Сучасне міжнародне право - Пронюк Н.В. - 4. Принципи, що стосуються підтримання міжнародного миру і безпеки.

Ці принципи в певній мірі ґрунтуються на цілях, які ставить веред собою ООН і які закріплені в ст. 1 Статуту ООН. До них можна віднести такі принципи:

Принцип не застосування сили або погрози силою

Проблема співвідношення сили і права є однією з основних для будь-якої правової системи. У національних системах легальне застосування сили централізоване, монополізовано державою. У міжнародному житті через відсутність наддержавної влади сила знаходиться в розпорядженні самих суб'єктів. У таких умовах єдиний вихід - установлення правових рамок застосування сили.

Ф. де Вітторіо, Б. Айала і Г. Гроцій вважали, що війна може використовуватися лише в порядку самооборони як крайній засіб захисту права. Однак держави не були готові до прийняття цього положення, своїм суверенним правом вони вважали необмежене право на війну. Такий підхід, звісно, несумісний з міжнародним правом.

Паризький пакт про відмову від війни як знаряддя національної політики став важливим кроком у становленні принципу незастосування сили як звичаєвої норми загального міжнародного права. Однак це не застерегло від Другої світової війни і згодом Статутом ООН було заборонено застосування не тільки збройної сили, але і сили взагалі. Більш того, заборонена навіть будь-яка погроза силою, що є несумісним з цілями ООН. Статут ООН передбачає можливість застосування сили лише в двох випадках. По-перше, за рішенням Ради Безпеки у випадку погрози миру, будь-якого порушення миру актом агресії. По-друге, у порядку нападу доти, поки Рада Безпеки не прийме необхідних заходів для підтримання міжнародного миру і безпеки.

Особливої уваги заслуговує Декларація Генеральна Асамблея ООН про посилення ефективності принципу відмови від сили чи погрози її застосування в міжнародних відносинах 1987 р. Для з'ясування змісту цього принципу необхідно насамперед усвідомити поняття сили. Воно включає агресивну війну, що розглядається як злочин проти миру, злочин дуже небезпечний, оскільки у міжнародному праві заборонена пропаганда агресивної війни.

Відповідно до прийнятого ГА ООН у 1974 р. визначення агресії - це застосування збройної сили державою проти суверенітету, території чи недоторканності політичної незалежності іншої держави. Отже, маються на увазі досить широкомасштабні воєнні дії, здатні поставити під погрозу суверенітет, територіальну недоторканність держави.

До другої групи актів агресії віднесені застосування будь-якої зброї однією державою проти території іншої держави, навіть якщо воно не супроводжується вторгненням збройних сил. Третю групу утворюють акти нападу збройних сил однієї держави на збройні сили іншої.

До четвертої групи віднесені випадки застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться за згодою з країною перебування на її території в порушення умов, передбачених угодою. Сюди ж віднесені випадки продовження перебування таких збройних сил на території іноземної держави після припинення дії угоди про їхнє перебування. Це ж стосується і дій іноземних збройних сил, що виходять за рамки таких угод.

До п'ятої групи віднесені дії держави, що дозволяє, щоб надана їм у розпорядження іншої держави територія використовувалася останньою для здійснення актів агресії проти третьої держави. Отже, неприйняття державою необхідних заходів щодо запобігання використання її на території з метою здійснення агресії проти третьої держави прирівнюється до агресії. До шостої групи належать засилання державою збройних банд, груп, а також регулярних чи сил найманців на територію іншої держави з метою застосування збройної сили.

Агресія являє собою злочинне зазіхання на інтереси не тільки держави-жертви, але і міжнародного співтовариства в цілому, оскільки ставить під загрозу загальний мир і безпеку. Тому зобов'язання не вчиняти актів агресії відноситься до категорії зобов'язань відносно міжнародного співтовариства в цілому.

Аналіз міжнародних нормі практики дає підстави вважати, що силою розуміється, насамперед, збройна сила. Використання інших засобів - економічних, політичних, може бути кваліфіковано як застосування сили в плані розглянутого принципу, якщо за своїм впливом і результатам вони подібні військовим заходам. Про це, зокрема, свідчить заборона репресалій, пов'язаних із застосуванням сили.

Існує можливість застосування і військової сили як контрзахід у випадку акту агресії, не сягаючого рівня "збройного нападу ", що відповідно до Статуту ООН надає право на самооборону. Він передбачає право не тільки на індивідуальну, але і на колективну самооборону. Рішення про колективну самооборону приймається державою, на яку здійснено напад. Без ЇЇ прохання треті держави не вправі вживати заходів у порядку колективної самооборони.

Принцип незастосування сили особливо обумовлює неприпустимість насильницьких дій, що позбавляють народи, які борються за звільнення від колоніального гніту, їхнього права на незалежність. У таких випадках народи вправі використовувати силу, а також просити й отримувати підтримку з боку держав відповідно до цілей і принципів Статуту ООН, у тому числі у відповідності до принципу незастосування сили.

Принцип незастосування сили передбачає санкцію у випадку набуття території в результаті застосування сили чи її погрози. "Ніякі територіальні придбання, що є результатом сили чи погрози її застосування, неповинні визнаватися законними". Разом з тим обумовлюється, що ця норма не має зворотної сили. Вона не відноситься до будь-якої міжнародної угоди, укладеної до прийняття Статуту ООН.

Отже, принцип незастосування сили чи погрози силою зобов'язує утримуватися:

1) від погрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави;

2) від спонукання, заохочування інших держав та сприяння їм у застосуванні сили або погрозою силою;

3) від організації, підбурювання, пособництва або участі в напіввійськових, терористичних чи підривних діях;

4) від збройних втручань і всіх інших форм втручання або спроб погрози, спрямованих проти правосуб'єктності держави або проти її політичних, економічних і культурних основ;

5) від пропаганди війни чи агресивних війн.

Принцип мирного вирішення спорів покликаний забезпечити мирне співіснування держав, тому відноситься до норм, що лежать в основі міжнародного співтовариства.

Уперше він був зафіксований у Гаазьких конвенціях 1899 і 1907 рр. Відповідно до Статуту ООН Декларація про принципи міжнародного права 1970р. сформулювала принцип у такий спосіб: "Кожна держава розв'язує свої міжнародні суперечки з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку, справедливість".

З наведеного формулювання видно, що принцип зобов'язує кожну державу вирішувати будь-які міжнародні суперечки мирними засобами. У ст. 33 Статуту ООН зазначений перелік засобів, пов'язаних з мирним розв'язанням спорів. Це передбачено здійснювати "шляхом переговорів, спостережень, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів чи угод або іншими мирними засобами на свій вибір".

Сторони суперечки не вправі відмовитися від мирного врегулювання і не можуть виключити з-під дії принципу жодної суперечки. Мова, зрозуміло, йде тільки про міжнародні, точніше міждержавні суперечки. Принцип не поширюється на суперечки, що стосуються справ, що входять, власне кажучи, до внутрішньої компетенції будь-якої держави (принцип невтручання у внутрішні справи держав).

Принцип територіальної цілісності держав означає заборону насильницького захоплення держав або заборони зміни приналежності території іноземних держав, протиправного використання цих територій або завдання їм значних збитків.

Територія є матеріальною основою держави, необхідною умовою її існування. Тому держави приділяють особливу увагу забезпеченню її цілісності. Статут Ліги Націй зобов'язував поважати і зберігати від всякого зовнішнього нападу територіальну цілісність держав-членів (ст. 10). Статут ООН зобов'язує утримуватися від застосування сили чи її погрози проти територіальної недоторканності держав (п. 4 ст. 2).

Зміст принципу представлений у дуже широкій формі. Заборонені не тільки застосування силових заходів чи погроза силою, але й інші, у тому числі невоєнні, форми тиску. Мова йде саме про недоторканність території. Підкреслюється також, що територія держави не повинна бути об'єктом військової окупації, що стала результатом застосування сили, порушуючи Статут ООН та інші міжнародно-правові документи.

Принцип непорушності кордонів означає, що держави зобов'язані розглядати непорушними, недоторканими всі кордони всіх держав і повинні утримуватися у сучасних міжнародних відносинах, і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони. Держави також повинні утримуватися від захоплення або узурпації території певних держав або їх частини.

Цей принцип доповнює принцип територіальної цілісності. Його значення визначається тим, що повага існуючих кордонів — необхідна умова мирних відносин між державами та іншими суб'єктами.

У Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. зміст принципу непорушності кордонів викладається в розділі про принцип незастосування сили таким чином: "Кожна держава зобов'язана утримуватися від застосування сили чи її погрози з метою порушення існуючих кордонів іншої держави як засобу розв'язання міжнародних суперечок, у тому числі територіальних суперечок і питань, що стосуються державних кордонів".

Отже, заборона обмежується порушенням кордонів шляхом застосування сили чи погрози її застосування. Від держав не вимагається взаємного визнання кордонів і відмови від територіальних претензій. Швидше відповідні претензії резюмуються, оскільки говориться про несилове розв'язання спорів, таким чином, питання вирішується в рамках принципу незастосування сили.