Цивільне право України - Харитонов Є.О. - 8.4. Правочини з дефектами змісту та порядку укладення

Правочин, укладений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою його стороною, є оспорюваним. Особа, яку представляють, отримує право на позов про визнання правочину недійсним, оскільки дії вчиняються не в її інтересах, що суперечить самій суті представництва (ст. 237 ЦК).

Умовами задоволення такого позову є: 1) укладення правочину через представника; 2) існування відносин добровільного представництва; 3) наявність зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною правочину. При цьому не має значення, чи переслідували учасники змови або одна з них корисливу мету, чи ні; 4) представник однієї сторони і друга сторона правочину діяли на шкоду довірителю.

Основним наслідком такого правочину є двостороння реституція. Додатковими наслідками є те, що довіритель має право вимагати від свого представника і другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, завданих йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними (ст.ст. 22, 23 ЦК).

Правочин" який порушує публічний порядок, є нікчемним, тобто недійсним внаслідок безпосередньої вказівки закону незалежно від наявності позову з боку його учасників чи інших осіб.

Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Стаття 228 ЦК безпосередньо не вказує на вину як кваліфікуючу ознаку такого правочину. Проте з формулювання, яке вона містить: "правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення..." можна зробити висновок, що вина має враховуватися. Вона виявляється у намірі порушити публічний порядок з боку осіб, які вчиняють такий правочин. При цьому немає значення, чи такий намір був у однієї сторони правочину, чи він мав місце у обох чи більше учасників договору. Суд, приймаючи рішення у такій справі, зобов'язаний вказати, в чому конкретно проявлялася спрямованість правочину на порушення публічного порядку.

Варто звернути увагу на зміну в підходах до вирішення питання про наслідки визнання такого правочину недійсним. Якщо ст. 49 ЦК 1963 р. передбачала стягнення отриманого за "антисоціальним" правочином у доход держави або односторонню реституцію для невинної сторони, то тепер наслідки правочину, який визнаний недійсним внаслідок порушення публічного порядку, визначаються загальними правилами (ст. 216 ЦК).

Ознаками фіктивного правочину (ч. 1 ст. 234 ЦК) є: 1) наявність зовнішньої форми правочину, що фіксує удавані наміри сторін; 2) відсутність у сторін дійсного наміру створити наслідки, які обумовлювалися у цьому правочині. Тобто, має місце лише імітація правочину. У діях сторін, що імітують правочин, відсутня головна ознака правочину - спрямованість на встановлення, припинення або іншу видозміну цивільних правовідносин. Фіктивний правочин може бути укладений у протизаконних цілях (наприклад, фіктивне дарування майна - без наміру передати право власності іншій особі, але з метою приховати його від кредиторів) або без таких цілей. При цьому намір сторін зовнішньо завжди є законним, оскільки вони у будь-якому разі декларують бажання правомірних наслідків.

Фіктивний правочин є нікчемним, оскільки особи, що вчиняють його, не мають на увазі і не бажають настання правових наслідків, які могли б виникнути внаслідок вчинення правочину такого типу.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Оскільки сторони ніяких дій щодо здійснення фіктивного правочину не вчиняли, суд, як правило, у таких випадках виносить рішення тільки про визнання такого правочину недійсним без застосування інших наслідків. Проте якщо діями сторін правочину завдано матеріальної або моральної шкоди, вона підлягає відшкодуванню за правилами ст.ст. 22, 23, 216 ЦК.

Удавані правочини вчиняються з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді мали на увазі (ч. 1 ст. 235 ЦК). Тут завжди має місце укладення 2 правочинів: 1) реального правочину, вчиненого з метою створити певні юридичні наслідки; 2) правочину, вчиненого для приховання реального правочину. Сторони, здійснюючи удаваний правочин, маскують іншу юридичну дію, мету, яку вони мали насправді на увазі (наприклад, правочин з видачі генеральної довіреності на автомобіль з правом його продажу може приховувати правочин купівлі-продажу цього автомобіля).

Удаваний правочин завжди нікчемний і сам по собі жодних юридичних наслідків не створює.

Реальний (прихований) правочин може бути дійсним або недійсним. Якщо правочин, який сторони насправді вчинили, відповідає вимогам закону, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який вони мали на увазі. Якщо правочин, який сторони насправді вчинили, суперечить законодавству, суд виносить рішення про визнання недійсним цього правочину із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності правочинів такого типу (ст. 216 ЦК).

Правочини, які можуть вчинятися лише з дозволу органів опіки та піклування: опікун, зокрема, не має права без дозволу органу опіки та піклування - відмовлятися від майнових прав підопічного; видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; укладати договори щодо іншого цінного майна. Піклувальник має право дати згоду на вчинення таких правочинів лише з дозволу органу опіки та піклування (ст. 71 ЦК).

Якщо один зі вказаних вище правочинів буде укладений без дозволу органу опіки та піклування, він вважається нікчемним, після чого настає двостороння реституція.

На вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування. Отже, для дійсності правочину необхідні такі умови: 1) відповідність правочину інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування; 2) звернення заінтересованої особи до суду з позовом про визнання правочину дійсним; 3) рішення суду про визнання правочину дійсним. Заінтересованою особою може бути опікун, який уклав правочин за недієздатну особу; піклувальник, який дав згоду на укладення правочину; неповнолітня або обмежена у дієздатності особа; третя особа, з якою укладено правочин без дозволу органу опіки та піклування.