Цивільне право України - Харитонов Є.О. - Глава 23. Категорія договору в цивільному праві

1. Поняття договору

Незважаючи на те значення, яке має цивільно-правовий договір в економічній сфері, ні ЦК 1922 р., ні ЦК 1963 р., ні, навіть, ЦК 2003 р. не дають його визначення та достатньо детальної характеристики. Законодавець лише обмежився вказівкою на деякі характерні ознаки договору. Так, ст. 626 ЦК 2003 р. визначає договір як домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Проте слід враховувати, що договір може розглядатися як багатозначне явище: як підстава виникнення правовідношення; як саме правовідношення, що виникло з цієї підстави; як форма, яку відповідне правовідношення приймає.

При цьому найбільш важливим значенням терміна "договір" є якраз розуміння його як підстави виникнення правовідношення (цивільних прав і обов'язків). Саме такий підхід дозволяє визначити суть, значення і характерні риси договору. Тому найбільш вдалим здається визначення договору як домовленості 2 або кількох суб'єктів цивільного права, спрямованої на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних правовідносин.

Звідси випливає, що характерними рисами договору як юридичного факту є те, що в ньому виражається взаємна, така, що співпадає, воля сторін, а також те, що він є узгодженими діями суб'єктів, спрямованими на досягнення певних цивільно-правових наслідків: встановлення, зміну, припинення цивільних правовідносин.

За своєю правовою природою будь-який цивільно-правовий договір є правочином. Категорії "правочин" і "договір" співвідносяться між собою як загальне і часткове: кожний договір є правочином, але не кожний правочин є договором. Договорами є лише дво- чи багатосторонні правочини, тоді як правочином можуть бути також і дії однієї особи, спрямовані на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків (односторонні правочини). Отже, на договори поширюються загальні положення щодо правочинів, встановлені главою 16 ЦК.

Слід зазначити, що поняття "договір" використовується також в інших галузях законодавства (наприклад, трудовий договір, адміністративний договір тощо). Проте там договір є категорією відповідної галузі права з відповідними особливостями визначення та правового регулювання.

До деяких з таких договірних відносин цивільно-правові норми можуть застосовуватися за умови, що це прямо передбачено законодавством.

Суть, а також значення цивільно-правового договору найяскравіше виявляються в функціях, що ним Виконуються.

До функцій цивільно-правового договору належать: регулятивна, ініціативна, програмно-координаційна, інформаційна, гарантійна, захисна.

Регулятивна функція договору зумовлена зростанням його значення як джерела (форми) регулювання цивільних відносин. Вона означає, що договір розцінюється як форма цивільного законодавства. Він може встановлювати права й обов'язки не лише учасників конкретних відносин, але й інших осіб, котрі вступають у відносини з учасниками цього договору.

Ініціативна функція Договору Полягає в тому, що він є актом вияву ініціативи і реалізації диспозитивності сторін.

Програмно-координаційна функція означає, що договір є своєрідною програмою поведінки його учасників і засобом координації цієї поведінки.

Інформаційна функція виявляється В тому, що договір містить певну інформацію про права і обов'язки сторін.

Гарантійна функція зводиться до залучення з метою стимулювання належного виконання договору системи забезпечувальних засобів, які також отримують договірну форму.

Захисна функція полягає в застосуванні механізму захисту порушених прав шляхом примусу до виконання зобов'язання в натурі, відшкодування збитків тощо.

Виділяють також й деякі інші функції договору. Наприклад, відзначається роль договору як засобу, що дисциплінує цивільний обіг. При цьому підкреслюється, що договірна дисципліна, тобто найсуворіше виконання договірних зобов'язань, є найважливішим елементом правового механізму, що покликаний забезпечити стабільність ринкової економіки, захист законних прав і інтересів учасників торгового обігу та інших цивільно-правових відносин.

Однією із засад договірних зобов'язань, як і засад приватного права взагалі, є свобода договору, котра виступає неодмінною ознакою і умовою існування ринкової економіки.

Стаття 627 ЦК визначає свободу договору як право сторін вільно укладати договір, обирати контрагентів та визначати умови договорів з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Таким чином, свобода договору означає:

1) неприпустимість примусу вступу в договірні відносини. Учасники цивільного обороту мають право вільно, виходячи з власних інтересів, вирішувати, вступати їм у договірні відносини чи ні. Як виняток із загального правила, обов'язок вступу в договірні відносини може бути прямо встановлений актом цивільного законодавства (публічний договір - ст. 633 ЦК) або попередній договір (ст. 635 ЦК);

2) можливість вільного вибору майбутнього контрагента. Винятки з цього правила можуть встановлюватися лише законом. Наприклад, підприємець за публічним договором приймає на себе обов'язок продати майно, надати послуги тощо кожному, хто до нього звернеться (ст. 633 ЦК);

3) можливість сторін вільно визначати характер (вид, тип) договору, який вони укладають. Це означає, що сторони за своїм вибором вправі укладати як договори, передбачені цивільним законодавством, так і договори, що не передбачені цивільним законодавством, але не суперечать його загальним засадам (так звані "безіменні" або ж "неназвані" договори).

4) можливість учасників договору вільно визначати Його зміст. Разом з тим принцип свободи договору логічно доповнюється

вимогою обов'язковості його виконання сторонами (ст. 629 ЦК). Такий принцип має тисячолітню історію, спираючись у його сучасному вигляді на сентенцію римського приватного права "Pacta sunt servanda". Такий підхід пояснюється тим, що сторони договору, вільно прийнявши на себе певні права та обов'язки, після цього перетворюються на учасників зобов'язання, а відтак, перебувають у становищі "юридичної пов'язаності" своїм же рішенням про укладення договору на певних умовах.

Загальні вимоги щодо виконання зобов'язань встановлені главою 48 ЦК. Відмова від виконання договору можлива лише у випадках і з підстав, встановлених самим договором або законом (ст. 651 ЦК).

Невиконання або неналежне виконання сторонами договору тягне наслідки, встановлені главою 51 ЦК.