Теорія права і держави - Скакун О.Ф. - 3. Суверенітет держави

Суверенітет держави - її політико-юридична властивість, що виражається у верховенстві її на своїй території (внутрішній суверенітет) і незалежності у міжнародних відносинах (зовнішній суверенітет)'2. Суверенітет держави є первинним щодо державної влади: він і є "право на владу", означає особливу якість влади. Держави виступають як територіально-політичні організації, що встановлюють межі свого владарювання саме завдяки суверенітету.

Основні ознаки суверенітету держави:

o єдність - наявність однієї суверенної влади, здійснюваної системою органів держави;

o неподільність - держава зосереджує всю повноту суверенітету і не ділить його, а лише згідно з законом делегує свої суверенні права органам місцевого самоврядування в унітарній державі; суб'єктам федерації й органам місцевого самоврядування у федеративній державі; міжнародним організаціям тощо;

o невідчужуваність - неможливість довільного відчуження легітимної і легалізованої влади, оскільки суверенітет виступає як елемент правоздатності держави, передумова повноважень держави. А правоздатність розділити не можна, можна тільки розділити права, передати повноваження. Отже, суверенітет не може бути відчужений, передаються повноваження, а не суверенітет.

У Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 викладено такі ознаки державного суверенітету України: верховенство, самостійність, повнота, неподільність, незалежність, рівноправність.

Суверенітет держави є основним принципом міжнародного права. Він дістав своє вираження у Статуті ООН та інших міжнародно-правових документах.

Суверенітет держави конкретизується в системі її суверенних прав (внутрішніх і зовнішніх), що здійснюються державними органами та інститутами: право видавати закони; право формувати державні органи; право визначати свою символіку (герб, гімн, прапор); право мати власну грошову одиницю; право встановлювати і стягувати податки; право укладати міжнародні договори; право призначати своїх представників в інші держави (дипломатів, консулів) і міжнародні організації; право вступати в міждержавні союзи; право оголошувати війну і укладати мир та ін.

У наші дні притаманне державі верховенство її влади на своїй території і незалежність у міжнародних відносинах усе більше обмежуються міжнародним правом. Обмеження суверенітету пов'язане з формуванням транснаціональних об'єднань, непідконтрольних державі; утворенням міжнародних і міждержавних об'єднань; активізацією діяльності міжнародних урядових і неурядових організацій та інститутів. Нових особливостей суверенітету надає децентралізація усередині держави у зв'язку з розширенням прав її регіонів. Обмеженням свободи дій держави юридична заборона застосування сили проти інших держав, за винятком самооборони чи уповноваження з боку Ради Безпеки ООН (органу, що несе головну відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки); юридичний обов'язок виконувати укладені нею договори.

Суверенітет держав, що стали членами міжнародних організацій, добровільно обмежується {делегуються повноваження) в інтересах досягнення ними світових економічних і гуманітарних цілей. Так, члени Європейського Союзу уклали між собою договір, відповідно до якого велика частина їх економічного життя підлягає керівництву Союзу. Окрім того, Європейський Союз має свою правову систему, власну систему права і свій власний суд, який виходить із принципу - у разі виникнення суперечностей між законами союзу і законами держави-члена пріоритет належить законам союзу. Незважаючи на ці обмеження, члени Європейського Союзу залишаються суверенними державами'3. Саме внутрішній суверенітет надає сучасним державам визначеність.

Україна бере участь у Раді Європи, ОБСЄ, СНД, органи яких проводять координуючу діяльність, що не обмежує її суверенітет.

Утвердження в національному і міжнародному праві принципу поваги і додержання прав людини з другої половини XX ст. істотно послабило непорушні позиції суверенної рівності і невтручання у внутрішні справи держав. У межах, установлених Статутом ООН, стала застосовуватися збройна сила проти держави, що допускає або здійснює порушення прав людини (так звана гуманітарна інтервенція).

Звідси випливає, що не можна прирівнювати європейське громадянство до національного. Доцільніше говорити про "належність до ЄС", а не про європейське громадянство.