Цивільне право України - Харитонов Є.О. - 2.1. Суб'єкти цивільних правовідносин

2.1. Суб'єкти цивільних правовідносин

Суб'єктами цивільного правовідношення є його учасники. Згідно зі ст. 2 ЦК ними можуть бути люди (фізичні особи), організації (юридичні особи), держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (соціально-публічні утворення). Фізичні та юридичні особи іменуються також "особами". Соціально-публічні утворення можуть бути суб'єктами цивільного права, учасниками цивільних відносин, але "особами" відповідно до концепції ЦК вони не є.

У кожному правовідношенні беруть участь не менше 2 суб'єктів. В іншому разі відсутні цивільні відносини як відносини між особами, а отже, не може бути і правовідношення.

Учасники правовідношення можуть мати права, і тоді вони називаються "уповноваженими" (іноді - "управоможеними") суб'єктами (у зобов'язаннях їх іменують також "кредиторами"). Наприклад, власник майна є уповноваженою особою, оскільки вже, власне, право власності як юридична категорія може бути визначене як сукупність цивільних прав певної особи з володіння, користування, розпорядження, управління тощо цим майном.

Учасники правовідношення, на яких покладено обов'язки, називаються "зобов'язаними суб'єктами" (у зобов'язаннях вони мають назву "боржники" або "дебітори"). Наприклад той, що заподіяв шкоду, завжди є зобов'язаною особою, оскільки зміст зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, становлять право потерпілого на її відшкодування і обов'язок порушника відшкодувати заподіяну шкоду.

У більшості випадків учасники цивільних правовідносин одночасно мають і права, і обов'язки, тобто виступають одночасно і як зобов'язані, і як уповноважені суб'єкти. Наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати продану річ, але має право на отримання її вартості. Покупець, у свою чергу, має право вимагати передачі йому купленої речі, але зобов'язаний сплатити її ціну.

Як уповноваженою, так і зобов'язаною стороною може бути один або декілька суб'єктів.

У ЦК розрізняються два види суб'єктів цивільних відносин: особи приватного права і особи публічного права. На відміну від фізичних та юридичних осіб, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо у ЦК не іменуються "особами", хоча і визнаються учасниками цивільних відносин. Це пов'язане з тим, що вони є суб'єктами не приватного (цивільного), а публічного права. Участь у цивільних відносинах для них не є головним призначенням, а лише зумовлена певною ситуацією.

Отже, суб'єктами приватного (цивільного) права - учасниками цивільних правовідносин можуть бути: 1) фізичні особи - громадяни України, іноземці і особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими і особистими немайновими правами за винятками, встановленими у законі; 2) юридичні особи - вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними інвестиціями тощо; 3) суб'єкти публічного права - держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші соціально-публічні утворення.

Необхідною умовою участі особи у цивільних правовідносинах є наявність у неї цивільної правосуб'єктності, тобто соціально-правової можливості (здатності) бути учасником цивільних відносин.

Цивільну правосуб'єктність звичайно визначають як соціально-правову можливість (здатність) суб'єкта бути учасником цивільних правовідносин.

Правосуб'єктність є природним правом фізичної особи. Тому з точки зору приватного (цивільного) права вона є правовою можливістю. Але з іншого боку вона не може бути реалізована поза суспільством (соціумом) і тому визнається соціальною можливістю.

Отже, природними передумовами правосуб'єктності є сукупність правил та норм природного права. її соціальними передумовами є існування суспільства. Юридичними передумовами правосуб'єктності є норми цивільного законодавства. Формально-юридичними передумовами - норми, закріплені в актах цивільного законодавства.

Елементами правосуб'єктності є правоздатність та дієздатність.

Цивільна правоздатність - це здатність суб'єкта мати цивільні права і обов'язки.

У ЦК загальне визначення правоздатності відсутнє, однак містяться окремі визначення правоздатності фізичних (ст. 25) і юридичних (ст. 91) осіб які фактично тотожні.

Цивільна дієздатність - це здатність суб'єкта своїми діями набувати для себе цивільні права і створювати цивільні обов'язки.

Поняття дієздатності фізичної особи охоплює її можливості здійснювати широке коло дій з юридичними наслідками.

До складу дієздатності фізичної особи належать:

1) правочиноздатність - здатність здійснювати правомірні дії, спрямовані на встановлення цивільних прав та обов'язків;

2) деліктоздатність - здатність нести відповідальність за вчинене цивільне правопорушення;

3) трансдієздатність - здатність бути представником та тим, кого представляють, тобто здатність своїми діями створювати для інших суб'єктів права і обов'язки та здатність приймати на себе права і обов'язки, що виникають внаслідок дій інших осіб;

4) бізнесдієздатність - здатність займатися підприємницькою діяльністю;

5) тестаментоздатність - здатність особи складати заповіт і бути спадкоємцем;

6) сімейна дієздатність - здатність виступати самостійним учасником сімейних відносин та вчиняти у цій сфері дії з правовими наслідками.

Що стосується юридичної особи, то оскільки її правосуб'єктність охоплює і правоздатність, і дієздатність, стосовно неї можна вести мову про різні види правосуб'єктності (диференціацію правосуб'єктності). Правосуб'єктність у таких випадках доцільно позначати скорочено - "здатність", маючи на увазі здатність юридичної особи бути суб'єктом певних цивільних відносин.

Відповідно, можна розрізняти такі види правосуб'єктності юридичної особи: 1) правочиноздатність; 2) деліктоздатність; 3) трансдієздатність; 4) бізнесдієздатність.

Порівнюючи види дієздатності фізичних осіб і правосуб'єктності юридичних осіб, у відмінностях між ними проявляється різниця між загальним цивільно-правовим статусом фізичної і юридичної особи, що знайшло відображення у правилі ст. 91 ЦК, відповідно до якої юридична особа може мати такі ж права і обов'язки, як і особа фізична, за винятком тих, передумовою володіння якими є природні властивості людини. Здатність спадкувати і бути учасником сімейних відносин якраз і є проявом таких природних властивостей людини.

Стосовно суб'єктів публічного права також недоцільно розрізняти 'їхню правоздатність чи дієздатність, оскільки ці поняття тут виступають як єдине ціле, а отже, йдеться про цивільну правосуб'єктність зазначених суб'єктів.

Конкретний склад учасників цивільного правового відношення не є постійним і може змінюватися внаслідок правонаступництва.

2.2. Об'єкти цивільних правовідносин

Визначення об'єкту як одного з елементів структури правовідносин є дискусійним.

Іноді об'єктом правового відношення визначають те благо, на яке спрямовані суб'єктивне право та відповідний йому обов'язок з метою задоволення інтересу уповноваженої особи. В інших випадках зазначається, що об'єктом правовідносин є те фактичне відношення, на яке спричиняє вплив правове відношення. Дехто з правознавців вважає, що існують правовідносини, котрі не мають визначеного, певного об'єкту. На цій підставі робиться висновок, що об'єкт не є обов'язковим елементом структури правового відношення, хоча й має значення для виникнення і розвитку багатьох правових відносин та їх структури.

Найбільш точним під об'єктом правового відношення здається розуміти все те, з приводу чого ці відносини виникають. Тобто, це ті матеріальні та нематеріальні блага - явища та предмети навколишнього світу, що мають здатність задовольняти інтереси учасників правових відносин. Саме завдяки об'єкту правових відносин вони прив'язуються до системи реальних, життєвих відносин, до матеріальних та духовних цінностей суспільства.

Питання про об'єкт має неоднакове значення в різних правовідносинах. У тих правовідносинах, де головним є юридичний обов'язок активного характеру (правовідносини активного типу), питання про об'єкт у багатьох випадках не має самостійного значення. Наприклад, у цивільно-правових зобов'язаннях об'єктом є результат дій зобов'язаної особи, котрий є невід'ємним від самої поведінки. Таким чином, питання про об'єкт співпадає з питанням про матеріальний зміст правових відносин - з характеристикою тієї фактичної поведінки, котра формується шляхом виконання юридичного обов'язку.

Особливого значення це питання набуває у тих правовідносинах, де об'єктом є таке матеріальне або нематеріальне благо, котре можна відокремити від поведінки. Загалом це - зв'язки пасивного типу, тобто такі, в яких суб'єктивне право (право на "свої" активні дії) має головне значення. У цих випадках визначення об'єкту правовідносин відіграє істотну роль, оскільки від цього залежить встановлення законом правового режиму зазначених прав, визначення особливостей їхнього захисту тощо.

З наведених міркувань об'єкт цивільного правового відношення не треба тлумачити лише як поведінку його учасників. Такий підхід звужує характеристику цього елементу правовідношення, загострює увагу тільки на предметі впливу правових норм. Тому вірнішим є визначення об'єкта через ті блага, які являють інтерес для суб'єктів цивільного права, котрі вступають заради цих благ у певні цивільні відносини.

Отже, об'єктом цивільного правовідношення є те матеріальне або нематеріальне благо, з приводу якого правовідношення виникає.

Об'єктами цивільних правовідносин можуть бути речі, дії (в тому числі послуги), результати дій, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, особисті немайнові блага тощо.

Речі, у тому числі гроші і цінні папери, а також майнові права в сукупності називають "майном". Продукти творчої діяльності в сукупності з особистими немайновими правами іноді іменують також "ідеальними благами".

Детальніше мова про суб'єкти та об'єкти цивільних правовідносин піде у відповідних главах підручника.