Класифікація основних прав людини набуває практичного значення, зокрема, при розробленні, творенні конституції та інших законів будь-якої держави (в тому числі України), оскільки здатна сприяти забезпеченню повноти й обґрунтованості послідовності викладу таких прав у законодавстві, а також диференційованому визначенню юридичних засобів їх охорони та захисту.
Видова класифікація прав людини, котра відображена у назвах прийнятих 1966 р. Міжнародних пактів про соціальні, економічні і культурні права, а також про права громадянські та політичні, хоча й була на той час значним кроком уперед, зараз уже навряд чи видається взірцевою, з огляду на досягнення суспільної науки, і не завжди здатна задовольнити правореалізаційну та правозахисну практику. Зокрема, не можна не відзначити, що всі права людини є соціальними утому сенсі, що вони обумовлені соціумом, суспільством як за змістом, так і за засобами їх здійснення. Зважаючи на це, "несоціальних" прав людини (особи) існувати не може. Стосовно ж так званих "громадянських" прав, то таке поняття (як і сам термін) природним чином асоціюється із правами саме громадян, тобто не всіх, не будь-яких людей, а лише юридичне визнаних громадян тієї чи іншої держави. Тому зазначене поняття не є тотожним із поняттям "особистих" (точніше, особистісних або ж особових) прав людини.
Класифікувати права людини слід насамперед за змістом (характером) людських потреб, що цими правами забезпечуються. Тоді класифікація останніх матиме такий вигляд:
o фізичні (життєві) права - це можливості людини, необхідні для її фізичного існування, для задоволення її біологічних, матеріальних потреб (зокрема, права на життя, фізичну недоторканність, безпечне довкілля, житло, соціальний захист);
o особистісні права - це можливості збереження, розвитку й захисту морально-психологічної індивідуальності людини, її світогляду та духовності (зокрема, права: на ім'я, честь та гідність, свободу думки і слова);
o культурні (гуманітарні) права - можливості збереження та розвитку етнічно-національної самобутності, доступу до знань та інших духовних здобутків людства, до їх засвоєння, використання та участі у подальшому примноженні (зокрема, права на освіту, користування надбаннями культури і мистецтва, наукову, технічну і художню творчість, авторські права);
o економічні права - це можливості людини реалізовувати свої здібності, здобувати своєю працею засоби для існування, беручи участь у виробництві, розподілі й наданні матеріальних чи інших благ (зокрема, права на здобуття професії, вибір і здійснення трудової або іншої діяльності, сприятливі умови та справедливу оплату праці);
o політичні права - можливості людини брати участь у суспільному (державному й громадському) житті, впливати на діяльність різноманітних державних органів, а також громадських об'єднань, насамперед, політичного спрямування (зокрема, права на юридичну правосуб'єктність, участь у формуванні представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування, у створенні та діяльності громадських об'єднань).
Нині широко визнаним є принцип єдності й взаємозалежності усіх груп основних прав людей. Однак було б хибним твердження про те, що всі ці групи є цілком рівноцінними за значенням для існування і розвитку людини. Тому й послідовність викладу різних прав людини не повинна бути довільною,"випадковою": вона має так чи так враховувати певну нерівнозначність їх для людини та відображати її.
Окрім наведеної, як здається, основної - класифікації, всі права людини можуть поділятися на певні види й за іншими критеріями, а саме:
o за значенням для їх носія - основні (безумовно необхідні для його існування та розвитку) і неосновні (які не є життєво необхідними);
o за способом здійснення - активні (свобода "для", тобто для вчинення активних дій) і пасивні (свобода "від", тобто від втручання, перешкоджання з боку інших суб'єктів);
o за суб'єктним складом здійснення - індивідуальні (здійснюються переважно одноособове, наприклад, право на свободу вираження переконань, на виховання своєї дитини) і колективні (можуть бути реалізовані лише спільними діями групи носіїв права, наприклад, право на утворення громадських об'єднань, проведення мітингів, демонстрацій);
o за історичною послідовністю виникнення і визнання - права першого покоління ("громадянські", тобто здебільшого фізичні, особистісні й політичні), другого покоління (здебільшого економічні, соціальні та культурні) і третього покоління (так звані солідаристські, тобто здебільшого колективні права людини або права колективних суб'єктів, зокрема, спільнот).
Така інструменталізація законодавства включає, по-перше, пізнання об'єктивно існуючих можливостей для існування та розвитку усіх людей (а також їхніх об'єднань і спільнот), а по-друге, "наділення" законодавства у процесі його інтерпретації таким смислом, аби воно могло слугувати засобом, важелем здійснення цих можливостей, тобто "інструментом" використання відповідних прав, а тим самим - і задоволення певних потреб. Йдеться, таким чином, про своєрідне дослідження функціонального зв'язку між право-реалізащйною діяльністю (причина) і можливістю задоволення певних потреб (наслідок).
У цьому й вбачається конкретно-історична зумовленість смислотворчої інтерпретації юридичних норм, які закріплюють права людини та засоби їх реалізації. Розглядувана інтерпретація, особливо ж її офіційно-нормативний різновид, за необхідності включає і гносеологічну складову, а отже дозволяє застосовувати до такої інтерпретації категорію об'єктивної істини.
Межі (обмеження) прав людини - це сукупність усіх явищ, які окреслюють зміст та обсяг прав людини. До складу цих явищ можуть входити, зокрема, юридичні норми, встановлені міжнародним чи національним правом. У такому разі певні обмеження (межі) прав людини є наслідком нормо-творчої діяльності відповідно міжнародних чи державних органів.
Окремо слід розглянути поняття обмежування прав людини. Визначаючи останнє поняття, можна сформулювати положення про те, що обмежування здійснення прав людини - це діяльність владних суб'єктів, насамперед, компетентних державних органів, по встановленню меж (обмежень) щодо здійснення прав людини.
Отже, межі (обмеження) прав людини та обмежування здійснення прав людини - це явища (і, відповідно, поняття) нетотожні.
Боротьба за права людини (яка може вважатися головною рушійною силою і сутністю усієї історії людства) нині виражається у боротьбі саме за межі таких прав, насамперед за юридичне закріплення та юридичну інтерпретацію цих меж. Класифікація останніх дозволяє виявити особливості соціальних та інших факторів, від яких безпосередньо залежить правореалізаційна діяльність людини. Використовуючи різноманітні критерії, можна виділити такі різновиди меж прав людини:
o залежно від онтологічної сутності явища, яке обмежує права людини - природні (біологічні, фізіологічні, екологічні) та соціальні (економічні, політичні, духовно-ідеологічні, спеціально-соціальні, наприклад, права і свободи інших людей);
o за наявністю чи відсутністю залежності від волі суб'єкта - абсолютно об'єктивні (скажімо, певні явища природи), відносно об'єктивні (наприклад, законодавчі обмеження), суб'єктивно-об'єктивні (фізичні потреби людини), суб'єктивні (свідомі самообмеження суб'єкта);
o залежно від ступеня соціальної обґрунтованості - цілком підставні, в основному підставні і недостатньо підставні;
o залежно від політико-юридичного статусу правообмежуючого суб'єкта - державні (міжнародні: всесвітні, регіональні; міждержавні і внутрішньодержавні) й недержавні, тобто громадські (з аналогічними "підвидами ");
o за обсягом прав людини, стосовно яких установлено певні межі, - загальні (що стосуються усіх прав), спеціальні (поширюються на певну групу прав) і виключні (розраховані тільки на одне право);
o залежно від "стосунків" із законодавством або іншими юридичними джерелами - легальні (законні), позалегальні (юридично-нейтральні, "іррелевантні"), антилегальні (протизаконні);
o за видовою належністю державного органу, яким здійснено правообмеження, - законодавчі, президентські, управлінські (адміністративні), судові;
o залежно від регулятивної природи юридичного акта, котрим встановлено розглядувані межі: нормативні й казуальні;
o залежно від юридичної сили нормативного акта, в якому визначено межі прав, - законні (зокрема, конституційні) і підзаконні (з їх наступним відповідним поділом);
o за характером тривалості (чинності) у часі - постійні та тимчасові (зокрема, надзвичайні);
o за колом осіб, чиї права обмежено, - спільні, особливі, індивідуальні;
o залежно від стадії юридичного регулювання, на якій відбулося право-обмеження, - правотворчі, правозастосувальні, правореалізаційні;
o за ступенем змістовної визначеності - повністю визначені (формальні), відносно визначені (зокрема, оціночні);
o залежно від характеру логіко-гносеологічної операції, якою опосередковувалося визначення меж, - тлумачні, конкретизаційиі, деталізаційні.
5.4. Міжнародні стандарти прав і свобод людини та їх національна імплементація
Розділ 6. Особисті права і свободи
6.1. Право на повагу до гідності людини
6.2. Свобода думки і слова
6.3. Свобода світогляду і віросповідання
6.4. Мовні права
6.5. Право на захист від втручання в особисте та сімейне життя
6.6. Право на недоторканність житла та іншого володіння і право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції
Розділ 7. Політичні права та свободи