові принципи та норми;

ґ) акти Конституційного Суду України;

д) акти Всеукраїнського та місцевих референдумів;

е) деякі постанови Верховної Ради України; є) певні нормативні акти Президента України;

ї) деякі нормативні постанови Кабінету Міністрів України; й) окремі акти представницьких органів місцевого самоврядування, скажімо, їхні регламенти.